Людина, що знайшла своє обличчя

— Бо я вірю тільки тому, що бачив своїми очима. Дія повітряних кульок мені невідома.

— Ах, он як! Ви не вірите мені? Ну гаразд, я дам вам змогу переконатися. Це мені коштуватиме недешево, та вашим товаришам ще дорожче.

І, звернувшись до Люка, він додав:

— А телеграму ви все-таки пошліть від імені Калименка. Обійдемося і без його згоди!

— Але я протестую!

— Скільки хочете… Ходімо звідси. Я стояв не рухаючись.

— Хочете, щоб я арештував вас?

Я був у його руках. Арешт нічому не допоміг би, а я ще можу завдати Бейлі шкоди, якщо залишусь на волі. Довелося підкоритись.

Телеграма була відправлена і прийнята. Деякий час гармати мовчали: мабуть, командування зв’язувалося з Москвою. Але наступного дня гармати знову загриміли. Один снаряд розірвався біля підніжжя кратера. Бейлі вирішив, що рискувати більше не можна, і наказав дати «наочний урок». Знову була надіслана радіотелеграма, яка попереджала цього разу, що містер Бейлі «розрядить» одну мільйонну частину запасів своєї повітряної зброї, щоб переконати ворога і весь світ, яку дію викличе вибух цілого містечка.

На західний схил кратера викотили кілька бочок, наповнених безневинними на вигляд блискучими кульками. Всі люки були щільно зачинені. Бейлі запросив мене і Нору спостерігати за дією вибуху з невеличкого віконця, зробленого в скелі недалеко від її вершини. У віконці було вставлене скло товщиною в п’ять сантиметрів.

— Ну, полюбуйтеся самі, — сказав він, — як діють мої кульки.

— Поки що вони спокійно лежать, хоч температура повітря лише дванадцять градусів нижче нуля, а атмосферний тиск навіть нижчий за звичайний.

— А ви хочете, щоб кульки вмить вибухнули. Тоді нам не пощастило б винести їх назовні. Енгельбрект винайшов речовину, яка уповільнює випаровуваність і вибух. Почекайте трохи…

— Але якщо так, то чому ж запобіжною речовиною ви не осумкуєте всі кульки?

— Ніяка речовина не допоможе проти жари, що розвивається вибухом артилерійського снаряда. Он дивіться, починається!..

Справді, я побачив, що кульки, які лежали зверху, почали ніби диміти. Незабаром бочки вкрилися хмарою пари. Ця хмара збільшувалася з надзвичайною швидкістю, застилаючи весь простір перед нашими очима.

— Це ще не вибух, — сказав Бейлі, — це тільки випаровування запобіжної оболонки. А ось… — Але він не встиг договорити.

Щось тріснуло, бухнуло, і я втратив свідомість.

…Коли я розплющив очі, то побачив над собою небо, на якому хмари крутилися і розривалися, як у страшенному вирі. Від зовнішньої стіни нашого приміщення не залишилося й сліду. Весь верх також знесло, причому порив урагану був такий великий, що на нас, на наше щастя, не впав жоден камінь — їх понесло, як солому. Поруч зі мною лежала Нора, а коло задньої стіни — Бейлі з розбитою головою. Під ним розповзалася калюжа крові.

Я глянув на гірську долину і не впізнав її. Від лісу не залишилося й сліду. Дерева були вирвані з коренем і занесені невідомо куди. Гірські шпилі і навіть цілі вершини були зірвані. Прямо переді мною між горами відкрилася нова долина, за якою видно було безкраю снігову пустелю… Там ще вирував вітер, але навколо нас було досить тихо.

Я спробував сісти. Все моє тіло боліло і нило — набагато сильніше, ніж того дня, коли мене втягнув вентилятор. Я ще раз подивився на Бейлі. Рот його був напіввідкритий, очі оскліли. Він був мертвий. Тим краще!.. Він сам приготував собі смерть.

Я нахилився до Нори і почав приводити її до пам’яті. Вона була неушкоджена, але знепритомніла. Мені довелося чимало поморочитися з нею. Штучне дихання не повертало її до життя. Я вже зовсім втратив надію на щасливий кінець, коли згадав про спосіб відновлювати биття серця частим постукуванням кулака в ділянці серця. Це допомогло. Пульс підсилився, і Нора, нарешті, розплющила очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитав я.

— Дякую вам, нічого. Де містер Бейлі?

— Убитий, — відповів я, не приховуючи своєї радості.

Та в цю мить я почув позад себе хрип. Слідом за цим Бейлі глухо промовив:

— Хай йому чорт!.. Я, здається, перестарався.

Він почав совати руками по підлозі.

— Я не можу підвести голову, — глухо сказав він. — Допоможіть мені.

Я підповз до Бейлі і посадив його, притуливши до стіни. Голова його похилилася набік.

— Тиск п’ятдесят тисяч атмосфер… Головна хвиля мала йти в бік нагріву… Нагрівник було поставлено на захід… А тимчасом така контузія… — бурмотів Бейлі, аналізуючи свою помилку. Потім він застогнав і заплющив очі.

Одна думка раптом блискавкою промайнула в моїй голові. Містер Бейлі був у моїх руках! Якщо я його… Ніхто не узнає!.. Я підняв великий уламок каменя і вже заніс над головою Бейлі. Нора раптом схопила мою руку і відхилила вбік.

— Як вам не соромно… вбивати поранену, хвору, беззахисну людину? — шепотіла вона.

Я зніяковів. Камінь випав з моєї руки.

— Але хіба ви самі…

— Га? Що?.. Чого ви там шепочетесь? — запитав містер Бейлі, трохи розплющивши праве око.

— Вас треба віднести в кімнату, я зараз покличу людей, — сказала Нора, розтираючи свої щоки, побілілі від холоду. — Містер Клименко, покличте кого-небудь на допомогу.