Локвук & Ко. Примарний Хлопець

То справді був наш товстунчик Джордж, він саме переходив вулицю: сорочка розстебнута, окуляри запітніли, мішкуваті штани подекуди промокли. На плечі він ніс свій потріпа- ний рюкзак, а рапіра волочилася за ним ззаду, мов хвіст. Він. засипаний, підійшов до нас.  

Я поглянула на нього:  

— У тебе павутиння у волоссі.  

— Така моя робота. Зате я дещо відшукав.  

Джорджеві   завжди    вдається щось відшукати. Це одна з найкращих його рис.  

— Убивство?  

У Джорджевих очах майнув вогник — яскравий і гострий. Це щоразу свідчило про те, що його пошуки завершились успіхом.  

— Атож. Стара відьма збрехала, кажучи нам, що в будинку її батька ніколи не було вбивства. Убивство там відбулося — справжнісіньке й нівроку криваве.  

Локвуд усміхнувся:  

— Чудово. Я взяв ключ, а Люсі твою торбину зі знаряддям. Ходімо далі від цього вітру і вислухаймо всі похмурі подробиці твоєї історії.  

   

Якщо панна Фіона Вінтерґарден і могла десь збрехати, то про свій будинок вона розповіла чистісіньку правду. Він і справді виявився розкішним: кожна кімната, кожна річ у ньому свідчили про багатство й високе становище господині. То була вузька, проте довга споруда, що відходила від площі на далеку відстань. Стелі в кімнатах були високі, оздоблені алебастровою ліпниною, стіни обклеєні дорогими шпалерами з візерунком у вигляді тропічних квітів і птахів. Важкі штори затуляли вікна; біля стін усюди стояли скляні шафки з усілякими дивностями. В одній із кімнат на першому поверсі стіни були завішані десятками невеличких картин — вишикува- них, мов вояки на параді, стрункими рядами. Знайшли ми також і чудову бібліотеку. Вітальні, спальні, ванні кімнати, коридори — все це просто вражало нас. Тільки на горищі стіни були просто тиньковані, а під самісіньким дахом притулилось із пів дюжини комірчин для слуг. Здавалось, ніби тут із будинку здерли його розкішну шкіру, оголивши кістки, суглоби та м’язи.  

Найбільше, звичайно ж, нас зацікавили сходи: розповідаючи про них, наша клієнтка так само не збрехала. То була надзвичайно витончена конструкція — темне серце всієї будівлі. Увійшовши всередину, ви одразу натрапляли на величезний овальний колодязь, що прорізав усю споруду знизу догори. Сходинки міцно прилягали до правого боку овалу і, згинаючись проти годинникової стрілки, вели на горішні поверхи. З лівого боку здіймалася арка балюстр   ади   , що в   ідці л   я па сходи від передпокою. Далі розпочинався марш, який вів у підвал. Стоячи в передпокої, чи на будь-якому поверсі, можна було розгледіти вигин сходинок, що піднімались уздовж країв колодязя до великого овального заскленого вікна на стелі, крізь яке було видно небо, а внизу — побачити шахівницю з чорно-білої плитки, якою було викладено підлогу в підвалі.  

Нікому з нас не сподобалась ця чистенька підлога, з якої нещодавно змили кров бідолашного хлопчини з нічної варти.  

Сонячне проміння проникало на сходи лише крізь овальне вікно на горищі. Це створювало враження замкненого простору — важкого, мовчазного, зануреного в минуле, майже без усякого зв'язку із зовнішнім світом. Хоч іще не звечоріло, на стінах у плафонах, прикрашених квітковим візерунком і підвішених на однаковій відстані, вже горіли електричні лампи, випромінюючи холодне й тьмяне світло.  

Перше, що ми зробили поки ще не смеркло. — оглянули будинок. Мовчки обійшли всі його закапелки, чуючи відлуння власних кроків по дерев’яній лакованій підлозі. Вимірювали температуру, намагалися щось відчути за допомогою наших Талантів. Звичайно ж. для таких спостережень було ще зарано, однак годилося перевірити все заздалегідь.  

Отож ми зосередили всю свою увагу на сходах.  

Розпочали ми з підвалу — із входу до кухні, й звідти поволі рушили нагору. Ми відразу зрозуміли, що на сходах холодніше, ніж будь-де в домі: температура тут виявилась нижча, хоч і зовсім трохи, лише на один-два градуси. Це було все, що нам пощастило знайти. Локвуд не помітив нічого. Я дослухалась, однак не чула нічого лиховісного, крім хіба що бурчання в Джорджевому череві.  

Біля останнього повороту сходів, де вони переходили з третього поверху на горище з його блідим оком овального вікна, Локвуд нахилився до плінтуса, провів по ньому пальцем, а потім притулив палець до вуст.  

— Сіль, — повідомив він. — Тут прибирали, але в щілині зосталися сліди розсипаної солі.  

— Оте дівча з нічної варти? — перепитав Джордж, нотуючи щось у записнику недогризком олівця.   Щ   е один такий самий недогризок про запас стирчав у нього за вухом. — Остання спроба захисту?  

— Виходить, саме тут знайшли цю дівчинку, — сказала я. Так, її знайшли тут — скорчену, занімілу, збожеволілу... Я поглянула на рівний тиньк, який ще більше підкреслював порожнечу тутешнього простору — простору, де сталося щось моторошне. Інших слідів, крім солі, ми тут не виявили. І це, напевно, було найгірше.  

Минула година. Небо в скляному вікні смеркло. Останні бліді промінці денного світла пропадали в мороці. Вигин сходів став тьмяно-сірим. Ми повернулись униз.