Локвук & Ко. Примарний Хлопець

вікна — світла вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку. Це вікно скидалось на порожню чорну діру. А якщо пильно придивитись, у ньому можна було помітити жіночу постать. Знадвору здавалося, що жінка стоїть біля вікна, обернувшись до нього спиною. Можна було навіть розгледіти її чорну сукню та пасма довгого чорнявого волосся.  

Ми з Локвудом повернулися до дверей. Я кахикнула й сказала:  

— Так, вона там.  

— Хвилюватись вам не слід, — запевнив Локвуд пані Пітере, коли ми проходили повз неї до передпокою, і зблиснув своєю впевненою, увімкненою на п’ятдесят відсотків потужності усмішкою. — Зараз ми підемо нагору й подивимось.  

Наша клієнтка схлипнула:  

— Тепер ви розумієте, чому я не можу спокійно заснути, пане Локвуде? Тепер ви це розумієте, авжеж?  

Її перелякані очі скидались на два повні місяці. Вона подалася за нами, виставивши перед своїм обличчям хрест, як маску, й ледве не вдарила ним Локвуда по носі, коли той несподівано обернувся.  

— Пані Пітере! — сказав він, обережно відводячи хрест униз. — Зробіть, будь ласка, для нас одну-єдину річ. Украй важливу.  

— Яку?  

— Підіть до кухні й поставте на вогонь чайник. Ви зможете це зробити?  

— Звичайно. Так, так, поставлю.  

— Чудово. І заваріть нам по чашці чаю. Ні, не приносьте їх нагору. Ми самі зайдемо на кухню, коли закінчимо. Сподіваюсь, чай тоді ще не прохолоне.  

Ще одна усмішка, легенький потиск руки — і ось ми вдвох із Локвудом вирушили вгору вузькими сходами, човгаючи торбинами об стіну.  

Коридора на другому поверсі не було, просто від розширеної горішньої сходинки вели троє дверей: одна — до ванної, друга — до спальні в задній частині будинку й третя — до спальні, що виходила на вулицю. В ці треті двері було забито не менш ніж півсотні важких залізних цвяхів, з яких звисали ланцюжки та жмутки лаванди. Самих дверей за всіма цими оберегами майже не було помітно.  

— Цікаво, — пробурмотіла я.  

— Еге ж, ризикувати наша господиня не любить. — погодився Локвуд. — Ти диви, вона ще й псалми співає! Цього, щоправда, слід було чекати.  

Знизу ми почули, як відчинилися двері на кухню, задріботіли кроки, а потім до нас долинув кволий жіночий голос, що проспівав уривок псалма.  

— Навряд чи це допоможе тут. — зауважила я. перевіряючи свій робочий пояс і дістаючи рапіру. — Або оцей хрест. Він нічим не зарадить, якщо його зроблено не з заліза або срібла.  

Локвуд дістав з торбини тонкий залізний ланцюг і обкрутив його круг зап’ястка. Зараз він стояв так близько, що майже торкався мене.  

— Такі речі принаймні заспокоюють. — сказав він. — Як і більша частина колекції моїх батьків. Пам’ятаєш бубон з кісток та павиних пер у нашій бібліотеці? Оберіг проти духів з острова Балі. В ньому немає жодної унції заліза чи срібла... Гаразд. Ми готові?  

Я всміхнулась до нього. За дверима на нас чекає жах. і я зустрінуся з цим жахом через кілька секунд. Та моє серце аж співало з радощів — через те, що ми з Локвудом стоїмо в цьому будинку разом. 1 це, правду кажучи, все, чого мені треба в цьому світі...  

— Готові. — підтвердила я. — І мені вже кортить випити свіжого гарячого чаю.  

Я заплющила очі, готуючи їх до переходу від світла до темряви, й порахувала до шести. А потім відчинила двері й ступила до кімнати. За бар’єром із цвяхів було так холодно, ніби хтось на цілу ніч залишив відчиненими дверцята холодильника. Коли ж Локвуд зачинив за нами двері кімнати, нас поглинула темрява — така, що мені здалось, ніби я пірнула в чорнило. Не було навіть відблисків вуличного ліхтаря на стелі.  

При цьому, одначе, на вікні не було жодної завіски. Перед нами чорніли голі шибки.  

І   щось    між цими шибками не пропускало до кімнати ані промінчика світла.  

Крім того, що в спальні було холодно й темно, тут іще хтось плакав. Плач був моторошний, тужний і водночас скрадливий. Він якось химерно відлунював—так, ніби ми стояли серед широченного порожнього простору.  

— Локвуде. — прошепотіла я. — Ти тут?  

Він легенько, по-дружньому штовхнув мене в бік:  

— Тут, поряд із тобою. Хай йому біс, як холодно! Треба було надягти рукавички.  

— Я чую плач.  

— Вона у вікні. Між шибками. Ти бачиш її?  

— Ні.  

— Не бачиш її кощавих пальців?  

— Ні! І, будь ласка, не треба мені їх   описувати...  

— Добре, що мені бракує уваги, інакше я не спав би цілу ніч. На ній сіра сукня з мереживом, а на обличчі — ніби подерта вуаль. В одній руці вона тримає лист, він забруднений чимось темним — не знаю, чи слізьми, чи кров’ю... Вона тулить цей лист до грудей своїми довгими кощавими пальцями... Зараз я порозкладаю ланцюги. Найкраще, що ми можемо зробити, — це розбити шибку. Розбити, зібрати всі друзки й відправити їх на спалення... — Локвуд говорив напрочуд спокійно, і я чула, як він брязкотить ланцюгами.  

— Локвуде, зачекай.  

Я стояла, відчуваючи, як повітря обпікає мені лице холодом. і спрямувала свій Слух на глибші, потаємні речі. Плач став тихішим, а потім до мене долинув ледь чутний шепіт:  

— Сховала...  

— Що? — запитала я. — Що ти сховала?  

—Люсі, — мовив Локвуд. —Ти не бачиш того, що бачу я. Ти не повинна розмовляти з цією тварюкою. Це погано скінчиться.