Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Звідси мені було видно, що за мавзолеєм уже вишикувалась карнавальна хода — ряд платформ, поставлених на вантажівки корпорації «Світанок» і оздоблених прапорами агенцій. На деяких платформах було встановлено велетенські логотипи. На верхівці білої щогли красувались переплетені кільця — емблема агенції «Тенді й сини»: на самих платформах я помітила лисицю — знак «Ґрімбл» — і балухату сову агенції «Дал- лоп і Твід». Усі ці фігури було зроблено з пап’є-маше, сталевого дроту й дерева, а потім яскраво розфарбовано. Заввишки вони сягали двадцяти футів, а довкола них уже стояли юні агенти, готові розкидати в натовпі цукерки й листівки. На двох платформах розташувались акторські трупи, що мали відтворювати найславетніші події з історії агенцій: зараз вони — і моторошні мерці в білому гримі, й витончені агенти в старомодному вбранні — мирно розмовляли й курили, чекаючи на початок параду.  

На чолі процесії стояла вантажівка з найбільшою платформою, обтягнутою червоною та сріблястою матерією — барвами двох найбільших лондонських агенцій. Над платформою в темному небі на припоні погодувались дві надувні фігури — єдиноріг та лев, символи «Фіттес» і «Ротвел». Фігури були підвішені над кріслами, в яких мали сидіти нащадки засновників компаній — Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел.  

— Панно Карлайл? Люсі Карлайл?  

— Хто це? — я почула голос, та серед гамору не змогла розпізнати його. Так само спершу не впізнала я і його власника — маленького кремезного чоловічка в хутряному кожусі й крислатому капелюсі, що геть закривав нахилену вперед голову. Чоловічок несподівано підійшов ближче. В яскравому сяйві ліхтарів я розгледіла і його м’які оксамитові штани, й дорогі, пошиті на замовлення, лискучі шкіряні черевики.  

Помітила я й ціпок із руків'ям, вирізьбленим із слонової кістки, в оздоблених коштовними перснями пальцях. Потім чоловічок спритно підняв руків'ям ціпка свій капелюх, і я нарешті побачила його обличчя. То був зовсім юний хлопчина з широченним жаб’ячим ротом і запалими щоками, що бганками, схожими на сире тісто, опускались до його товстої шиї. На скронях видніли пасма темного, змащеного оливою волосся. Очиці хлопця, блакитні й гострі, мов скляні друзки, втупились у мене.  

Отут уже я відразу впізнала його. Іншого такого обличчя немає в цілому світі. Чи то пак є. тільки воно темніше й волохатіше. а його власник сидить у в'язниці. Цей власник — Джу- ліус Вінкмен, відомий ділок на чорному ринку артефактів. А перед} мною зараз стояв його синок Яеопольд — точнісінька копія свого татуся.  

«Чим можу служити вам. пане Вінкмене?» — збиралась я сказати, до того ж холодно й твердо, та в мене нічого не вийшло. Я була така здивована, що лише невиразно хрокнула й заціпеніла з роззявленим ротом.  

Натомість поряд зі мною опинився Джордж:  

— Чим можу служити?  

— Я хочу повідомити, — відповів хлопчина, — що мій батько переказує вам своє вітання й те. що він невдовзі сам зустрінеться з вами.  

— Оце вже навряд, — нарешті оговталась я. — Адже вашому татусеві дали двадцять років?  

Леопольд Вінкмен усміхнувся:  

— Ну, щодо цього в нас є власні способи й шляхи. І в цьому ви скоро переконаєтесь. А поки що ось вам, панно Карлайл, невеличкий завдаток.  

Його рука, немов змія, блискавично майнула в повітрі і вдарила мене руків’ям ціпка в живіт. Я зойкнула й зігнулась. Леопольд Вінкмен насунув капелюх собі на лоба, крутнувся на блискучих закаблуках і поволі подався геть. Цю величну про- іулянку зіпсував йому Джордж: він витяг свою рапіру й засунув її навскіс між Леопольдовими ногами. Той спіткнувся, втратив рівновагу, повалився просто в натовп і впав на трьох здоровенних робітників, вибивши з їхніх рук кухлі з пивом. Пиво бризнуло на їхніх жінок та подруг. Почалася бійка: Він- кмен борсався, тицяв туди-сюди своїм ціпком, а робітники місили його кулаками. Його крик тонув у гаморі натовпу. Джордж тим часом допоміг мені розігнутись і вивів через вулицю назад.  

— Зі мною все гаразд, — мовила я, потираючи живіт. — Дякую, Джордже. Ти міг би й не турбуватись.  

— Нічого, не зашкодить.  

— Хай йому чортяка! Я й забула про морозиво.  

Та це вже не мало значення. Коли ми повернулись, Локвуд саме позирав на годинник.  

— Пора сідати, — сказав він. — Час збігає, а Вінтерґарден навряд чи зрадіє, якщо ми запізнимось.  

Він повів нас повз кіоски, ближче до мавзолею, де вже вишикувались озброєні полісмени, що перевіряли списки гостей. Вони оглянули наші запрошення, й ми попрямували до платформ. Техніки тягли повз нас велетенські повітряні кулі; двигуни вантажівок були увімкнені і обдавали нас бензиновими хмарами.