Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Коли мої пальці торкнулися дерева, на мене хлинула справжня хвиля почуттів. Не моїх, а   чужих    почуттів, що сочилися з деревини, з дощок, із цвяхів, якими було збито ці дошки. Вони долітали до мене з глибини переплутаних щупалець самого привида. Почуття ці були моторошні — болісна суміш самотності, кривди й холодної, невблаганної люті. Вони били мені в скроні, поки я озиралась навколо.  

Колись тут відбувся страхітливий, жорстокий злочин. Він став джерелом енергії, яка переймає цього мстивого духа. Я уявила, як його мовчазні щупальця легко проникають крізь підлогу горища, до бідолашних гостей, що сплять у кімнатах унизу...  

— Люсі!  

Я отямилась. Кричав Локвуд. Він уже вліз назад на горище й навіть підхопив свою рапіру. Зараз він виписував нею візерунки в повітрі, рубаючи клинком найближчі до себе щупальця. Вони лопались, наче мильні бульки, вибухаючи райдужними бризками плазми. Локвудове пальто перетворилось на обгоріле лахміття, та сам він — навіть із червоною ґулею на лобі — давно опанував себе. Його бліде, осяяне потойбічним світом обличчя всміхалось мені з дальнього кінця горища.  

— Люсі! — знову покликав він. — Треба з цим закінчувати!  

— Він дуже розгніваний! — відповіла я, ухиляючись від чергового щупальця. — Я вступила в контакт із цим привидом! Щось украй розлютило його!  

—Атож!—ущипливо обізвався згори Джордж, підгинаючи коліна, щоб не натрапити на оскаженілі щупальця. — Твій Талант просто чудовий. Люсі! Шкода, що мені його бракує!  

— Ну, це не найдивовижніше відкриття, яким ти хотіла потішити нас, — мовив Локвуд. нахилившись над своєю торбиною. —Десь тут у мене була печатка... зараз пошукаю. А ти краще допомогла б вилізти Джорджеві.  

— Не треба, — мовив Джордж. — Я не поспішаю.  

Він не поспішає! Становище Джорджа здавалось украй скрутним. Він досі висів на одній руці й зібрався, вочевидь, на останніх силах.  

Крутячи в повітрі своїм намистом, я проскочила між щупальцями. що сахались від мене на всі боки. Проходячи повз Джор- джеву рапіру, я підняла її, тоді майнула під драбину й штовхнула її вперед. Саме цієї миті Джорджеві пальці не витримали.  

Він упав на сходинки драбини, наче лантух із вугіллям. Драбина прогнулась і затріщала. Та нехай уже краще зламається драбина, ніж Джорджева шия. Уявляю, який незграбний вийшов би з нього привид.  

За хвилину Джордж скотився драбиною вниз, наче пожежник. Я кинула йому рапіру й запитала:  

— Що там. нагорі?  

— Мрець. Розлючений мрець. Це, мабуть, усе, що тобі слід  

знати, — він поправив окуляри на носі й кинувся з рапірою на щупальця.  

Тим часом Локвуд витяг щось із своєї торбини.  

— Люсі! Зараз я кину це тобі! Лізь на драбину і спробуй упіймати! — він замахнувся, а тоді відскочив убік, ухиляючись від щупальця, що майнуло в нього просто перед обличчям. Блиснула рапіра, й щупальце зникло. — Готова? Тримай!  

Локвуд. звичайно ж.   умів    кидати речі. Я вже дряпалась угору драбиною. Маленький чотирикутний предмет пролетів над головною балкою і потрапив просто в мою підставлену долоню. Джордж прикривав мене ззаду, рубаючи рапірою щупальця. Я дісталася до горішньої сходинки драбини — до того місця, де вона торкалася балки.  

А на самій балці   було    Джерело — кістяк.  

Важко сказати, скільки років він тихо й непомітно пролежав на своєму таємному сідалі. Павутиння заснувало його так щільно, що згладило обриси кісток, поховавши їх під м’яким сірим покривалом. Проте ще й досі було видно рештки старомодного вбрання — твідовий костюм, пара викручених під неприродним кутом бурих черевиків — та забиті порохом і павутинням очні впадини. Якісь темні смуги — чи то волосинки, чи потемнілі павутинки — звисали через край балки. Що колись тут сталося? Або сам цей бідолаха заліз сюди, або був — найвірогідніше — вбитий рукою злочинця? Зараз я не мала часу міркувати про це. В моїх думках вирував гнів мерця. Унизу, при мерехтливому ліхтарному світлі. Локвуд із Джорд- жем далі билися зі щупальцями.  

Саме тоді компанія «Світанок» налагодила випуск срібних сіток у пластикових коробках, дуже зручних у використанні. Я відкрила коробку й витягла звідти сітку. Вона легко розгорталась між моїми пальцями — тоненька, м’яка, мов сире тісто чи шкіра, поцяткована зірочками.  

Срібло запечатує всі Джерела. Я махнула сіткою й накинула її поверх балки та кісток, огорнутих павутинням, спокійним і звичним порухом, наче покоївка, що застеляє ліжко.  

Сітка опустилася. Гїіів мерця в моїх думках ущух. Вир чужих почуттів змінився цілковитим мовчанням. Щупальця заціпеніли і вже за мить пропали з горища, немов гірський туман на світанні. Щойно були тут — і зникли.  

Яким великим і порожнім видалось нам горище без Перевертня! Ми завмерли на своїх місцях: я — притулившись до драбини, Локвуд і Джордж — під кроквами, тримаючи рапіри, що курились легеньким димом.  

Курились не тільки рапіри, а й один бік довгого пальта в Локвуда. До його носа прилипли лусочки сріблястого попелу. Моя куртка теж обгоріла — там, де її торкнулася плазма. Моє волосся перетворилось на ціле гніздо з павутиння. Джордж теж не уник збитків — роздер ззаду свої штани чи то об цвях, чи об щось інше.