Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Двома маршами нижче щось піднімалося вгору, залишаючи на сходах темні сліди. Що саме залишало ці сліди, я не бачила, та воно поволі наближалось, гасячи всі свічки, повз які проходило. В підвалі панувала темрява: світла Джорджевого ліхтаря видно не було. Я витягла шию. щоб подивитись, чи не зможу я...  

Згасла остання свічка на останньому підвальному марші сходів. Що це? Невже я справді бачу примарну руку, яка чіпляється за перила?..  

Ні — це   дві    руки, одна попереду, друга трохи позаду. Руки хапалися за перила, піднімалися дедалі швидше і ось уже досягни повороту сходів, який мав привести їх до мене.  

— Люсі...   — зашепотів голос із склянки. —   На твоєму місці я негайно тікав би!  

Та я й далі чіплялася за перила. їхній холод відчувався навіть крізь рукавички. Навіть думати стало важко, не те що пересуватись. Мої руки й ноги налились чавуном, я не відчувала власного тіла.  

Угору сходами бігли двоє — дві примарні постаті, огорнуті темрявою, наче плащем. Свічки, які вони проминали, гасли одна за одною.  

— Б’юсь   об заклад, що навіть Голлі вистачило б кебети, щоб повернутись до захисного кола, —    зауважив череп.  

Ці слова ніби розбудили мене. Образа, викликана ім'ям нашої помічниці, прорвалась крізь моє заціпеніле тіло. Я відпустила перила, відсахнулась і втиснулась до залізного кола. Там я впала на свої торбини й лежала так, поки повз мене промчали дві постаті.  

Бігли вони мовчки, залишаючи за собою серпанок потойбічного світла. Перший привид був маленький і кволий — безперечно, дитина. Яке худеньке було в нього тіло, які вузенькі плечики! Щоправда, жодних подробиць я так і не розібрала. Привид був прозорий, наче полум’я свічки: його розпливчаста нижня частина зливалась із темрявою. Голову він нахилив уперед і відчайдушно мчав угору, хапаючись тоненькою ручкою за перила.  

За його спиною з пітьми з’явилась друга постать, так само осяяна потойбічним світлом, так само прозора, та це був привид дорослого здорованя, і його світло було темніше, ніж у дитини. Розгледіти якісь подробиці тут теж було неможливо: я бачила до ладу тільки простягнуту вперед руку та ще голову, яка хилиталась туди-сюди.  

Привид дитини стрілою промайнув повз мене і рушив далі сходами вгору. Здоровий привид гнався за ним; обидва зникли в напрямку третього поверху, а всі свічки, що стояли біля мене, згасли в одну мить. Духи залишили за собою хвилю крижаного, збуреного їхнім рухом мертвого повітря. Ось вони зникли. Я чекала, стоячи на колінах і вишкірюючи стиснуті зуби. Холод подужчав, і. нарешті, згори долинув моторошний крик. Зі сходів щось упало. Я встигла побачити темну масу, відчути нове коливання повітря, шалене потойбічне напруження... проте так і не дочекалася звуку удару тіла об підлогу.  

Лише тепер я побачила за межами свого залізного кола темні вологі сліди. Сліди кривавих ніг.  

Я сиділа навпочіпки й роздивлялась на ці сліди, коли через дві-три хвилини повітря почало зігріватись, до мого кола проник запах розтопленого воску й диму, і я почула згори спокійний Локвудів голос, який оголошував, що прояв уже закінчився.  

   

   

Сліди зберігались на сходах одну годину сімнадцять хвилин — Джордж визначив це за своїм годинником. То були тонкі згустки чорної ектоплазми, що випромінювали неймовірний холод. Коли Локвуд торкнув один слід вістрям своєї рапіри, ектоплазма засичала і огорнула срібний клинок змійками чорної пари. Явище було справді цікаве. Джордж замалював доріжку слідів на сходах, а я — окремі зразки, які були менш бліді або менш «криваві».  

— Це сліди маленької ніжки, — зауважив Локвуд. — Не такої, як у малої дитини, але тоненької й вузької. Напевно, це нога Малого Тома, а не Роберта Кука.  

— Годилося б виміряти їхню довжину, — сказала я. — От тільки підходити до них надто близько не хочеться...  

— Ти маєш рацію, Люсі, — на Локвуді були рукавички й темно-синій шалик—увесь його захист від холоду, коли він стояв на варті біля сходів. — Гадаю, їх справді треба виміряти й порівняти... У кого з нас найменша нога?  

— У Голлі, — відповів Джордж, не підводячи очей від записника. — Поза всяким сумнівом.  

— Але ж її тут немає, — процідила я крізь зуби.  

Локвуд кивнув:  

— Твоя правда, Джордже. Ніжка в неї дійсно маленька, десь така сама завдовжки. Завтра порівняємо.  

— Гаразд.  

— Як на мене. — суворо втрутилась я. — важливіше було б  

пошукати Джерело цього жаху. Як ви гадаєте, де помер Малий Том?