Людина, що знайшла своє обличчя

Щоб зігрітися, я почав ходити по камері, але вона була така мала, що я міг зробити тільки два кроки вперед і два назад. Я почав стрибати і махати руками. Я втомився ще більше, але мені вдалося відновити кровообіг. Та досить було мені присісти, як холод ще дужче проймав моє тіло. Зуби дрібно цокотіли. Поглянувши знову на термометр, я побачив, що він уже показував одинадцять градусів нижче нуля.

Я відчув, як холод проникає мені всередину, заморожує спину і стискує серце. Але відчував я це вже не тільки від низької температури. Жахлива думка оволоділа мною: містер Бейлі вирішив мене заморозити! Піддаючись інстинкту, я підбіг до дверей і почав грюкати.

— Відімкніть!.. Відімкніть!.. — крикнув я в нестямі. Але ніхто не озивався. Я до крові розбив руки. Нарешті, сів на підлогу…

«Обставини бувають сильніші за нас. Не треба бути фаталістом, щоб зрозуміти це…» пригадав я слова Елеонори. Але я все ж боровся, я намагався втекти, я вмираю в боротьбі за свободу! А вона… А втім, можливо, і вона боролася. Мені пригадалася розповідь Ніколи про труп, прив’язаний на носі криголама. Так розправляється містер Бейлі з своїми ворогами. Може, Елеонора і права — боротьба з Бейлі безнадійна…

Як холодно!.. Руки й ноги страшенно болять. Я розтираю пальці, але вони дерев’яніють, не згинаються… Насилу встаю і дивлюсь на термометр. Двадцять нижче нуля… Боротьба закінчена! Я мушу примиритися з своєю долею.

Я сів на підлогу і поринув у забуття. Кінець кінцем смерть від замерзання не така вже й страшна. І, мабуть, вона легша, ніж смерть в електричному кріслі… Скоро я не відчуватиму болю і засну…

…Якесь шарудіння біля дверей. Чи мені здається? Я пробую підвестись, але холод сковує моє тіло. Скрізь тихо. Шарудіння мені вчулося.

У камері неначе потеплішало. Але це обман відчуттів. Організм віддає тепло в повітря, різниця між температурами тіла і навколишнього повітря зменшується, і тому здається, ніби відчуваєш тепло. Це відчувають усі, хто замерзає. Значить, кінець…

Час минав, але свідомість більше не залишала мене, а відчуття тепла дедалі збільшувалось. Дивно! Я ніколи не замерзав, але був певен, що ті, хто замерзає, повинні почувати себе якось інакше. Щоб перевірити свої сумніви я спробував ворушити пальцями і, на свій подив, переконався, що вони ворушаться вільно, хоч незадовго перед цим я не міг зігнути їх. Я подивився на термометр.

П’ять вище нуля!

Температура підвищується! Я врятований, мій страх був даремний. Очевидно, містер Бейлі хотів тільки налякати мене.

Через кілька хвилин температура в камері піднялася до двадцяти градусів — звичайна температура в жилих приміщеннях підземного містечка. Я підвівся і почав розминати свої кінцівки. Пальці опухли і почервоніли. Але я відчував, як кров гаряче і сильно зігріває їх. Завдяки тому, що температура підвищувалася з такою ж рівномірністю, як і знижувалася, я нічого собі не відморозив.

Але що ж буде зі мною далі? Чи довго мене триматимуть в одиночному ув’язненні?

І ніби у відповідь на це запитання за дверима знову щось зашаруділо, і я почув: хтось відмикає камеру. Двері відчинились, увійшов Уільям і жестом запросив мене йти за ним.

Я вже не мав сумніву, що залишуся в живих, і бадьоро вийшов з камери. Уільям знову провів мене з кабінет містера Бейлі.

Цього разу Бейлі запросив мене сісти, а сам, підвівшись із-за стола, почав ходити по кабінету.

— Містер Калименко, — сказав він. — Ви цілком заслужили смертний вирок, і якщо залишилися в живих, то можете дякувати за це міс Енгельбрект…

Я здивовано поглянув на Бейлі.

— Я виніс вам смертний вирок, обравши для вас найлегший спосіб перейти в небуття. Я уже віддав наказ виконати вирок… Але нам бракує кваліфікованих працівників. Міс Елеонора не справляється… Ви були її помічником. І перш ніж закінчити з вашою справою, я вирішив запитати її, чи добре ви допомагаєте в її роботі. Вона не знала про те, що загрожує вам… Я просто попросив її дати відзив. Вона сказала, що ви чудовий працівник і незамінний помічник. Вона не погодилася, щоб я перевів вас на іншу посаду. І я змушений був… анулювати рішення. Ви помилувані! — закінчив дуже урочисто, чекаючи, мабуть, вияву подяки з мого боку.

Але я промовчав і тільки кивнув головою. Містер Бейлі криво посміхнувся.

— Міс Енгельбрект дуже гаряче… навіть надто гаряче доводила вашу корисність. Вона не знає про вашу втечу. Ви нічого не говорили їй?

— Нічого не говорив, — відповів я.

— Невдячний! І ви хотіли тікати… від неї!

— Тікати з неволі, з полону, — виправив я містера Бейлі.

— Але вона — її присутність, її товариство не стримувало вас?

— Я прошу не втручатися в мої особисті почуття і відношення, містер Бейлі, — сказав я сухо. — Вам, звичайно, немає до них ніякого діла.

— Ви так вважаєте? — запитав він. — Ні, містер Калименко, мені є дуже велике діло!