Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Ця буде моя! — Джордж упевнено попрямував до дверей зліва й театральним порухом відчинив їх. — Оце то шкода! Тут нічого немає!  

— Звісно, це ж комора, — зауважила я. — Поглянь: ці двері найменші, багато речей сюди не запхаєш. Спробуй краще інші.  

Джордж хитнув головою:  

— Нізащо! Тепер твоя черга!  

Я вибрала двері справа. На них було приклеєно папірець із цифрою 1. Наставивши перед собою рапіру, я штовхнула двері. То виявилась невеличка спальня з умивальником і дзеркалом. перед яким стояв і легенько світився худорлявий чоловік з оголеними грудьми. Підборіддя чоловіка було геть біле від піни до гоління; в правій руці він тримав гостру бритву. Коли двері відчинились, чоловік обернувся й поглянув на мене байдужими мертвими очима. Мене зненацька обдало страхом. Намацавши на поясі каністри з сіллю та залізними стружками. я висипала їхній вміст на підлогу. Сіль і залізо утворили бар’єр, який привид не міг перетнути. Чоловік відсахнувся, заметушився туди-сюди, наче звір у клітці, і увесь цей час тупився в мене.  

Повернувшись у коридор, я обтерла з чола крижаний піт.  

— Ну, все гаразд. Свою роботу я закінчила.  

Локвуд легенько поправив комірець і сумно поглянув на останні двері:  

— Отже, тепер... моя черга?  

—Так, — підтвердила я. — Номер 2. До речі, той самий, про який згадував Еванс.  

— Справді... Є там, напевно, один-два привиди... — правду кажучи, Локвуд зараз був не в найкращому гуморі. Він крутнув у руці рапіру, розправив плечі й глибоко зітхнув. А тоді несподівано всміхнувся, ніби повідомляючи нам, що все триває як слід: — Гкразд. Зараз подивимось, чи справді ця тварюка така страшна.  

І штовхнув двері.  

Доброю новиною виявилось те, що там не було   одного-двох   привидів. Поганою новиною — те. що привидів там було   безліч.   Кімната була вщент заповнена привидами — цілою ротою добродіїв у піжамах. Дехто з них світився дужче, дехто слабше. Проте всі були однаково похмурі, неголені, з запалими щоками й порожніми мертвими очима. Дехто, здавалося, тільки-но прокинувся від глибокого сну; дехто, вочевидь, зустрів свою смерть за одяганням. Привиди громадились один на одного, затиснуті між шафою та вішаком для рушників — з одного боку — й між ліжком та умивальником — з другого. Одні тупились у стелю, інші ширяли над підлогою, обернувшись до відчинених дверей.  

Так. усе це були жертви, однак це не робило їх безпечними. Я відчувала смак їхнього нарікання на свою долю, силу їхньої сліпої злоби. Нас огортало холодне повітря. Довге Локвудове пальто затріпотіло; моє розкуйовджене волосся залоскотало мені обличчя.  

— Обережно! — вигукнув Джордж. — Вони помітили нас! Треба поставити бар’єр, перш ніж...  

Джордж хотів сказати: «перш ніж вони зрушать з місця». Та було вже запізно.  

Деякі привиди тягнуться до живих істот — мабуть, відчувають їхнє тепло й хочуть зігрітися самі. Чоловіки, що ночували в цій кімнаті, померли самотніми, напевно, тому їх так тягло до тепла. Примарні постаті, наче приплив, полинули натовпом уперед — і за мить просочились крізь відчинені двері на сходи. Локвуд упустив каністру із залізними стружками, які саме збирався розсипати, і вхопився за рапіру. Я теж витягла свою зброю, і ми вдвох почали виписувати візерунки клинками в повітрі, намагаючись створити міцну захисну стіну. Деякі привиди позадкували, інші загойдались туди-сюди, бокуючи від рапір.  

Я вхопила Локвуда за руку:  

— Вони оточують нас! Тікаймо вниз! Мерщій!  

Він хитнув головою:  

— Вниз не можна. Вони наздоженуть нас, і ми опинимось у пастці. Треба знайти Джерело, а воно нагорі.  

— Але ж ми й так на самісінькому верху!  

— Та невже? А це що таке? — показав він рукою.  

Я поглянула — й помітила на стелі обриси вузької ляди, що вела на горище.  

— Джордже. — спокійно наказав Локвуд. — Принеси мені, будь ласка, драбину.  

— Яку ще драбину? — заклопотаний Джордж тільки-но жбурнув соляну бомбу, яка влучила в стіну і обсипала привидів ясно-зеленими іскрами.  

— Принеси мені драбину, Джордже.  

Джордж з відчаю змахнув руками:  

— Де я тобі візьму її? Із штанів витягну?  

— В коморі! В тій, яку ти, йолопе, відчинив! Мерщій!  

— Так-так, згадав! — Джордж підскочив до дверей комори.  

Привиди тим часом наступали на нас. їхній шепіт уже перетворився на рев. Просто перед собою я побачила чоловіка в майці й спортивних штанях. Він рушив мені назустріч. Я вдарила рапірою навскіс і розтяла його навпіл. Обидві половини розділились і попливли поряд, ніби намагаючись з’єднатися в одно. За моєю спиною порався Локвуд: він дістав із свого рюкзака ланцюги й тепер викладав з них коло посередині коридора.  

За мить повернувся Джордж: він тяг за собою драбину, складану, на розсувних ніжках. Він стрибнув у коло, де вже стояли ми з Локвудом, без жодного слова витяг драбину до стелі й підсунув її край до краю ляди, що вела на горище.  

Примарне світло заливало весь поверх. Духи пливли просто на нас, простягаючи вперед свої білі руки. Краями кола, викладеного з ланцюгів, курилась ектоплазма.