Людина-коробка

— Ти на хвилину відвернись…

— Гаразд, я вже відвернулася. — Душачись од сміху, вона повернулася до мене спиною й сперлася плечем на стіну.

Стягаючи з ніг гумові чоботи, я відчув, що все моє тіло тремтить, мов осиковий лист. Зненацька я вислизнув з коробки, нечутно підступив до неї ззаду й поклав їй на плече руку. Вона не сахнулась, і я підступив ще на крок. «От коли б завжди бути так близько від неї!» — снувалася думка в голові.

— Ти рада? А якщо вернеться сенсей?..

— Не вернеться. Мабуть, не захоче…

— Твоє волосся так пахне…

— А ти такий кругленький…

— Справжньої людини-коробки з мене так і не вийшло.

— Тепер уже помовч…

— Однак ці нотатки я взяв у справжньої людини-коробки. Це її заповіт.

— Ти весь мокрий…

(Звісна річ, не всі заповіти — щира правда. Людей перед смертю охоплює незрозуміла для живих досада й лють, мучить заздрість. Напевне, трапляються вперті диваки, що зі злості на фіктивний вексель правди ладні хоч віко своєї домовини забити цвяхами брехні. Отож не слід вірити заповітові лише тому, що це заповіт.)

За п'ять хвилин до підняття завіси

— Між нами лютує ураган, болісно-пекучий вітер. Я не берусь сказати, коли він знявся. Від цього вітру й високого тиску я наче втратив відчуття часу. Але я знаю, що колись він повіє в інший бік, з заходу зненацька потягне холодом, і цей пекучий вітер не залишить слідів, зникне, як мара. Так, повітря надто гаряче. В ньому ховається передчуття власного ж кінця. Чому? Якби мене запитали, чому, я б зміг пояснити. Але чи слухала б ти ці пояснення?.. Можливо, ти розумієш гру в театрі одного актора, але я не хочу наганяти на тебе нудьгу. Ну що, говорити далі?..

— Якщо недовге…

— П'ять хвилин.

— Тоді говори.

— Це, напевне, любов. Але не та, що поступово зростає й піднімається, наче вежа з імли, а тоді знову тане. А любов, що народилася з відчаю… Парадоксальна любов, що почалася з кінця. Один поет сказав: кохати — це прекрасно, бути коханим — неприємно. А тому любов, що почалася з відчаю, не кидає на душу темної тіні. Не знаю, прекрасна вона чи ні. В усякому разі, біль, якого вона завдає, каяття не викликає…

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому ти говориш про те, що вмерло?

— Вона не вмерла. Вона ж почалася з відчаю. Пекучий вітер дме саме тепер.

— Мабуть, він пече тому, що літо.

— Ти не розумієш усього. Це повість. Сучасна прогресивна повість. Якщо вже ти прослухала її, то й сама мусиш стати її героїнею. Я щойно сказав тобі про свою любов. Хоч тобі й неприємно, але доручену роль доведеться грати до кінця.

— Цікаво, чому?

— Найважливіше в цій історії — не її кінець. Зараз треба витримати шквал цих палких вітрів. Це зараз найважливіше. Бо саме від них, мов електричні дроти від високої напруги, випромінюють зеленаве сяйво приспані колись слова й почуття. Настала та рідкісна мить, коли людина зможе перетворити дух у субстанцію.

— Прекрасно! Таким ліричним відступом ти собі, звичайно, не пошкодиш. Видно зразу, на що ти розраховував.

— Це лише один бік правди. Якщо ти не бачиш її другого боку, то я про нього й не згадуватиму.

— Ти думаєш, я цього хочу?

— Хочеш.

— Ти маєш у своєму розпорядженні хвилину чи дві.

— Ти вимагаєш неможливого.

— А хіба краще марнувати час?

— Ні, я хотів би ощадити кожну хвилину. Але вертатись у минуле теж не збираюся. Я в твоїй душі — мізерне створіння. Не те що ти в моїй. Та коли б я спробував утекти від цієї муки, час би поволі розтанув. Я певен, що коли вдамся до спокус, то хоч на мить здобуду спокій і щастя. Тому я хочу зберегти ці палючі вітри, що народилися з нещасного кохання. Чарівні хащі слів і море почувань… Як тільки я торкнуся пальцями твого тіла, час одразу спинить свій плин, і тоді настане вічність. Відчуваючи на собі подих цих палких вітрів, я до смерті не перестану тілесно перероджуватись…

Дзвінок іще не сповістив, що піднято завісу, а вистава вже закінчилася

Тепер я вже з певністю можу сказати, що не помилився. Можливо, зробив щось не так, але не помилився. Невдача — не підстава для каяття. Бо ж існував я не заради закінчення цієї історії.

Мені чути, як зачинилися парадні двері — вона вийшла з дому. Тепер уже пізно сердитися й на щось нарікати. В рипінні дверей мені вчувся глибокий жаль і співчуття. Між нами ніколи не доходило до сварок, зненависті теж не було. Я певен, що коли б вона могла, то пішла б непомітно. Тому так обережно зачиняла двері. Почекаю ще хвилин з десять і заб'ю парадний вхід цвяхами. Адже надії на те, що вона повернеться назад, немає ніякої. Я б тільки не хотів, щоб вона чула, як я грюкаю молотком.