Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Ми зазирнули до другої спальні, а потім до ванної. Всюди було чисто. Та вже в третій спальні я відразу помітила аж   двох   привидів. Один чоловік лежав на ліжку — так само як Гість із першої кімнати, тільки не на спині, а на боці, підклавши одну руку собі під голову. Він був старший і гладший, із коротко підстриженим світлим волоссям, у темно-синій піжамі. Очі його були розплющені й зирили в нікуди. Поряд — так близько, що їхні аури майже зливалися, — стояв інший чоловік, у піжамних штанях і білій футболці. Здавалось, ніби він щойно підхопився з ліжка — одяг зібганий, щоки неголені, довге чорне волосся скуйовджене. Крізь його примарні ноги можна було розгледіти килим. Запрокинувши голову, він із жахом зирив на стелю.  

—Тут є два Смертні Вогні, — мовив Локвуд. — Один помітно яскравіший за другий. Різні дати й різні випадки. Хтось убив обох цих чоловіків, коли вони спали.  

—Добре, хоч не голі,—підхопив Джордж.—Особливо отой, волохатий. Треба зупинити їх. Вони й так не дуже активні, та хто їх розбере... У тебе є залізо, Люсі?  

Я не відповіла йому. Мене огорнуло примарним холодом, і я відчула відлуння самоти, страху та смутку — переживань двох чоловіків, що мешкали в цій кімнаті. Я почула звук їхнього дихання, що линув з минулого, — рівного дихання людей, які міцно сплять. Потім до нього додалося м’яке, вологе *ляп!* — ніби на підлогу впав величезний вугор.  

Аж тут я краєм ока помітила щось на стелі. Бліде й розпливчасте. воно тяглося до мене...  

Я хутко озирнулась, та довкола нічого не було.  

— Люсі, з тобою все гаразд? — Локвуд із Джорджем підійшли до мене. Привид бороданя на ліжку теж утупився в стелю — туди, в те саме місце, куди щойно дивилась я.  

— Я щось побачила. Нагорі. Ніби простягнуту руку. Тільки то була не рука.  

— А що ж це. по-твоєму, було?  

Я з огидою здригнулась:  

— Не знаю.  

Зупинивши обох привидів, ми перевірили останню спальню на другому поверсі. Мерців там не виявилось — це вже було непогано. Потім ми оглянули наступний марш сходів. Ним, як вода через дамбу, котився щільний серпанок примарного туману, й промені н   аши   х ліхтариків викривлялись у ньому, ніби огинаючи, обмацуючи темряву.  

— Отут воно все й починається, — мовив Локвуд. — Ходімо.  

Ми зібрали залишки нашого знаряддя. З глибини склянки за нами пильно стежило химерне обличчя:  

— Агов! Ви ж не покинете мене тут? Я сподіваюсь зайняти місце в першому ряді коли вас почнуть убивати!  

— Авжеж. — підтакнула я. — Ти знайшов Джерело цього всього жаху?  

— Воно десь нагорі Хіба ти досі не здогадалась?  

Я безцеремонно запхала склянку до рюкзака й подалась услід за друзями. Вони вже були на півдорозі до третього поверху.  

— Щось мені це не до вподоби... Еванс сказав, що прийде вранці прибрати наші рештки, — прошепотів Джордж, коли ми наближалися до найвищого поверху. — Це ніби натяк — мовляв, від нас мало що залишиться. Сподіваюсь, він перебільшував.  

Локвуд хитнув головою:  

— Може, й ні. Деякі привиди висмоктують стільки енергії зі своєї жертви, що її тіло стає сухе й тонке, мов папір або порожня мушля. Це, до речі, пояснює, чому поліція не знайшла жодних решток. Еванс, напевно, просто спалював їх у своєму каміні. Або скручував і ховав у коробці під своїм ліжком. А може, розвішував у шафі — збирав таку собі колекцію химерного вбрання. Я не прикрашаю фактів. Саме так. радше за все, й було.  

— Дякую. Локвуде. — помовчавши, відповів Джордж. — Оце так утішив.  

— А що з того користі їм? — запитала я. — Тобто Евансам?  

— Мабуть, вони забирають собі гроші та речі гостей... Хоча хтозна? Обидва вони якісь божевільні...  

Локвуд підняв руку. Ми зупинились на останніх сходинках. Коридор був такий самий, як і на другому поверсі, тільки дверей було лише троє, і всі зачинені. Температура знову впала. Примарний туман клубочився над килимом, наче кип’ячене молоко. В моїх вухах не вщухав шепіт мерців. Ми стояли біля самісінького серця моторошних подій.  

Посувались ми повільно, ніби тягнучи на плечах важкий вантаж, і пильно роздивлялись на всі боки, хоч ніяких привидів не помічали.  

— Черепе! — покликала я. — Ти що-небудь бачиш?  

Із рюкзака долинув утомлений голос:  

— Бачу велику небезпеку. Вона дуже близько. Невже ти сама не відчуваєш    її?   Тоді ти, правду кажучи, нездара. З такими здібностями ти не помітиш і Безногого, аж поки він сам не брьохнеться своїми сідницями тобі на коліна  

Я спересердя торсонула рюкзак:  

— Замовкни, стара купо брудних кісток! Де вона, ця небезпека?  

— І гадки не маю. Тут забагато психологічних перешкод. Пробач.  

Я переказала все друзям. Локвуд зітхнув:  

— Ми можемо хіба що зазирнути в двері. Тут три кімнати, якраз по одній на кожного.