Людина-коробка

На цілий оберт стрілки.

А тому світ,

Що на цей оберт перегнав його,

Для нього ще не почався.

Примара часу…

Стрілка стала сторч,

Дзвінок іще не сповістив,

Що піднято завісу, —

А вистава вже скінчилася.

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Нарешті настав час в усьому зізнатися. Насправді я чув, як рипнули двері її кімнати. Саме її, парадні двері не могли рипнути, бо я їх забив. Поморочився, зате добре забив. Тепер вона не зможе від мене втекти. На дверях чорного ходу я теж повісив замок, вона ніколи не вибереться з будинку. Тільки ця проклята блузка й спідничка розділятимуть нас. Але як тільки я вимкну світло, одяг утратить свою силу й вагу. Бо коли його не видно, тоді все одно, вдягнена вона чи гола. Я не зношу її очей, коли вона дивиться на мене вдягнена. А в темряві всі сліпі. Тоді вона знову стає лагідною, й мене більше не переслідують настирливі думки, як би виколоти їй очі.

Отож, замість вилазити з коробки, я замкну в ній цілий світ. Усе, що в цьому домі творить форму й тінь, — ліхтарик, свічка, запальничка, сірники, — треба забрати.

За хвилину я все світло в будинку повимикав, тоді вибрався з коробки й голий нишком зайшов до її кімнати, уявляючи собі її, маленьку й безпорадну, в чорному кутку. Але раптом кімната перетворилась на щілину за крамницею коло якоїсь залізничної станції… Навпроти контора торговця нерухомим майном, що править водночас за камеру схову. В такі щілини ніхто зроду не заглядає, хіба для того, щоб справити малу потребу.

В'язка гумових шлангів… Залізний бак, перероблений на пічку… Гора картонних коробок… Старі велосипедні колеса й п'ять глечиків з-під. карликових сосен… Вона забрела сюди не просто так. Якщо шукала собі картонну коробку, то, мабуть, вилізла в оцю діру.

Розгрібаючи старий мотлох, я просувався вперед. Там, де щілина, здавалось, має скінчитися глухим кутом, я виявив бетонні сходи. Не дуже круті, всього на п'ять сходинок. Я спустився ними й не повірив своїм очам: далі йшла бетонована доріжка. Певно, тут планували збудувати віадук, а потім роздумали.

Я зійшов униз. Несподівано знявся рвучкий вітер. Десь гупали по рейках робітники, ремонтуючи колію. Небо заясніло — мабуть, хмари відбивали неонові вогні вулиць. Я ступив іще крок — і переді мною відкрилось небо, а внизу зміїлося сім чи вісім колій. Затиснуті між двох бетонних стін, заляпаних пташиним послідом, вони скидалися на робочий ліфт у каркасі незакінченої будівлі.

Я шукав її. Адже вона щойно була тут… Я роззирнувся уважніше, та звідусіль знову насунулась пітьма. Я був певен, що коли зроблю бодай крок уперед, побачу те саме. Немов я опинився в домі, в якому відбуваються одні й ті самі події.

…Стривай, поки не забулося; ще одна важлива деталь. Якщо вже коробка готова, то на стінці треба лишити вільне місце — для анонімних записів. Хоча цього місця в коробці завжди досхочу: його ніколи не заповниш. Мені часом дивно стає: деякі такі записи однаково що порожнє місце. В усякому разі, написати своє ім'я там можна завжди. Однак, якщо ти не хочеш вірити цьому, то не вір.

Зовні коробка — простий предмет, звичайний прямокутний паралелепіпед, але це справжній лабіринт, з'єднаний сотнею логічних кілець. Що відчайдушніше борсаєшся в них, то швидше коробка обертається на ще одну твою епідерму, а в лабіринті з'являються нові ходи й вузли нових схрещень.

Я певен, що вона заховалася десь у цьому лабіринті. Не втекла, а, мабуть, заблукала й не може мене розшукати. Тепер я кажу про це відверто. Нітрохи не каюся. Бо з-поміж багатьох слідів деякі все ж таки ведуть до правди.

Завила сирена невідкладної допомоги.

З японської переклав

Іван ДЗЮБ