Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Він узяв мене під лікоть і потяг за собою. Я ступила в коло з ланцюгів — голос ущух, повернувся на мить і знов ущух.  

— Забери ланцюги. — буркнула я. — Мені нічого не чути.  

— Сховала, схова-ала...  

— Люсі!..  

— Цить!  

— Я сховала його...  

— Де    ти сховала його? — запитала я. — Де?  

— Там...  

Коли я обернулась, мій Зір став яснішим. Краєм ока я побачила обриси вікна, а між шибками — чорнішу за ніч постать із довгим волоссям, згорбленими плечима й химерно піднятими над головою руками — чи то в шаленому танці, чи в якомусь чаклунському обряді. Неприродно довгі пальці ніби тягли- ся до мене через усю кімнату. Я зойкнула. Відчула, як Локвуд. що стояв поруч, кинувся вперед і змахнув своїм клинком. Довгі пальці зламались, випустивши промені потойбічного світла, які порозлітались на всі боки, ніби переломлені в призмі. В моїх вухах вибухнув дикий вереск. Потім брязнуло скло. І запала тиша.  

Вереск ущух. Спальню заповнило блідо-рожеве світло ліхтарів з Нельсон-Роуд. Я нарешті змогла розгледіти речі, що стояли в кімнаті. Якою ж маленькою вона тепер виявилась! Звичайнісінька собі кімнатка з дитячим двоярусним ліжком, кількома стільчиками й темною шафою, що стояла недалеко від мене. З-під дверей до спальні заструменіло тепле повітря, що так приємно торкалось моїх змерзлих гомілок. Локвуд стояв переді мною з рапірою в руці. Крізь розбите вікно надвір звисав залізний ланцюг. У будинку навпроти світились вікна. З віконної рами, наче зуби, стриміли скляні друзки.  

Локвуд, відсапуючись, обернувся до мене. Пасмо розкуйовдженого волосся ховало від мене одне його око.  

— З тобою все гаразд? — запитав він.  

— Звичайно, — відповіла я й поглянула на шафу. — А що зі мною мало статись?  

— Вона ж напала на тебе, Люсі. Шкода, що ти не бачила її обличчя, коли з нього злетіла вуаль!  

— Ні, ні, — запевнила я, — все гаразд. Вона просто показала мені схованку...  

— Яку схованку?  

— Не знаю. Мені треба зосередитись. Помовч, будь ласка.  

Локвуд побокував. а я рушила до шафи. Шафа була велика й стара, зроблена з майже почорнілого дерева. Дверцята прикрашала старовинна різьба. Я потягла за них — вони з рипінням відчинились. Усередині висів дитячий одяг, геть побитий міллю. Я подивилась на нього, пирхнула, а потім рішуче відсунула вішаки вбік. Підлогу шафи було вирізано з суцільного шмату деревини. Якщо дивитися збоку, вона піднімалась над нижнім краєм шафи десь на фут. Я дістала свій кишеньковий ножик.  

Локвуд нахилився над моїм плечем:  

— Люсі...  

— Вона показала мені свою схованку, — знову пробурмотіла я. — І мені здається... Ось!  

Я застромила лезо ножика в щілину між підлогою й задньою стінкою шафи. Потім натиснула, й панель пішла вгору. Щоправда, з вішаків попадала половина одягу, та головне було зроблено. Я заховала ножик і дістала замість нього ліхтарик.  

— Ось, — повторила я, — бачиш?  

У порожнині, що відкрилася, лежав аркуш паперу — запорошений, згорнутий у кілька разів, запечатаний сургучем. На папері видніли темні плями — чи то сльози, чи то кров.  

— Вона показала мені це місце. — ще раз пояснила я. — Тобі не варто було хвилюватися.  

Локвуд кивнув, та його обличчя й далі супилось. Він уважно поглянув на мене й мовив:  

— Можливо... — і несподівано широко всміхнувся. — Найкраще те, що чай. напевно, ще не прохолов. Якби вона ще здогадалась подати до чаю печиво!  

Я повнилася щастям. Чуття не зрадило мене! Вистачило лише кількох секунд, щоб увійти в контакт із привидом і зрозуміти його наміри. Так, Локвуд здатен бачити прояви, однак я можу зазирнути ще глибше. Я можу знаходити сховані речі — інакше кажучи. Джерела. Поки я вилізала з шафи, Локвуд тримав дверцята. Я всміхнулась до нього й стиснула його руку. Коли ми вийшли на сходи, до нас долинув кволий голос пані Пітере — вона досі співала в кухні псалми.  

   

З'ясувалося, що папір, який я знайшла, був зізнанням при- вида — тобто зізнанням такої собі Арабелли Кровлі, написаним 1837 року, за доби, на яку вказував крій жіночої сукні. У листі пані Арабелла писала, що задушила свого сонного чоловіка, проте зуміла уникнути покарання. Почуття провини змусило її дух воскреснути, однак тепер, коли документ нарешті знайдено й викрито злочин, вона вже навряд чи повернеться.  

Мені    принаймні це уявлялося саме так. Дізнатися інші подробиці мені не дозволив Локвуд: того самого ранку він відіслав розбиту шибку до крематорію в Клеркенвелі й переконав пані Петерс, що шафу заради спокою теж варто було б спалити. На моє невдоволення, він знову заборонив мені спілкуватися з Гостями, якщо їх не заблоковано як слід. Я, звичайно, розуміла,   чому    він так тривожиться — його гнітив спогад про долю власної сестри, та, як на мене, він надто вже перебільшував. Я дедалі більше переконувалась, що мій Талант допоможе мені обминути халепу.  

Упродовж кількох наступних днів агенція «Локвуд і К°» швидко й успішно завершила ще низку справ. На ці завдання ми з Локвудом і Джорджем виходили поодинці.