Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Правда в тому, — провадив Локвуд, — що ви обоє маєте рацію. Я справді   хочу    поговорити про це, як каже Джордж. Однак мені це не дуже легко, як зауважує Люсі, — він зітхнув. — Так, Джордже, я гадаю, що той горщик було викладено зсередини залізом. Але ж він розбився? Розбився. І на цьому — крапка.  

— Локвуде, — сказала я, дивлячись у бік ліжка. — Ще одне питання. Вона не?..  

— Ні.  

— Ніколи?..  

— Ні.  

— Але ж Вогонь...  

— Вона ніколи не поверталась. — Локвуд пересипав сухе насіння до вази, що стояла на підвіконні, і обтрусив свої довгі, тонкі долоні.—Знаєш, спочатку я майже вірив, що вона повернеться. Я часто заходив сюди — сподівався побачити, як вона стоїть біля вікна. Довго дивився на Вогонь і чекав, сподівався побачити її постать, почути її голос... — він сумно всміхнувся мені. — Проте нічого так і не сталось.  

Він поглянув крізь темні окуляри на ліжко.  

— Хоч би там як. це було давно. А потім я зрозумів, що це шкодить здоров'ю—отак без упину тут вештатись. А ще пізніше. довідавшись про Смертні Вогні набагато більше, я почав боятись її повернення не менше, ніж хотіти його. Тому я припинив ходити сюди й поставив лаванду, щоб... не було сюрпризів.  

— Залізо було б надійніше, — зауважив Джордж. Він завжди такий — у своїх окулярах він завжди першим помічає суть проблеми. — А я тут ніде не бачу заліза, хіба що на дверях.  

Я поглянула на Локвуда. Його плечі напружились, і на мить мені здалося, що він розгніваний. Проте він спокійно відповів:  

—Твоя правда. Джордже. Але ж це не звичайний собі Гість, а моя сестра. Навіть якби вона повернулась, я не зміг би застосувати проти неї залізо.  

На це ніхто з нас нічого не відказав.  

— Найкумедніше, що вона   любила    пахощі лаванди, — провадив Локвуд уже тихіше. — Ви бачили цей кволий кущик за нашим будинком, біля смітника? Коли я був ще малий, ми вдвох любили сидіти під ним і плести вінки з лаванди...  

Я подивилась на вази з висохлими ліловими квітами в них. Виходить, це не тільки захист, а ще й знак уваги...  

— Лаванда — теж непоганий засіб. — додав Джордж. — Костомаха-Фло завжди на цьому присягається.  

— Фло присягається на чому завгодно, — відповіла я.  

Ми всі зареготали, хоч у цій кімнаті сміятись і не личило. Так само, щоправда, тут не личило ні плакати, ні гніватись —  

тільки зберігати врочисту тишу. В цій кімнаті здавалося, що хтось тільки-но звідси вийшов, залишивши по собі невидимий слід. Таке трапляється десь у долині, коли хто-небудь гучно й весело крикне, а потім відлуння цього крику ще довго ширяє між довколишніми пагорбами. А далі воно вщухає, а ти стоїш на тім самім місці — тільки це місце стає чомусь зовсім іншим.  

   

Більше до тієї кімнати ми не повертались. То було особливе місце, і ми з Джорджем облишили його назавжди. Сам Локвуд теж більше не згадував про свою сестру і навіть не розшукав її фотографії, як тоді обіцяв нам. Про своїх батьків він теж ніколи не говорив — лиш одного разу зауважив, що успадкував будинок № 35 на Портленд-Роу за їхнім заповітом. Таким чином виходило, що Локвудові батьки теж померли, тільки невідомо, як і де саме. Загалом і вони, й Джесіка залишались для нас таємницею, й пов’язаних із таємничою кімнатою запитань поставало дедалі більше.  

Я змушувала себе не перейматись цими запитаннями й задовольнятись тим, про що вже дізналася. Будь-що теля тієї розмови я відчула себе ближчою до Локвуда, ніж раніше. Навіть те, що я довідалась про його минуле, було свого роду привілеєм, виявом довіри з його боку. А те, що Локвуд мені довіряє, зігрівало мене в найскрутніші моменти — як-от тепер, коли ми мчали вдвох у нічному таксі крізь лондонську темряву. Хто- зна, можливо, згодом, коли ми знову працюватимемо разом, він знову відкриється мені і розкаже щось іще...  

Автомобіль зненацька загальмував. Ми з Локвудом хитнулись уперед на сидіннях. Уся вулиця перед нами була геть залюднена.  

Шофер вилаявся.  

— Пробачте, пане Локвуде. Дорогу перекрито. Тут повно агентів.  

— Жодних проблем, — відповів Локвуд, відчиняючи дверцята. — Це саме те. що мені потрібно.  

Перш ніж я встигла зреагувати, перш ніж таксі остаточно зупинилось, він уже вискочив з автомобіля й тепер прямував вулицею.  

   

   

Наша дорога до Вайтчепела пролягала через центр міста. Зараз ми були наТрафальґарській площі. Вибравшись із таксі, я побачила під колоною Нельсона натовп, освітлений сліпучо- білими променями численних захисних ліхтарів. То були звичайні громадяни — рідкісне видовище для вечірньої пори. Дехто тримав у руках плакати; інші стояли в черзі до саморобної трибуни, щоб виголосити промову. Про що вони там говорили, мені не було чути. На певній відстані натовп оточували полісмени й службовці ДЕПРІК. Перед ними, частково зливаючись із натовпом, стояло багато агентів — вочевидь, для того, щоб захистити зібрання від привидів. Усі вони були вбрані в різнобарвні формені куртки: срібні — в агентів «Фіт- тес», вишневі — «Ротвел», канарково-жовті — «Темворт», горохово-зелені — «Ґрімбл» і так далі. Збоку був припаркований фургон ДЕПРІК, де видавали гарячий бульйон, чай і каву, а біля нього — ще багато фургонів і таксі.