Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Горищем промчав шалений порив вітру. Він ударив у вікно позаду Локвуда й відчинив його навстіж. Брязнуло скло. На горище увірвався дощ із бурею. Тепер Локвуд перебував лише за два — чи якнайбільше за три—кроки від страшного п   адін   ня на вулицю.  

— Води, Люсі!  

— Джордже! Кинь мені свою рапіру!  

Джордж почув і зрозумів мене. Відчайдушно зігнувшись, він ледве встиг ухилитись від щупальця. Рапіра висіла в нього на поясі, виблискуючи клинком. Джордж витяг її...  

Я відскочила, пропускаючи повз себе ще одне щупальце, розмахнулась і жбурнула Локвудові пляшку з водою.  

А тепер погляньте, що з цього вийшло. Рапіра й пляшка мчать у повітрі, спритно пролітають крізь плутанину щупалець і наближаються до мене й до Локвуда. Локвуд простягає руку. Я теж простягаю руку...  

Пам’ятаєте, я казала вам, що в цій нашій справі був момент, коли ми працювали злагоджено?  

Цей момент настав. От тільки закінчився він сумно.  

Рапіра просвистіла повз мене і впала на підлогу.  

Пляшка вдарила Локвуда просто в чоло, він спіткнувся й полетів у відчинене вікно.  

На мить запала тиша.  

— Він помер?—    обізвався череп. — О. ні/ Він висить   на віконниць Який, сором! Та все одно це найкумедніший трюк у моєму житті. Ви всі — нездари, ні на що не придатні бовдури!  

Шалено ухиляючись від щупалець, я намагалася розгледіти Локвуда. На мою радість, череп мав рацію. Локвуд висів над проваллям, чіпляючись кінчиками пальців за розбиті віконниці. Круг нього ревіла буря, куйовдила йому волосся й силкувалася скинути його вниз, у непроглядну листопадову ніч. Добре хоч те. що вітер і дощугамували полум'я на його пальті. Вогняні язички почали згасати один за одним.  

Та це аж ніяк не означало, що наше становище покращилось. Тепер кожна секунда могла стати для нас останньою.  

Джорджева рапіра лежала за кілька ярдів від мене — проте з таким самим успіхом вона могла лежати й десь в Единбурзі. Примарні щупальця обвили її. наче морські анемони на кораловому   7    рифі.  

— Ти зможеш дістати її! — вигукнув Джордж. — Спробуй перескочити щупальця!  

— Сам перескакуй! Це все твоя провина! Коли ти вже навчишся правильно кидати речі?  

— Це   ти    мені кажеш? Сама спочатку навчися жбурляти пляшки!  

— Я. врешті-решт, дівчина. І це я допомогла йому погасити вогонь! Хіба ні?  

У певному сенсі це було так. Наш керівник саме намагався залізти назад на горище. Його обличчя позеленіло, пальто ще трохи курилося. На чолі в Локвуда з’явилось червоне коло — саме там. куди влучила пляшка. Було видно, що дякувати він мені за це не збирається.  

До мене підбиралося довге сріблясте щупальце. Я, натрапляючи на цілі полотнища павутиння, задкувала до відкритої ляди.  

— Швидше, Люсі! —    весело озивався череп із склянки. —   Воно в тебе за спиною!  

— Краще б ти чимось допоміг, — буркнула я, коли щупальце зачепило рукав моєї куртки. Хоч який він товстий, та навіть крізь нього мою руку пронизав холод.  

— Я?—   очі привида здивовано вирячились. —   Ти ж казала, що я — •'стара купа брудних кісток»! Що я можу для тебе зробити?  

— Дай хоч якусь пораду! Підкажи!  

— Це Перевертень. Проти нього треба щось потужне. Ні, не каністра з магнієм — нею ти тільки спалиш іще кого- небудь. А може, й себе. Віджени його сріблом, і тоді зможеш підібрати рапіру.  

— У    мене немає срібла!  

Насправді срібних печаток у нас було чимало, та всі вони лежали в Локвудовій торбині, на іншому кінці горища.  

— А оте дурне намисто, яке ти завжди носиш? Хіба воно не срібне?  

Звичайно! Намисто, яке влітку подарував мені Локвуд. Воно справді було срібне. А срібло спалює ектоплазму. Срібла бояться всі привиди — навіть Перевертні, що прибирають вигляд щупалець. Не найсильніша зброя з-поміж усієї, якою я користувалась, та врешті спрацювати може...  

Я присіла біля стіни навпочіпки, підняла руки і розстебнула намисто. Поки я робила це, до моїх пальців прилипли брудні жмутки павутиння. Міцно стиснувши кінчик намиста в кулаці. я почала розмахувати ним у повітрі. Коли вільний кінець намиста торкнувся найближчого до мене щупальця, ектоплазма зашипіла. Щупальце відсахнулось. Інші щупальця теж подалися назад, відчувши поряд срібло. Круг мене вперше утворився вільний простір. Я випросталася й притулилася спиною до крокви.