Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Так. ми справді були найкращими друзями, які щиро вірять одне одному, та водночас кожен із нас міг вільно займатись тим. що найбільше було йому до душі. Скажімо. Джордж міг захоплено досліджувати причини Проблеми. Локвуд постійно турбувався про репутацію нашої агенції. А я? До переселення на Портленд-Роу я нічого не знала про свій Талант — чути голоси мертвих і часом навіть спілкуватися з ними. Однак робота в агенції «Локвуд і К°» надала мені змогу помалу вивчити цей Талант і показати, на що я врешті спроможна. Це розуміння своїх нових можливостей і стало другою причиною. з якої я почувалась такою щасливою цього похмурого листопадового ранку, коли за вікнами періщив дощ.  

А третя причина? Вже кілька місяців мене сердило те, що Локвуд так замикається в собі. Ми втрьох по-давньому ділили між собою всі випробування, по-давньому безмежно довіряли одне одному, та врешті таємниця, що оточувала Локвуда, дедалі дужче гнітила мене. Так, він нічого не розповідав нам   про    загадкову кімнату на другому поверсі, куди суворо забороняв заходити і мені, і Джорджеві. У мене було безліч припущень щодо того, що може ховатись за цими зачиненими дверима. та я розуміла тільки те. що ця химерна кімната якимось чином пов'язана з Локвудовим минулим, можливо, з долею його зниклих батьків. Секрет цієї кімнати поставав між нами невидимим бар'єром, відчужував нас, і я вже не сподівалась коли-небудь зрозуміти його — і взагалі зрозуміти Локвуда.  

Так тривало до одного літнього дня, коли Локвуд несподівано змилувався. Без жодної передмови він провів нас із Джор- джем на другий поверх, відчинив заборонені двері й відкрив нам невеличку частину своєї таємниці.  

Що ж то була за таємниця? Виявилось, що насправді я помилялась.  

То взагалі не була кімната його батьків.  

То була кімната його сестри.  

Його сестри. Джесіки Локвуд. яка померла тут шість років тому.  

   

   

Щоб не травмувати психіку відвідувачів, а також зберегти свій власний спокій, я перенесла склянку з черепом у найдальший куток підвалу й накрила її грілкою до чайника. Вряди- годи я вносила склянку до вітальні й відкручувала важіль на кришці, щоб череп міг поділитися зі мною похмурими таємницями мерців або просто по-дитячому дошкуляти мені балачками — це, здається, найбільше його тішило. Сталося так, що склянка стояла у вітальні й цього дня, коли я прийшла туди збиратись на вечірню роботу.  

Як і було домовлено, сьогодні ми мали розділитися. Джордж уже вирушив до Вайтчепела — шукати Тінь, яку бачили за громадським туалетом. Локвуд готувався до пошуків жінки під вуаллю. Мій похід був скасований — я вже готова була поїхати до багатоквартирного будинку, коли зателефонував мій клієнт і попросив перенести візит, бо він захворів. Це означало, що в мене був вибір, хоч і невеликий: залишитись удома прасувати білизну або вирушити разом із Локвудом. Сподіваюсь, ви здогадалися, що я обрала.  

Я витягла рапіру з того місця, де залишила її минулої ночі, й почепила до робочого пояса кілька соляних бомб, розкиданих просто біля канапи. Коли я вже прямувала до дверей, із затінку долинув хрипкий голос:  

— Люсі! Люсі...  

— Чого тобі?  

У променях надвечірнього сонця всередині склянки кружляли бліді іскорки, ховаючи від очей темну масу старого черепа. Ось іскорки злились і утворили моторошне обличчя, що мерехтіло в сутінках лагідним зеленим світлом.  

— Ти вже йдеш?—    невдоволено запитав привид. —   Візьми мене з собою...  

— Ні, не візьму. Ти залишишся тут.  

— Ну, будь ласка... Мені так нудно...  

— Нудно? А ти спробуй зникнути. Чи покрутитись. Поплавай у банці, подивися крізь скло, помилуйся краєвидом. Поводься, як личить привидові. Я певна, ти вмієш розважатися. — Я знов обернулася до дверей.  

— Помилуватись краєвидом? В оцій вашій пекельній кухні? —    обличчя привида здригнулось і притулилось кінчиком носа до скла. —   Навіть у моргу чистіше, ніж тут. Я навіть дивитись не хочу на оцей ваш свинюшник.  

Уже взявшись за клямку, я відповіла:  

— Нічим не можу тобі зарадити. Хіба що закопати тебе в землю — це вирішить відразу всі твої проблеми.  

Звичайно ж, я не стала б цього робити. З усіх Гостей, які траплялись нам — чи радше з усіх Гостей, яких узагалі   хто-небу дь   зустрічав останнім часом, — череп був єдиним привидом, з яким можна було по-справжньому спілкуватись. Інші привиди стогнали, стукали, видавали незрозумілі звуки — саме таким чином агенти, що володіють Слухом, як я, виявляють їхню присутність. Та цим звукам дуже й дуже далеко до здатності черепа вести нормальну розмову. Це був рідкісний зразок привида Третього Типу — через те ми й не піддавалися спокусі викинути його на смітник.  

Привид пирхнув: