Людина, що знайшла своє обличчя

Коли дзвінок продзвонив, двері кімнат розчинилися, з них почали виходити люди, і коридор ожив. Я з великою цікавістю приглядався до мешканців містечка. Серед них зовсім не було жінок. Це було воістину чоловіче містечко, і Елеонора, мабуть, становила такий же виняток, яким була в давнину дочка капітана на каперському кораблі. До того ж усі вони були молоді. Найстаршому з них, мабуть, було не більше як тридцять п’ять років.

Я даремно шукав серед них людей у військовій формі. «Офіцерів» не було, всі були одягнуті в цивільні костюми. Але їхня виправка, особлива чіткість рухів викривала в них військових. У всякому разі можна було безпомилково сказати, що всі вони пройшли військову школу.

Я був новачок і чужий серед них. Але, як добре виховані люди, вони не затримували на мені цікавих поглядів. Люб’язно привітавшись з моєю супутницею, вони мигцем дивилися на мене і йшли далі, весело розмовляючи, на жаль, невідомою мені мовою.

Мешканці першого поверху користувалися окремою їдальнею на першому поверсі. Мені дуже хотілося пробратися туди, щоб ближче познайомитися з місцевою «аристократією». Але містер Бейлі вжив заходів, щоб я не зустрічався з мешканцями містечка. Так, мене затримували в лабораторії після занять доти, поки робітники не розійдуться по своїх кімнатах; а на заняття я мав приходити пізніше, після того, як усі робітники вже пройшли на роботу. Крім того, мені заборонялося ходити у загальні їдальні. Обід подавали в мою кімнату, а снідав я в лабораторії разом з Елеонорою. А щонеділі так, як і сьогодні, сніданок приносили у мою кімнату.

Я попрощався з Елеонорою і спустився ліфтом на другий поверх.

Мені дуже хотілося побачити робітників містечка, і я наважився трохи порушити встановлені для мене правила: не заходячи до себе в кімнату, я спустився ліфтом на третій поверх і пішов коридором назустріч натовпу, що прямував у загальну їдальню. Цей натовп вразив мене. Я знав, що маю справу з справжніми робітниками містечка, і все ж робітників того типу людської породи, який створено класовим суспільством, я не побачив.

Цей натовп робітників зовнішнім виглядом нічим не відрізнявся од натовпу верхнього поверху. Такі ж самі, майже вишукані, прекрасні костюми, такі самі витончені манери, такі ж самі пропорційно складені, добре натреновані, здорові, швидше спритні, ніж сильні, тіла, обличчя інтелігентів. І тільки якщо вдивлятися дуже пильно, то між мешканцями третього і першого поверхів можна було помітити деяку різницю, — навіть не різницю, а відтінок, який існує, наприклад, в одному й тому ж класі суспільства, але між суміжними колами цього класу, як «середньо-вище» коло капіталістів або родової аристократії відрізняється од вищого кола.

І тут, як і на першому поверсі, не видно було ні жінок, ні стариків. Натовп складався тільки з чоловічої молоді.

Все це вразило і зацікавило мене. Проте залишатися далі, щоб продовжувати свої спостереження, я не міг. Я поспішив до себе на другий поверх. У своїй кімнаті я застав Уільяма, який підозріло подивився на мене. Я пояснив йому, що через неуважність опустився на поверх нижче.

Я почав снідати, спідлоба стежачи за Уільямом. його, звичайно, приставили шпигувати за мною. Але зараз не це цікавило мене. Я розглядав його обличчя і порівнював його з тими, які бачив у коридорах. Уільям був трохи старший від них, але обличчя в нього було також випещене. З таким обличчям личило б сидіти за директорським столом крупного торговельного підприємства. І ось цей «директор контори» подає мені сніданок, як лакей!

Дивне містечко, дивна фабрика містера Бейлі…

VII. НЕВДАЛА ВТЕЧА

Робота в лабораторії йшла як завжди. Через кілька днів я навіть удостоївся похвали Елеонори.

— З вас вийдуть люди, — зауважила вона.

Іншим часом і за інших обставин ця похвала була б дуже приємного для мене. Але я аж ніяк не збирався робити тут кар’єру і закінчити своє життя покірливим службовцем містера Бейлі. Думка про втечу не залишала мене. Повертаючись після роботи в своє спартанське житло, я чекав Ніколу, який приходив трохи пізніше за мене, і ми пошепки починали наші наради.

Ніколу відкомандирували до інших якутів працювати в трубі, по якій повітряним напором викидали сміття і всі покидьки містечка у величезну безодню, що лежала із зовнішнього боку кратера. Нікола, який уже встиг познайомитися з китайцями-поварами і якось порозумітися з ними, повідомив мене і про деякі господарські особливості нашого містечка.

Тут нічого не пропадало. Про запаси дичини, що потрапляла в трубу, я вже знав. Свіже м’ясо добували полюванням. Жителі містечка полювали, озброєні рушницями, які діяли стиснутим повітрям. Був ще один досить цікавий вид полювання: на крупного звіра йшли з бомбами, наповненими рідким повітрям, вміщеним у теплонепроникні оболонки.

Досить було повернути «запал», щоб у бомбі почала енергійно розвиватися теплота. Рідке повітря розширювалося, перетворювалося на газоподібне, і кинута бомба розривала звіра з такою силою, неначе вона була начинена динамітом.