Людина, що знайшла своє обличчя

Вона взяла бокал з посрібленими скляними стінками, подивилася в небесного кольору рідину і, помітивши на поверхні якусь порошинку, раптом опустила палець у посудину з рідким повітрям.

— Що ви робите? — крикнув я, в свою чергу переляканий. — Ви обпечете собі палець!

Я тільки недавно був присутній під час її «показового досліду», коли чайник, наповнений рідким повітрям і поставлений на кусок льоду, «закипав» холодними парами, бо для рідкого повітря навіть льод був розжареним тілом порівняно з низькою температурою найрідкішого повітря. І ця низька температура повинна обпікати тіло дужче, ніж розжарений метал.

Але, на превеликий мій подив, Елеонора не скрикнула, витягла палець з посудини, стріпнула і показала мені. Палець був не ушкоджений.

— Рідке повітря, що прилягає до поверхні пальця, дуже випаровується, бо температура його значно нижча від температури пальця. Внаслідок цього утворюється ніби оболонка з парів рідкого повітря — ви бачили? — яка й оберігає на мить палець від опіку. Але не думайте повторювати дослід, — сказала вона, помітивши, що я простягнув палець до посудини. — Це треба робити уміло, дуже швидко і не доторкаючись до стінок посудини.

Ми заглибилися в роботу. Елеонора, здавалося, забула про нашу суперечку, але я не міг цього забути. Бідна Нора! — так уже насмілювався я називати її в думці. Вона, значить, була нещасною жертвою Бейлі! Це відкриття збільшувало мою симпатію до дівчини. Разом з тим пам’ять моя записала на особистий рахунок містера Бейлі ще один злочин.

І непомітно для себе я почав думати про те, щоб тікати вже разом з Елеонорою.

В лабораторії було тихо. Ми зосереджено працювали. Раптом я здригнувся від пострілу.

— Знову ви надто щільно закрили пробкою посудину! — докорила мені Нора.

Так, це була моя провина. Рідке повітря в кімнатній температурі лабораторії швидко випаровується, і тиск парів вибиває пробки.

— Дуже закриєш — вибухає, слабо закриєш — випаровується надто швидко, — жартома пробурчав я.

— Важка робота?.. Зате ви не можете поскаржитися на шкідливість нашого виробництва, — відповіла Нора. — Повітря у нас більш ніж досить.

— Чи не від цього у вас такі рум’яні щоки?

Нора кинула на мене — вперше — лукавий жіночий погляд, який надзвичайно обрадував мене: значить, вона не сердиться!

Двері лабораторії відчинилися, зайшов Уільям і сказав щось англійською мовою. Нора переклала.

— Містер Бейлі просить містера Клименка до себе. Ідіть на розправу, — додала вона усміхаючись.

«Хіба вже всі знають про нашу втечу?» подумав я. Це схвилювало мене, але спокійна посмішка Нори трохи підбадьорила. Та ба, я не знав, що містер Бейлі всіх, крім батька Нори, запрошував до себе тільки «на розправу». У підземному містечку він був вищим, безапеляційним суддею.

З важким серцем я пішов до містера Бейлі.

— Бажаю вам легко відбутися! — навздогін крикнула мені Нора.

IX. «ВИСОЧАЙШЕ ПОМИЛУВАННЯ»

У кабінеті вже були Нікола й Іван під конвоєм двох джентльменів, озброєних автоматичними пістолетами, що діяли стиснутим повітрям. Містер Бейлі стояв біля свого письмового стола.

— Підійдіть! — суворо наказав він мені, не запрошуючи сісти.

Я підійшов до стола. Містер Бейлі сів. Я не хотів стояти перед ним і теж сів. Бейлі блиснув очима. Брови його заворушилися.

— Ви намагалися втекти? — запитав він мене, хоч у голосі його відчувалося більше ствердження, ніж запитання.

— Ми хотіли прогулятися, — ледь посміхаючись, відповів я.

— Не брешіть і не заперечуйте! Ви намагалися втекти. Про наслідки я вас попереджав.

Містер Бейлі віддав якийсь наказ одному з озброєних. Той підійшов до мене і запросив іти за ним.

Суд тривав менше ніж хвилину, — залишалося, очевидно, виконати вирок. Я підвівся і пішов за конвоїром. Двоє інших повели Ніколу й Івана. На повороті Івана й Ніколу повели вбік, а я пішов далі. Ми спустилися вниз, пройшли коридором. Конвоїр зупинився біля залізних вузьких дверей, відчинив їх і досить безцеремонно штовхнув мене в маленьку камеру з суцільними залізними гладенькими стінами і невеличкою електричною лампою на стелі. Двері захлопнулися, клацнув замок. Я залишився один.

«Карцер… Це ще не так погано. Я дешево відбувся», подумав я, оглядаючи свою тюрму. Тут було сухо й чисто, але холодно. На стіні висів термометр Цельсія. Такі термометри висіли в кожній кімнаті і навіть у коридорах підземного містечка, — тут дуже пильно стежили за температурою. Термометр показував тільки шість градусів тепла.

Після безсонної ночі і хвилювань я почував себе слабим і розбитим. Мені хотілося спати. Ноги мої ледве тримали мене. Але в кімнаті не було навіть стільця. Я сів на холодну кам’яну підлогу і почав дрімати. Проте скоро прокинувся від холоду. По моєму тілу пробігав дрож. Я підвівся і подивився на термометр. Він показував два градуси нижче нуля. «Щоб це могло означати? — подумав я. — Недогляд опалювача чи злий умисел?»