Людина-коробка

Коли впораюсь із парадними дверима, лишиться ще замкнути зсередини чорний хід на другому поверсі. Вікна й вентиляційні душники я позатуляю фанерою і картоном так, що жоден промінчик світла не проникне знадвору. Тим паче, що світла немає й надворі — настало похмуре надвечір'я. Ніхто й ніщо не прокрадеться відтепер сюди, в цей дім без входу й виходу. Коли я все це зроблю, то зникну. Втечу, як може втекти лише людина-коробка. Куди — сподіваюсь написати в кінці цих нотаток.

Минуло десять хвилин. Я саме скінчив забивати парадні двері. Молоток зісковзнув, і я збив собі ніготь на великому пальці. Але кров майже не текла й біль швидко минув.

Правду кажучи, поки ми жили з нею разом, то не перекинулися й словом, аж досада бере. Але я не певен, чи ця досада зникла б, якби ми часто розмовляли. Бо вже минув той час, коли слова можуть зарадити. Нам вистачало й самих очей. Досконалість — провісник занепаду.

Її обличчя було ледь напружене, хоч, може, це мені тільки так здавалось, може, цього виразу йому надавав тонкий грим. Та це мене турбувало найменше. Важливо було те, що вперше за останні два місяці вона вдяглась.

Нас досі ніхто не турбував. Табличку з іменем і вивіску ми зняли, вимкнули червону лампочку на брамі, й оскільки в двір лікарні більше, ніхто не заглядав, то не було потреби вішати й табличку: «Сьогодні прийому не буде».

Раз у день, надівши коробку, я виходив у світ. Блукав містом, шукав харчі, залишаючись людиною-невидимкою. Так ми й жили: не в розкошах, але й не бідували. Я був певен, що так ми проживемо не один рік. Я піднімався східцями чорного ходу, знімав коробку й чоботи в коридорі нагорі, а вона бігла мені знизу назустріч зовсім гола. Це була така чарівна мить… Мене заполонювало бажання… Ми жадібно тулились одне до одного. Якщо й розмовляли, то це були якісь уривчасті й смішні слова. Вона була трохи нижча за мене, і я шепотів: «Твоє волосся так пахне». А вона, обнявши мене, повторювала: «Ти такий кругленький!» Але річ не в тому. Слова часом на те й існують, щоб одгородити людину від людини. А в нас такої загрози не було. Нам не заважала навіть трупарня поряд зі сходами — вона для нас просто не існувала.

Коли ми нарешті вгамовували жагу, наші обійми слабли, й ми йшли на кухню в кінці коридора. Та відірватись одне від одного ми не могли й там. Коли вона чистила картоплю або кришила цибулю, я сідав поряд і гладив її. Підлогу в кухні вкривала пліснява. Справжня кухня містилась унизу, а ця кімнатка колись призначалася для прийому хворих, але сюди ніхто не заглядав. Ми зробили з неї кухню, бо навпроти через коридор була порожня ще одна комірка, куди зручно було виносити покидьки. Ми викидали їх у вінілових мішечках, але миші ці мішечки прогризали й недоїдки валялися на підлозі, гнили, й з цієї кімнати завжди тхнуло смородом. Та нас не бентежило й це. Коли тулишся до чийогось тіла, нюх притупляється. Крім того, це дозволяло нам забувати про трупарню через коридор. За нашими оптимістичними підрахунками, ця кімната вщерть заповниться сміттям не раніш як за півроку.

Але чи й справді тут можна говорити про якийсь оптимізм? Мені здається, що з першого ж дня ми тільки втрачали надію. Пристрасть — вогонь душі, й ми намагалися його роздмухувати, щоб не погас, але навряд чи й тоді вірили, що він горітиме до кінця наших днів. Ми не могли навіть собі уявити, що півроку, поки кімната вщерть заповниться сміттям, — це надто довгий час. Ми й далі цілими днями тулились одне до одного, рідко виходячи за межі кола з радіусом у два з половиною метра. На такій відстані партнера майже не видно, але це не біда. На поміч приходить уява. Твій партнер теж сліпий, і ти навіть відчуваєш полегкість. Я перед нею мовби розпадавсь. Відчуваючи моє тіло, вона не бачила моєї душі — її це не цікавило. Слова втрачали зміст. Час зупинився. Три тижні чи три дні — все одно. Хоч як довго палало б полум'я, а прийде мить — воно спалахне востаннє й згасне навіки.

А тому, коли сьогодні я помітив, що вона, замість вибігти голою мені назустріч, як в усі попередні дні, — стоїть одягнена й мовчки дивиться, я раптом відчув, що знову повертаюсь назад, у своє безрадісне минуле. Мені стало соромно за свій вигляд. Швиденько пірнувши в коробку, я завмер. Вона насупила брови, роззирнулась, мовби мене тут і не було, навіть потягла носом повітря, ніби відчула неприємний запах. Потім поволі обернулась і зникла в своїй кімнаті, а я пішов навшпиньках до колишнього лікарського кабінету. Чи зміг би я розпочати все наново? Напевне, зміг би. За стіною панувала мертва тиша. Вона явно цього чекала, щоб я перший переступив межу, й тоді все почалося б спочатку. Та хоч би ми починали й сто разів, а все одно повернемося до цього самого місця, годинник відлічить той самий час…

Годинниковий циферблат стирається нерівномірно:

Найбільше біля цифри вісім,

Бо двічі на день

Погляд шорсткий за неї зачіпається

І роз'їдає, як дощ і вітер.

Цифра ж навпроти,

Цифра два,

Стирається наполовину —

Заплющене око вночі

Її не бачить.

А в кого циферблат гладкий

Однаково усюди стертий, —

Той стартував, спізнившись