Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Навряд. — відповів Локвуд. — Щось я такого не пригадую.  

— Бачте. — заперечив сер Руперт Ґейл, — у мене чудова пам'ять на обличчя. Я ніколи не забуваю їх. І навіть їхніх частин. Наприклад, підборідь.  

— Ну. таке бридке підборіддя, як у мене, є в десятків людей, — відказав Локвуд. Сер Руперт досі міцно тримав його за руку: вони пильно дивились один одному в очі.  

— Сер Руперт — давній друг нашої агенції, — пояснила Пенелопа Фіттес. — Його батько багато років тому допомагав моїй бабусі. А сам він зараз допомагає мені. Навчає молодих агентів фехтування та інших бойових мистецтв.  

— І я це охоче продемонструю вам, — сер Руперт нарешті випустив Локвудову руку. — Нам слід буде якось зустрітися й поговорити про ваші справи, про наші...  

Локвуд холодно посміхнувся:  

— Я завжди до ваших послуг.  

Пролунав гудок. Пенелопа Фіттес вирушила до переднього краю платформи. Ми побокували. Хтось сунув нам до рук склянки з гарячою кавою. Над вулицями вибухнув феєрверк, заливши небо червоно-сріблястими блискітками. Вантажівка гаркнула й зрушила з місця.  

—Джордже, чи не зарано ти завів розмову про «Товариство Орфея»? — прошепотіла я.  

Джордж насупився:  

— Ні... А ти помітила, з яким крижаним спокоєм вона відповіла мені? Правду кажучи, мене це здивувало. Я думав, що це товариство більш таємне.  

Він умостився на стільці. Голлі Манро стояла збоку й невимушено розмовляла зі своїми знайомими з агенції «Ротвел».  

Ми з Локвудом тим часом спостерігали за парадом через голови натовпу.  

Попереду, розтинаючи хмаринки лавандового диму, прямував конвой, повільно прокладаючи дорогу посеред Стренду. З динаміків, що стояли по кутах нашої платформи, лунала гучна музика, здебільшого врочисті патріотичні пісні. Панна Фіттес і пан Ротвел махали людям руками. За ними їхала перша з кількох платформ з акторами: на ній агенти у старомодному вбранні, під барабанний дріб, ганялися за привидами серед пінопластових руїн. Агенти кидали в натовп цукерки й безкоштовні сувеніри, а люд штовхався й весело підскакував, ловлячи дарунки.  

«Хліба й видовищ, —

   пригадала я слова Стіва Ротвела. —

  І всі радітимуть».

 

Невже? Мені здалося, що натовп заколивався. І то був не хаос, не стихія. То були легкі, але впевнені хвилі, що нагадали мені коливання пшениці в полях, у тих краях, де минуло моє дитинство. І разом з цими хвилями крізь веселий гамір пробивались інші звуки — невдоволене шипіння й бурмотіння. Крізь лавандовий дим на нас дивилися бліді, похмурі обличчя.  

Локвуд теж відчув це.  

— Щось назріває, — прошепотів він. — Щось вельми недобре. Ярмарок — це я ще розумію, але навіщо цей дурнуватий парад? Не знаю, кого і в чому він повинен переконати. Стоїмо тут, як бовдури, напоказ.  

— Жах та й годі, — кивнула я. — Поглянь хоча б на йолопів, що кривляються на платформі позаду. А найгірше те, що ми посуваємось так повільно. Увесь цей карнавал розтягнеться на кілька годин...  

Проте я помилилась. Наша подорож виявилась надзвичайно короткою.  

Ми були приблизно на середині Стренду, недалеко від вокзалу Черінґ-Крос і контори агенції «Фіттес», коли натовп прорвав кордони й ринув на дорогу. Наша вантажівка зупинилась і зачхала двигуном. Один з агентів схопив коробку з цукерками й пожбурив її з платформи. Я побачила, як цукерки летять у повітрі барвистим дощем. Далі в повітрі майнуло щось інше — велике, блискуче. Воно впало на середину нашої платформи, недалеко від мене, з брязкотом розбитого скла. Спершу мені здалося, що то впав захисний ліхтар, який зірвався з кабелю. А потім я відчула хвилю нестерпного холоду й несподіваного підсвідомого страху. Усе було зрозуміло, проте я не могла навіть зрушити з місця... й цієї миті переді мною з’явився Гість.  

   

   

То була бліда, худорлява, згорблена примара, огорнута вет- хим пожовклим лахміттям. Її обриси залишались чіткими, та ектоплазма всередині бралася бульбашками й нуртувала, наче суп, що кипить у каструлі. Ребра, перекручений хребет, м’язи, жили—все це то розтягалось, то знову стягалось і всмоктувалось. Голова примари похилилась, обличчя затуляли білі долоні так, ніби привидові було страшно поглянути на нас. Довгі кощаві пальці стриміли вгору, наче розгалужені оленячі роги.  

Ті з нас, хто був достатнього молодий, щоб   бачити,    витягли свої рапіри раніше, ніж на платформу впала друга бомба з привидом. Правду кажучи, таких тут було тільки троє — Локвуд, Джордж і я. У Голлі Манро теж була з собою рапіра, та нашій помічниці ніяк не вдавалось витягти її. Слідом за нами дехто з молодих агентів «Фіттес» — не з тих, що розкидали цукерки, а з тих, що розносили напої, — покидали таці й теж потяглися до своїх поясів. А дорослі, як завжди, були сліпі, не бачили привидів навіть зблизька й лише піднімали коміри пальт, відчувши несподіваний холод.  

Знову брязнуло скло. З’явився ще один Гість — цього разу біля переднього краю платформи. Ще кілька бомб упало серед натовпу, й ми відразу почули крики.