Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Навряд чи він слухає тебе. — не    вгавав голос. —   Ця Голлі відвернула на себе всю його увагу... Тільки не заперечуй! Не думай, що коли я привид, то не бачу того, що коїться під самісіньким моїм носом!  

— У тебе немає носа! — я переступила через ланцюги. — Краще скажи мені, що ти думаєш про ці сходи.  

— Ну...    тут   відбувались мерзенні речі.  

— Дякую. Те саме можу сказати тобі і я.  

— Та невже? Ти бачиш кров на цих сходах? Чуєш крик?  

— Ні.  

— То не дури сама себе! Твій Талант не такий потужний як тобі здається. Скажімо, ти стільки думаєш про Локвуда. що не помічаєш, як хтось крадеться в тебе за спиною... просто зараз!  

Рипнула підлога. Я з криком обернулась. Та перш ніж я встигла зреагувати, спалахнув ліхтарик — із пітьми визирнуло знайоме обличчя в окулярах.  

— Джордже!  

— Усе гаразд, Люсі.  

—Що ти тут робиш? Чому ти вийшов з кола? Негайно повертайся назад!  

Він стенув плечима:  

—Але ж поки нічого не відбувається! У нас є ще кілька годин. До речі, в тебе є жувальна гумка?  

— Ні! Повертайся на своє місце! Якщо Локвуд побачить...  

— Заспокойся. Зараз ми ще в безпеці. Що ти там сказала про гумку?  

— Немає в мене гумки. Чи то пак... стривай, десь ніби була.  

Ось. бери. — я намацала в кишені пакуночок із гумкою й простягла його Джорджеві. — Що в тебе там. унизу? Усе гаразд?  

— Гаразд, — він зашурхотів обгорткою, і я помітила, як тремтять його пальці. — Там на підлозі є холодна пляма. Ти розумієш. де. — там. де розбився той хлопчина. Щось у мене в роті якийсь неприємний смак... Починається   сморід, —    він повернув мені пакуночок із гумкою й здригнувся. — Піду краще до себе. Тримайся.  

— Люсі! Джордже! — долинув згори Локвудів голос. — У вас там усе гаразд?  

— Усе!  

— Чудово! Приготуйтесь! Я відчуваю, як змінюється атмосфера!  

Джордж скривився і махнув мені рукою. За мить він уже перетворився на кругленьку тінь, що линула сходами вниз. Коли він проходив повз свічки, їхнє полум’я тріпотіло. Потім вогники знову застигали, шикуючись у рівну спіраль. Я сіла, підібгавши ноги, посередині залізного кола, втупилась у темряву й стала чекати, що буде далі.  

   

Моя голова смикнулась. Я відчула холод, що неприємно лоскотав шкіру — так, ніби нею повзали незліченні крихітні комахи. Мені боліла шия. Я зрозуміла, що спала — й до того ж досить довго. Думки в голові ледве совались, я ніяк не могла зрозуміти, куди потрапила. Свідомість поволі верталась до мене. Цікаво, котра зараз година? Я поглянула на годинник: майже чверть на першу. Північ уже минула!  

Я кахикнула, потяглась і озирнулась. Довкола було тихо. Свічки на сходах горіли, як і дотепер, тільки їхні вогники ніби поменшали, стиснулись так, ніби їх пригнічувало щось невидиме. Я поглянула на склянку з привидом — вона більше не світилась, а стояла темна, немовби налита вином. Так, а що це блищить на її поверхні?  

Паморозь! Я витягла руку вперед і тут-таки відсахнулась. Мені здалось, ніби мої пальці занурились у крижану воду.  

Я незграбно піднялась на ноги. У роті відчувався сморід, ніби від якоїсь плісняви. Я знайшла в кишені гумку, здерла з неї обгортку й почала шалено жувати. Взагалі, зараз усе виходило в мене шалено. Мої нерви були напружені до краю.  

Поки що нічого помітного не відбувалось, та я знала, що на мене от-от звалиться щось лиховісне. Я знала, що скоро переді мною знову розіграється моторошна подія, яка назавжди спотворила долю цього будинку. Час ніби біг назад, і минуле було потужнішим за майбутнє. Джордж називає це явище «викривленням часу». Він певен, що саме тому людина, яка опиниться в цьому «викривленому» часі, почувається так неприродно й погано.  

— Стеж за свічками! —    зашепотів у моє вухо череп. —   За їхнім світлом!  

І справді, вогники свічок затріпотіли, реагуючи на рух повітря. Я відчула, як стають дибки волоски на моїх руках, як перехоплює подих. Мені позакладало вуха так, ніби я надто довго й шв   идк   о їхала вниз у ліфті. Я заплющила очі й прислухалась. Звідкілясь до мене долинув болісний, немовби передсмертний, крик.  

Я розплющила очі:  

— Джордже?  

Щось загуркотіло. Я аж підскочила, іуркіт прокотився над сходами й пропав у темряві. Я зрозуміла, що він линув з підвалу. Вогники свічок застигли й скидались тепер на сліпі, з більмами, очі.  

— Джордже!  

Ніхто не відповідав. Вилаявшись, я витягла рапіру і вийшла за межі кола, в крижану пітьму. Діставшись до перил, я поглянула вниз.