Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— На цілу компанію духів. Вони стривожені, нещасні L.. Стривай, я вловив щось іще... —    обличчя зненацька скривилось. —   О. це вже погано! Справді погано! На твоєму місці. Люсі, я пошукав би вікно й вискочив надвір. Навіть якщо ти переламаєш обидві ноги, це буде безпечніше, ніж залишатися тут...  

— Чому? Що ти знайшов?  

— Іншу сутність. Я не можу сказати, яку саме. Вона потужна. голодна і... —    привид вибалушив очі на мене. —   Ні. пробач, рівень мого сприйняття обмежений, бо я ув’язнений у цій клятій склянці Якби ти випустила мене...  

Я пирхнула:  

— Ти чудово знаєш, що це неможливо!  

— Але ж я найцінніший член вашої команди...  

— Хто    це тобі сказав? Ти тільки й можеш, що верзти дурниці, коли нам загрожує смерть!  

Привид обурено стиснув свої мертві губи:  

— Навіщо ворушити минуле? Тепер між нами все по-новому.  

І ти знаєш, що це правда...  

Авжеж, певним чином то була правда. Н   аші    стосунки з черепом і справді   дещо    змінились. Коли він уперше заговорив зі мною — кілька місяців тому, — ми поставились до цього з підозрою й навіть з огидою. Проте тижні минали, й ми. розпізнавши цього привида краще, вже трохи звикли до нього.  

Склянку з цим привидом Джордж колись поцупив у наших конкурентів. Після того вона довго стояла в нас на полиці, й лише тоді, коли я випадково повернула один із важелів на кришці, виявилось, що ув’язнений там привид здатен зі мною спілкуватися. Спочатку череп поводився вкрай вороже, та згодом — можливо, з нудьги, аби мати поряд хоч яке-небудь товариство, — почав пропонувати нам допомогу в справах. що стосувалися надприродних явищ. Часом його поради справді бували корисні, однак на цілковиту нашу довіру він не заслуговував. Він завжди залишався лютим і байдужим. Диво та й годі, скільки злоби ховалось у цій голові без тіла, що плавала в склянці! Бридка вдача привида завдавала мені більшого клопоту, ніж моїм друзям, бо я була єдина, хто міг розібрати єхидний голос, що часом лунав зі склянки.  

Я постукала пальцем по склу. Зелене обличчя здивовано скривилось.  

— Зосередься на цьому потужному привиді. Спробуй відшукати його Джерело. Знайти, де воно сховане.  

Сказавши це. я випросталась. Джордж уже закінчував викладати круг нас залізне коло. За хвилину в коридорі з'явився Локвуд і ступив усередину кола.  

Спокійний і стриманий, як завжди, він сказав:  

— Це справді жах.  

— Що саме?  

— Обстанова в спальні. Ліловий, зелений... і ще жовтий. Я сказав би — блювотно-жовтий. Кольори, які анітрохи не пасують один до одного.  

— То привида там. виходить, немає?  

— Є. Я зупинив його за допомогою солі й заліза, тож тепер він нікуди звідти не подінеться. Якщо хочете, можете піти й поглянути. А я тим часом поповню свої запаси.  

Ми з Джорджем узяли ліхтарики, проте вмикати їх не стали. В цьому не було потреби. Спальня виявилась маленька, тісна, з одним-єдиним ліжком, вузькою шафою та невеличким віконцем — чорним, залитим зовні дощем. Усе це осявала сфера потойбічного світла, що ширяла над ліжком і зливалася краями з подушкою та простирадлами. Посередині сфери застиг привид чоловіка в смугастій піжамі. Чоловік лежав на спині, трохи піднявши руки вгору. Він мав підстрижені вусики й скуйовджене волосся. Очі його були заплющені, а щетиниста нижня щелепа відвисла, оголивши беззубий рот.  

Сфера випромінювала холод. Ліжко оточували два кола — з солі й залізних стружок; Локвуд, напевно, спорожнив усі каністри на своєму поясі. Аура привида повільно здригалась, раз по раз торкаючись часточок солі й сиплючи довкола зеленими іскрами.  

— Не знаю, скільки з них тут брали за кімнату. — зауважив Джордж, — але будь-що це забагато.  

Ми повернулись у коридор.  

Локвуд уже наповнив свої каністри й тепер саме чіпляв їх до пояса.  

— Ну. бачили його? — запитав він.  

— Так. — відповіла я. — Це один з отих пропалих гостей?  

— Безперечно. Цікаво лише, що вбило його.  

— Череп каже, що тут є якийсь потужний привид. Дуже небезпечний.  

— Це ми перевіримо опівночі. Тільки не будемо сидіти й чекати. Краще погляньмо, що тут є іще.