Локвук & Ко. Примарний Хлопець

До речі, про все це ми вже розповідали поліції. І я взагалі не розумію, чого вам тут треба.  

— Ми скоро підемо, — заспокоїв його Локвуд. — Тільки, з вашої ласки, оглянемо кімнату, де зупинявся пан Бентон.  

Господарі в центрі кімнати вмить завмерли, наче два кам'яні надгробки. Тим часом Джордж, що стояв біля буфета, провів пальцем по пляшечці з кетчупом, залишивши доріжку на тонкому шарі пороху.  

— Боюся, що це неможливо, — відповів пан Еванс. — Ми вже приготували цю кімнату для нових гостей і не хочемо влаштовувати там безлад. До того ж там давно вже не залишилось ані сліду ні від пана Бентона, ні від інших наших клієнтів... А тепер... тепер я змушений просити вас покинути Дім.  

Він рушив до Локвуда. Незважаючи на домашні капці й старезний светр, господар мав рішучий вигляд і аж пашів силою.  

У Локвудовому пальті чимало кишень. В одних лежить зброя, в других — відмички, ще в одній — це я знаю напевно — пакуночки з чаєм про всяк випадок. А ще з однієї кишені він зараз витяг пластикову картку.  

— Це ордер, — повідомив він. — Ордер, виданий агенції «Локвуд і К°», офіційно залученій ДЕПРІК до психологічних розслідувань. Він надає нам право оглядати будь-яку приватну власність, якщо є підстави підозрювати скоєння серйозного злочину або присутність надприродних сил. Якщо хочете перевірити, зателефонуйте до Скотленд-Ярду. Інспектор Мон- теґю Барнс залюбки поговорить із вами.  

— Злочину?.. — старий позадкував і прикусив губу. — Надприродних сил?..  

Локвуд вишкіривсь у вовчій посмішці:  

— Як я вже сказав, ми просто хотіли б оглянути кімнати нагорі.  

— Там немає нічого надприродного, — буркнула пані Еванс. — Погляньте, який тут захист.  

Чоловік поплескав її по долоні:  

— Усе гаразд. Норо, це ж агенти. Наш обов’язок допомогти їм. Пан Бентон, як я пам'ятаю, зупинявся в другому номері, це на третьому поверсі. Прямо пройдете сходами два поверхи — і ви на місці. Не заблукаєте.  

— Дякую. — Локвуд узявся за свою робочу торбину.  

— Залиште краще речі тут, — запропонував пан Еванс. — Сходи вузькі, а нагору йти довго.  

Ми з Джорджем лише мовчки поглянули на нього й закинули свої рюкзаки на плечі.  

— Можете не поспішати, — додав пан Еванс.  

Нагорі було темно. Піднімаючись сходами за Локвудом та Джорджем. я озирнулася і крізь відчинені двері побачила господарів. Подружжя Еванс досі стояло серед вітальні, притулившись одне до одного. їхні обличчя в світлі полум’я здавалися рубіново-червоними. Вони дивились нам услід, схиливши голови вбік під однаковим кутом, і їхні окуляри немовби перетворились на чотири вогненні кола.  

— Що ти скажеш?—долинув згори Джорджів шепіт.  

Локвуд саме зупинився, щоб оглянути важкі пожежні двері на болтах—на півдорозі між поверхами. Двері були відчинені.  

— Не знаю,   чому саме,    але мені здається, що вони винні. Щось у них не без гріха.  

Джордж кивнув:  

—А ти бачив цю пляшечку з кетчупом? У цій вітальні   давно   вже ніхто не снідав!  

— Вони повинні розуміти, що для них усе скінчено, — підхопила я, коли ми рушили далі. — Якщо тут, нагорі, з їхніми гостями щось відбувалося, ми це відчуємо. Вони ж знають, які в нас Таланти. Цікаво, що вони робитимуть, коли ми все з’ясуємо?  

Локвуд не встиг відповісти, бо ззаду почулися тихі кроки. Озирнувшись, ми побачили обличчя пана Еванса. Блідий, з розпатланими пасмами волосся над лисиною, він зачиняв за нами пожежні двері...  

У Локвудовій руці зблиснула рапіра, а сам він кинувся вниз. Його чорне пальто майнуло в повітрі...  

Та двері вже ляснули, відгородивши нас від світла. Локву- дова рапіра брязнула об метал.  

Стоячи в темряві, ми чули з-за дверей рипіння болтів, а далі — хихотіння господаря.  

— Пане Евансе! — промовив Локвуд. — Відчиніть негайно!  

У відповідь почувся приглушений, але виразний старечий голос:  

— Треба було йти звідси, поки була змога! А тепер шукайте собі нагорі скільки завгодно. Почувайтесь як удома! Опівночі вас знайде привид. А я завітаю вранці, щоб прибрати ваші рештки.  

Зі сходів долинуло м’яке «туп, туп, туп» домашніх капців.  

— Чудово, —    обізвався голос із рюкзака. —   Дали себе обдурити якомусь дідуганові Дивовижно! Оце так команда!  

Цього разу я навіть не наказала черепові замовкнути. Він мав цілковиту рацію.  

   

   

А тепер зачекайте. Перш ніж розповідати про те. що сталося далі, я хотіла б зупинитись і пояснити вам. хто я така. Мене звуть Люсі Карлайл. Я заробляю на прожиток тим. що знешкоджую привиди мерців, які повернулись у наш світ. Я можу кинути соляну бомбу на п’ятнадцять ярдів — навіть без розбігу: можу стримувати відразу три Спектри однією-єдиною — до того ж зламаною — рапірою (як я зробила колись на Берклі- Сквер). Я добре пораюсь із ломиками, магнієм та свічками. Можу сама заходити до кімнат із привидами. Здатна не тільки бачити Гостей, а й чути їхні голоси. Заввишки я ледве сягаю п’яти футів шести дюймів, маю волосся кольору горіхової труни і взуваю важкі, непробивні для ектоплазми, робочі чоботи тридцять восьмого розміру.  

Усе. Тепер ми, здається, познайомились як слід.