Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Настав час попоїсти й послухати Джорджеву історію. Йти до кухні, в підвал, де загинув хлопчик, не хотілось нікому, тож ми влаштували свій табір на першому поверсі, в кімнаті з картинами. Витягли на середину кімнати столик, стільці, дістали пляшки з водою, печиво, бутерброди й пакунки з чип- сами. Потім запалили газові ліхтарі й посідали по різні боки стола. Я знайшла розетку, налила води до електричного чайника й увімкнула його. Джордж витяг з кишені папірці із своїми бібліотечними нотатками. Заваривши чаю, ми приготувалися слухати Джорджеву розповідь.  

— Треба буде нам отак посидіти десь у кращому місці, — зауважив Джордж. — Влаштувати пікнік там, де ніхто не збирається тебе вбити. Це було б весело.  

— А про що б ми там розмовляли? — запитав Локвуд, відсьорбуючи чай. — І взагалі, цікаво, чим займались підлітки до Проблеми? Більшість із них навіть роботи не мали. А що в них було? Школа та ще якісь дурниці? Нудно, ой, як нудно вони тоді жили!  

— Зате безпечно, — заперечила я. — Не забувай про це.  

— Не так уже й безпечно, якщо жити в такому будинку, як цей, — понуро зауважив Джордж. — Якщо бути в ньому хлопчиною-служником на прізвисько Малий Том, — він нахилився над своїми нотатками, наче якийсь низенький товстенький генерал, що оголошує план бою, й куснув черговий коржик. — Убивство в цьому будинку відбулося влітку 1883 року. Як писалося в «Пел-Мел Газет», цей будинок тоді належав такому собі Генрі Кукові — старому воякові й торговцеві, який служив в Індії. Цей Кук мав сина Роберта, якого заарештували однієї спекотної липневої ночі за вбивство служника, Томаса Вебера, відомого також як Малий Том. Роберта Кука віддали під суд і визнали винним.  

— Як він убив служника? — запитала я. — І чому?  

— Чому —    я не знаю. Подробиць газета не наводила. А от як— знаю. Прохромив його батьковим мисливським ножем. У статті було сказано, що сутичка розпочалася на кухні, пізно ввечері. Саме там Кук напав на Малого Тома й серйозно поранив його. Потім при багатьох ошелешених свідках — гостях, слугах, родичах — розпочалася гонитва, що завершилася смертельним ударом. Усе навколо було залито кров’ю. У газеті цей будинок назвали «будинком жаху». Ще один «будинок жаху»! Скільки ж їху Лондоні! Коли-небудь доведеться скласти їхній реєстр...  

Я дивилась на стелю, прикрашену алебастровими завитками й спіралями, які переплітались так щільно, що скидались на мозкові звивини.  

— Це якнайкраще пояснює, звідки з’явились криваві сліди. — зауважила я.  

Локвуд кивнув:  

— І цілком збігається з тим, що отой бідолаха з нічної варти розповів пані Вінтерґарден. Гонитва розпочалась унизу, на кухні, й тривала аж до горішнього поверху. Можливо, нещасного Малого Тома наздогнали і вбили на горищі.  

—А що сталося з убивцею? — запитала я. — Його повісили?  

— Ні. Запроторили до божевільні в Бетлемі. Судді вирішили, що він несповна розуму. Незабаром він все одно помер. Під час прогулянки в лікарняному садку втік від санітарів, вибіг на дорогу й сам кинувся під колеса катафалка, що проїздив мимо.  

— Веселенька казочка, — скривився Локвуд.  

— Як і всі наші історії.  

Надворі, за площею, швидко заходило сонце. В небі купчились чорні хмари, заступаючи собою останні промені світла. Н   ад    берестами кружляла велика зграя птахів, скидаючись на живий стовп темного диму. Ми закінчили своє чаювання.  

— Чудова робота, Джордже, — Локвуд витяг з піхов свою рапіру й притулив її до стільця. Комір його пальта був піднятий, тому майже все Локвудове обличчя ховалось у темряві. Він тарабанив довгими пальцями по столу в такт своїм думкам. — А тепер, — нарешті сказав він після довгої паузи, — нам пора братися до роботи. Тільки ми   не    повинні сприймати цю роботу як буденне завдання. Я хочу, щоб ви обоє слухали якнайуважніше. Цей прояв, як вам зрозуміло, дуже складний. Що ми маємо? Криваві сліди ніг. що піднімаються сходами з підвалу до горища. Дві загадкові постаті, які женуться одна за одною. Відчуття нестерпного страху, що огортало дітей з нічної варти. І ще   щось—    можливо, частину цього прояву. — що коїло з цими дітьми моторошні речі. Хлопчина загинув, одна дівчинка збожеволіла... — він зібгав пакунок з-під чип- сів і заховав його собі до кишені. — Все це дуже дивно, й ми не повинні припуститися жодної помилки.  

— Це справді дивно — два духи водночас в одному прояві. — підтвердив Джордж. — Із цього випливає чимало питань. Чи вони   обидва    активні привиди, чи один з них — лише зорове відлуння давньої події, викликане другим привидом? Пам’ятаєте той моторошний випадок у Дептфорді, де з’являвся моряк із бірманським пітоном? Там...  

Локвуд підняв руку:  

— Ми всі пам’ятаємо цю історію, Джордже. Ближче до суті, будь ласка.  

Я нетерпляче засовалась на стільці:  

— Можливо, не все так складно. Цим проявом може керувати лише розлючений дух Кука. Треба просто знайти Джерело й знешкодити його.