— Зрозуміло, — кивнув Локвуд.
— А ще одна дитина говорила, ніби повз неї пробігли дві постаті.
Ми вирячились на неї.
— Що? — не витримала я. — Чому ж ви одразу про це не згадали?
— Я просто забула... Авжеж, хтось із нічних вартових так і сказав мені. Здається, то був саме хлопчик. Я вирішила, що це йому примарилось, тож його вигадки не варто сприймати всерйоз.
— Панно Вінтерґарден, я знаю з власного досвіду, — зауважив Локвуд, — що до будь-якого повідомлення дітей з нічної варти слід ставитись якнайсерйозніше. Що ж бачив той хлопчина?
Леді стиснула губи:
— Дві примарні постаті. Велику й маленьку. Вони немовби гнались одна за одною, біжучи сходами вгору. Бігли доріжкою з кривавих слідів. Велика постать бігла, витягши руку, ніби намагалася схопити маленьку. А маленька...
— Бігла. — закінчила я замість неї, — ніби рятуючись від великої.
— Навряд чи це пояснює все, що там коїлось, — мовив Джордж, поправивши окуляри на носі. — Можете вважати мене чи божевільним, чи пророком, та я наважусь припустити, що все було цілком по-іншому.
— Справді страшна жінка. — погодився зі мною Локвуд. — Пихата, недоумкувата, істерична — і все це водночас. Але ж вона запропонувала нам цікаву й небезпечну справу. Люсі. Ми не повинні завалити це розслідування.
Я щасливо всміхнулась йому:
— Мені ця справа теж до вподоби.
Ми стояли під берестами в садку на ГДнновер-Сквер і оглядали будинок панни Вінтерґарден. Будинок № 54 виявився темною, вузькою спорудою, що втиснулась, наче гнилий зуб, між іншими, майже однаковими міськими особняками з тіньового боку площі. Ці будівлі, з їхніми терасами, фарбованими фасадами й колонами біля суворих чорних дверей, видавалися вельми елегантними. Проте нещодавні зливи залишили на тинькованих стінах темні плями й захарастили ґанки зірваним з дерев гіллям. Світла у вікнах не було. Всюди панували занепад і порожнеча.
Сьогодні злива вщухла ще зранку, та в траві досі, наче загублені монети, поблискували калюжі, відбиваючи в собі олив’яно-сіре небо. Лютував вітер, розгойдуючи по-зимовому голі гілки дерев: вони рипіли й тріскотіли, тручись одна об одну, немов велетенські сухі долоні. Увесь світ ніби просяк тривожним передчуттям.
Похмурий будинок чекав на нас із того боку вулиці.
— Це нагадує мені Берклі-Сквер, — зауважила я. — Там теж було небезпечно. Може, навіть іще небезпечніше. Там я зламала свою рапіру, а Джордж мало не відтяв тобі голову, проте ми з успіхом вибрались із тієї халепи.
Еге ж. сама я
Він підняв комір пальта, захищаючи шию від осіннього вітру.
— На Берклі-Сквер ми працювали влітку, — заперечив він. — Коротку літню ніч легше пережити. А нинішня, здається, буде довга... Стривай-но, зараз тільки третя година, а я вже зголоднів, — він копнув носаком черевика свою торбину. — А добре вийшли в Голлі оці бутерброди, еге ж?
— Умгу, — насупилась я. — Добре.
— Молодчина вона, що приготувала їх.
— Умгу, — знову відповіла я, щосили намагаючись усміхнутись. — Молодчина.
Справді, наша гарненька помічниця приготувала нам бутерброди. А ще — спакувала наші робочі торбини. Хоч я потім уважно перевірила свою торбину (такі справи не варто доручати нікому іншому, якщо сам хочеш залишитися живим), та мушу визнати, що з цією роботою вона впоралась якнайкраще. Однак ще кращим її вчинком було те. що сьогодні Голлі залишилась удома. Цієї ночі ми працюватимемо втрьох, як і було завжди.
Площею проходили нечисленні люди — тутешні жителі, судячи з їхнього дорогого вбрання. Минаючи нас. вони позирали на наші рапіри, темний одяг, оцінювали наші вичікувальні пози й поспішали собі далі, потупивши голови. Професія агента — кумедна річ, як зауважив колись Локвуд: тебе однаково й шанують, і зневажають. Увечері ти втілюєш лад і найкращі сподівання: тебе раді бачити всюди. А вдень твоя поява — неприємне втручання в повсякденне життя, символ хаосу, який ти намагаєшся подолати.
— Вона чудова помічниця, авжеж? — провадив Локвуд.
— Голлі? Умгу. Чудова.
— Я хотів ще сказати — вольова. Не побоялась поставити на місце цю стару відьму Вінтерґарден. Взяла й сказала їй просто в очі все. що думає. — відгорнувши пальто, він перевірив пластикові каністри, що висіли в нього на поясі. Заблищали магнієві іскри. — Я знаю. Люсі. що спочатку ти сумнівалася щодо неї... Тижнів десь зо два. А як ти
Я видихнула, надувши щоки, й поглянула на Локвудову нахилену голову. Що я могла йому сказати?
— Ну... добре... — врешті відповіла я. — Часом не без суперечок. але... сподіваюсь, коли-небудь я
Локвуд рвучко випростався.
— Чудово! — промовив він. — Поглянь, ось і Джордж!