Людина, що знайшла своє обличчя

Настали дні напруженого чекання. Проте в містечку не відчувалося особливого пожвавлення. Воно здавалося таким же безлюдним і мертвим, як завжди. Робота в лабораторіях не припинялася. Але, очевидно, лабораторії та майстерні працювали тепер «на оборону». Безперервно рухалися підйомники, доставляючи снаряди на заховані батареї. Машини замінювали цілі армії людей.

Я і Нора, як і раніше, працювали в нашій лабораторії, перетворюючи довгі стовпці формул професора Енгельбректа на нові способи обробки і переробки нашої повітряної «сировини». Ми проробляли ряд спроб, не знаючи їх кінцевого синтезу, їхніх результатів і мети. Це дуже турбувало Нору. Можливо, ми сприяли виготовленню нових способів винищення людства? На запитання Нори батько нічого певного не відповідав.

Вечорами ми з Норою виходили на нашу площадку і спостерігали пустинне небо. Летючих вісників не було (я був переконаний, що нова експедиція з’явиться на крилах). Головні повітряні сили СРСР перебували далеко від нас, ї я вираховував, як швидко їх сюди перекинуть. За моїм розрахунком, мало минути ще кілька днів, перш ніж аероплани заширяють над нашими головами, несучи нам смерть, а людству визволення…

— Дивіться, неначе біля гармат з’явилися люди, — сказала в один з таких томливих вечорів Нора.

Я подивився на темні люки і побачив рухливі тіні. Мабуть, радіовуха вловили наближення аеропланів, і захисники містечка готувалися до повітряної атаки.

Ми схвильовано чекали, що буде далі. Навколо було тихо. Сонце зайшло за горизонт, і тільки вищерблений місяць тьмяно освітлював дикий пейзаж, що розстилався у нас під ногами. Було холодно, але ми стояли.

Минуло близько години. І раптом яскраве світло осліпило нас. З десяток величезних прожекторів спалахнули кільцем навколо кратера, далеко освітлюючи місцевість. З полярної ночі ми немов перенеслися в сяючий тропічний південь. Коли очі звикли до світла, ми побачили на горизонті кілька сріблястих бабок. В той же час вуха наші вловили ледве чутне рокотання моторів.

— Летять, — схвильовано сказала Нора.

— Так! — тихо відповів я, стежачи за тим, як далеко на заході маленькі бабочки перетворювалися на ластівок, а ластівки на соколів… Усе ближче, ближче… Раз, два, три, чотири… п’ять, шість… сім, вісім, дев’ять, десять… Ціла зграя, розташована журавлиним ключем!

— А он ще там, дивіться! — вигукнула Нора.

З півдня наближалася така ж ескадрилья.

— Із півночі!..

Рокотання моторів уже наповнювало собою повітря, відлунювалося в долинах, поверталося луною. Західна ескадрилья летіла далі в напрямку на кратер, а північна і південна повільно повертали на схід, так, щоб пройти над містечком, скидаючи бомби, слідом за першою ескадрильєю…

— Незабаром від нас нічого не залишиться! — сказала Нора.

Я згадав про наш план втечі, але стояв і дивився, мов прикутий.

Аероплани вже настільки наблизилися, що при яскравому світлі прожекторів я міг розпізнати червоні зірки знизу на крилах.

— Дивно, — сказала Нора. — У містера Бейлі повинні бути далекобійні гармати. Аероплани вже на відстані пострілу, чому ж містечко мовчить?

— Вам хочеться швидше побачити підстреленими цих птахів? — жартома запитав я.

— Я швидше хочу бачити розв’язку… так само як і ви.

І це була правда. Я сам був під владою нервового нетерпіння — узнати неминуче, побачити швидше силу зброї містера Бейлі. Чекати нам довелося недовго. Люди на батареях заметушилися, потім я помітив рухи, що супроводжували постріли з гармат. Але я не почув ніякого звуку.

— Це пневматичні гармати, і стріляють вони повітряними бомбами, — пояснила Нора.

— Повітряні бомби? Що це? — запитав я, напружуючи зір, щоб не пропустити тієї миті, коли снаряди наздоженуть аероплани.

Але дія повітряних бомб виявилася іншою.

— Дивіться не вгору, а вниз, — сказала Нора.

Я глянув униз і побачив, як по білій поверхні снігу здіймається сніжний пил.

— Ото й тільки!.. — Я ладен був усміхнутися.

Але що це?.. Сніг неначе закипів у тих місцях, де падали бомби. Піднялися величезні клуби пари, і раптом із страшенним ревінням, свистом, шумом від землі піднялися смерчі. Сніговий кручений стовп злетів, здавалося, до самого неба, почав швидко розширюватися, розростатись і разом з тим розпорошуватись і перетворюватись на страшенну снігову хуртовину. Бейлі зняв снігову бурю. Я поглянув на аероплани. Біле покривало наближалося до них з незвичайною швидкістю. Ось головний аероплан раптом став на диби, закрутився і полетів назад, мов клапоть паперу, гнаний самумом.

Другий, третій… Не минуло й кількох секунд, як уся повітряна зграя закружляла в повітрі, мов осіннє листя, зірване з дерева ураганом.

Сіра імла застелила небо.

Коли вона поступово розсіялася, небо було таке ж пустинне, як завжди. Місяць зачепився гострим краєм за пік скелі, — ніби боявся поділити долю аеропланів, — і сумно дивився на мертві схили…

Я стояв вражений, важко дихаючи. Мене трусило. Нора прихилилася до стіни і, бліда, дивилася розширеними очима туди, де за кілька хвилин до цього гордо ширяли сталеві птахи. Потім вона важко зітхнула. В її словах була знайома безнадійність: