Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Локвуд стрімко попрямував через площу. Я вирушила вслід за ним.  

Я не знаю, як краще назвати велику групу співробітників психологічних агенцій — чи «натовпом», чи «зграєю». Різнобарвні купки агентів стояли, неприязно позираючи на своїх конкурентів, навмисне гучно розмовляли й вибухали реготом. Найменші з них — діти семи-восьми років — сьорбали гарячий чай і корчили один одному гримаси. Старші тупцяли на місці або походжали туди-сюди, крутячи суперникам дулі  

прямісінько під носом у своїх дорослих керівників: дорослі ж удавали, ніби нічого не помічають. Агенти пихато випинали груди: їхні рапіри виблискували в промінні захисних ліхтарів. Повітря аж тріскотіло від зневаги й ненависті.  

Ми з Локвудом пробились крізь натовп до місця, де стояла знайома постать, що похмуро спостерігала за всім цим видовищем. Як і завжди, інспектор Монтеґю Барнс був у пожмаканому плащі, костюмі невизначеного кольору й темно-брунатному капелюсі на голові. Незвичним був лише пластиковий стаканчику нього в руці, в якому парував суп червоногарячого кольору. Інспектор був утомлений, сиві вуса на його змореному лиці обвисли, наче шкурки двох здохлих хом'яків. Барнс служив у ДЕПРІК — Департаменті психологічних розслідувань і контролю — урядовій установі, що стежила за діяльністю агенцій і в таких випадках, як нині, збирала їх для спільної роботи. Барнс не відзначався ні доброзичливістю, ні блискучим розумом, проте був людиною старанною, впертою й до того ж непідкупною. Це все, одначе, не означало, що він радів нашому товариству.  

Біля Барнса стояв невисокий чоловічок у розстебнутій оксамитовій куртці агенції «Фіттес». Його черевики аж сяяли глянцем. а штани були бездоганно випрасувані. На поясі, оздобленому коштовним камінням, висіла дорога рапіра, з-під куртки визирав сріблястий і м’який, мов тигрова шкура, формений жакет, а руки були затягнуті в лайкові рукавички. Одне слово, справжній дженджик. На превеликий мій жаль, під усім цим розкішним убранням ховалось тіло Квіла Кіпса, тож я дивилась на нього, як на щура, що жере з срібного відерця ікру.  

Кіпс був рудий, худорлявий і безмежно самозакоханий. З багатьох причин—головною серед яких було те, що ми частенько говорили Кіпсові все, що про нього думаємо, — він давно вже ненавидів агенцію «Локвуд і К°» в цілому й кожного з нас зокрема. Ставши керівником команди в лондонському відділі «Фіттес» — одним із наймолодших на всю агенцію, — він регулярно працював на ДЕПРІК разом із Барнсом. Зараз він саме зачитував інспекторові щось із своєї теки з файлами.  

— ...Сорок вісім випадків появи привидів Першого Типу лише за останню ніч у зараженій зоні Челсі, — читав він. — І, якщо вірити рапортам, сімнадцять привидів Другого Типу. Концентрація зростає.  

— А скільки смертельних випадків? — поцікавився Барнс.  

— Вісім, якщо врахувати трьох волоцюг. Як і раніше, телепати відзначають небезпечний рівень психологічного випромінювання, однак його походження досі не з’ясоване.  

— Гкразд. Коли ця демонстрація скінчиться, ми вирушимо до Челсі. Я хочу, щоб агенти розділились по чотирьох секторах разом з телепатами, прикріпленими до них...   Хай вам дідько! —    Барнс помітив нас із Локвудом. — Зачекайте хвилинку, Кіпсе.  

—Добрий вечір, інспекторе, — розплився в широкій усмішці Локвуд. — Привіт, Кіпсе.  

— їх немає в списку, авжеж? — мовив Кіпс. —Хочете, я викину їх звідси?  

Барнс хитнув головою й відсьорбнув супу.  

— Локвуде, панно Карлайл... — сказав він. — Радий бачити вас. Чим можу стати в пригоді?  

Радощів у Барнсовому голосі було не більше, ніж у людини на похороні власної матері. Слова «стати в пригоді» вийшли в нього найвиразніше. Ні, не можна сказати, щоб він   ненавидів    нас — ми надто часто допомагали йому, — проте часом і роздратування вистачає надовго.  

— Ми просто проїздили поряд, — відповів Локвуд, — от і вирішили привітатись. У вас тут, бачу, велике зібрання. Майже всі лондонські агенції, — його усмішка стала ще ширшою. — А ще ми хотіли поцікавитись, чи не забули ви надіслати запрошення й нам.  

Барнс уважно поглянув на нас. Пара від стаканчика з супом клубочилась коло його вусів, наче туман у китайському бамбуковому гаю. Він ще раз відсьорбнув і коротко відказав:  

— Ні.  

— Смачний суп, еге ж? — трохи помовчавши, запитав Локвуд. — Який, до речі?  

—Томатний. — Барнс зазирнув у стаканчик. — А що, власне, таке? Чим вам не до вподоби мій суп?  

— Ні. цілком до вподоби... Особливо отой шматочок на кінчику ваших вусів... Дозвольте спитати, чому ДЕПРІК не залучив агенцію «Локвуд і К°» до операції в Челсі? Якщо вторгнення таке серйозне, чому ви відмовляєтесь від нашої допомоги?  

— Не бачу в ній потреби. — насупився Барнс, розглядаючи натовп, що зібрався біля колони Нельсона. — Навіть якщо ця криза виросте до національного масштабу, становище нашого департаменту не таке безпорадне, щоб залучати ще й   вас.   Озирніться — бачите, скільки тут агентів? До того ж кваліфікованих!