Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Так. він казав правду. Як я вже згадувала, був листопад — переддень так званої «чорної зими», що стала найстрашнішим періодом в усій історії Проблеми. Розпочалась небачена за цілих п'ятдесят років навала привидів — і події в Челсі. власне кажучи, були тільки верхівкою цього айсберга. Усі психологічні агенції працювали на межі своїх сил. і «Локвуд і К°» аж ніяк не були винятком. «Перевтомились» — це було, нівроку, ще добре сказано.  

   

Ми втрьох мешкали в чотириповерховому будинку на Порт- ленд-Роу. де водночас містилась контора нашої агенції. Власником будинку був сам Локвуд. Колись це майно належало його батькам: їхня колекція східних артефактів і пасток на привидів ще й досі прикрашала стіни багатьох кімнат. Підвальний поверх Локвуд перетворив на контору з письмовими столами, комору з запасами залізних стружок і тренувальну залу для фехтування. Далі були скляні, захищені залізом двері, що вели надвір — у садок із невеличким газоном та кількома яблунями, де ми часом відпочивали влітку. На горішніх двох поверхах були спальні, на першому — кухня, бібліотека й вітальня, де Локвуд приймав наших клієнтів. Тут ми здебільшого й проводили свій вільний час.  

Щоправда, вже кілька останніх місяців вільного часу в нас майже не було. Цим ми частково завдячували власним успіхам. У липні наше розслідування на кладовищі Кенсел-Ґрін завершилось так званою «цвинтарною битвою», коли агенти зіткнулись із бандою перекупників з чорного ринку.   І (ю    історію — так само як і справу «будинку зі щурами» в Гемпстеді. — було широко висвітлено в пресі, а суд над ватажком банди перекупників — таким собі Джуліусом Вінкменом — лише посилив увагу до нашої агенції. Ми з Локвудом і Джорджем виступали на суді свідками. У середині вересня Вінкмена нарешті ув'язнили у Вондсворті. що забезпечило нам безкоштовну рекламу впродовж двох місяців. Увесь цей час телефон у нашій конторі майже не замовкав.  

Щоправда, заможніші клієнти все одно воліли звертатися до більших агенцій, які мали дорожче знаряддя й голоснішу репутацію. Тож більшість   наших    замовлень надходила з бідних районів—скажімо, того ж таки Вайтчепела. де замовники звичайно платять небагато. Однак робота є робота, тож Локвуд намагався не відмовляти нікому. А це означало, що нам нечасто випадали вільні вечори.  

— Що в нас нині, Джордже?—несподівано запитав Локвуд. Він сидів, підперши голову рукою, й, здавалося, дрімав. — Скажи, будь ласка, що немає нічого.  

Джордж мовчки показав три пальці.  

— Три    замовлення? — скрушно простогнав Локвуд. — Які саме?  

—Жінка під вуаллю на Нельсон-стріт у Вайтчепелі. Привид у багатоквартирному будинку. І ще тінь, яку бачили за громадським туалетом. Звичайний набір.  

—Доведеться знову працювати поодинці. — мовив Локвуд. — Цур, жінка під вуаллю моя.  

— Цур. Тінь моя. — пирхнув Джордж.  

— Що?! — запрокинула я голову. «Цур» — це наше друге за значенням правило після «правила печива», й цих правил завжди всі дотримуються. — То мені, виходить, дістався багатоквартирний будинок? Чудово. Б’юсь об заклад, що там не працюватимуть ліфти.  

— Ну, ти легко подужаєш кілька маршів сходів, Люсі, — пробурмотів Локвуд.  

— А якщо    це виявиться двадцять перший поверх? І там   нагорі на мене    чекатиме, скажімо, Костогрім, а я буду така захекана, що не зможу з ним упоратись? Чи інакше — ліфт   усе-таки    працює, але саме в ньому й засів привид? Пам’ятаєте. що сталось із дівчиною з агенції «Сібрайт». коли вона застрягла в ліфті з привидами на корабельні Кенері? Самі черевики від неї й залишились!  

— Годі вже сердитись, — обірвав мене Локвуд. — Ти просто втомилась. Ми всі втомлені. Ти ж знаєш, що все буде гаразд.  

Ми знову замовкли. Я притулилась потилицею до подушок на канапі. Струмені води, що текли по шибці, скидались на вени, набряклі кров’ю.  

Стривайте, чому відразу «набряклі кров'ю»?.. Я, мабуть, і справді просто втомилась, як каже Локвуд...  

Локвуд... Примруживши очі, я спостерігала за ним крізь вії. Бачила його довгі ноги, легко перекинуті через поруччя крісла; обриси тіла, наполовину сховані під пожмаканою сорочкою. Обличчя він майже цілком прикрив долонею, та вона не ховала його міцного підборіддя й виразних вуст — зараз вони були трохи розтулені. Довгі пасма його темного волосся м'яко спадали на білий рукав сорочки...  

Цікаво, як йому вдається залишатись таким елегантним, п’ять годин поспіль проспавши в кріслі? Я не дуже люблю на- піводягнених людей — особливо Джорджа: таке видовище, кажуть, шкодить здоров’ю. Та Локвуд і тепер мав чудовий вигляд. У кімнаті було тепло й затишно. Мої вії змикались дедалі щільніше. Я поклала руку на своє срібне намисто, поволі покрутила його між пальцями...  

— Нам потрібен новий агент, — несподівано сказав Локвуд.  

Мої очі вмить розплющились. Я почула, як за моєю спиною Джордж упустив свій комікс.  

— Що?  

— Нам потрібен ще один агент. Щоб прикривати нас. Зрозуміло? Ми ж не можемо увесь час працювати поодинці.  

—У «Лавандовій хижі» ми працювали разом, — заперечила я.