Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Джордж почухав кінчик свого носа:  

— Чому? Я про це ніколи й не думав...  

   

Локвуд повернувся з Челсі лише рано-вранці, провівши цілу ніч у мовчанні й самоті, за прогулянкою темними вулицями. Він здавався водночас і енергійним, і спантеличеним після того, як сам зіткнувся з тим. що бачив з вартової вежі й про що почув від інспектора Барнса.  

— По всьому району повно проявів, — пояснив він. — І не лише Гостей, хоч і іх там вистачає. Я маю на увазі загальну атмосферу, ті місця ніби хтось розворушив. Звичайні супутні відчуття купчаться там, наче невидимі хмари. Холод, сморід, біль, повзучий страх—усе це лине над бруківкою, клубочиться в алеях, визирає з будинків, повз які ти проходиш. Воно поглинає тебе, тобі тільки й зостається, що витягти рапіру. Стоїш серед дороги, серце тобі тьохкає, озираєшся на всі боки, чекаєш нападу... й тоді трохи попускає. Я не дивуюся, що стільки нещасних пригод трапилося з агентами, які намагались у цьому розібратися. Тут хто завгодно збожеволіє.  

Локвуд бачив уночі багато духів, звичайно ж, на відстані: по вікнах, по садках, по задніх дворах крамниць. Вулиці здебільшого були чисті, замість привидів ними тинялись поодинокі групи агентів. Десь на середині Кінґс-Роуд Локвуд допоміг команді з агенції «Аткінс і Армстронґ», яку вже полонив Туман - Лопотун, а коротка розмова з керівником та чотирма переляканими підлітками з групи «Тенді» привела його через невеличкий парк до Сідней-стріт — географічного центру навали. Тут усе виявилось не краще й не гірше, ніж у будь-якому іншому місці.  

— Вони перекопують усі кладовища. — повідомив Локвуд. — і посипають землю сіллю. Агенти Ротвела отримали нове озброєння — пістолети, що стріляють сумішшю солі й лаванди. Користі з них ніякої. Правду кажучи, й від нас її буде не більше, якщо ми не знайдемо якогось нового рішення.  

— Це залиш мені. — відповів Джордж. — У мене є одна ідея. Тільки для того, щоб перевірити її. мені потрібно трохи часу.  

Цей час він дістав. Відтоді Джордж не виходив з нами на оперативну роботу, зайнявшись упритул своїми дослідженнями. Кілька наступних днів ми його майже не бачили. Тільки зранку я помічала, як він тихенько виходить із дому з рюкзаком, повним паперів, а під пахвою в нього стирчить тека з Кіп- совими документами. Цілі дні Джордж проводив в архіві та бібліотеках Південно-Західного Лондона, а повертався вже надвечір. Кілька разів він бачився з Костомахою-Фло, а вечорами сидів на кухні сам-один, черкаючи нерозбірливі нотатки на краєчках нашої «скатертини мислення». Про свої справи він майже не розповідав, та в очах його з’явились колишні вогники, що мерехтіли за окулярами, мов світлячки в скляній банці. Це свідчило, що Джордж наближається до розв’язку.  

Поки він так працював, ми всі — решта членів команди — практично облишили розслідування навали в Челсі. Локвуд побував там ще зо два рази, нічогісінько не довідався й перейшов до наших буденних малозначутцих справ. Так само, як і я. Щоправда, разом з Локвудом ми більше не працювали. Голлі Манро зі своєю звичною майстерністю ділила виклики порівну між нами, щоб заощадити і наш час, і час наших замовників.  

Власне, ми найняли Голлі для того, щоб мати змогу перепочити й легше працювати командою. Та — от диво! — тепер ми були заклопотані ще більше і віддалились одне від одного так, як ніколи. Якимось чином виходило так, що нам з Локвудом ніколи не було по дорозі. Ми не виходили водночас на роботу. Не прокидались водночас. А коли зустрічались удома, поряд уже неодмінно була наша усміхнена помічниця. Тож після історії з «кривавими слідами» ми з ним майже не залишались       наодинці. І Локвудові, здається, було цілком до душі, щоб так тривало й далі.  

Навряд чи він аж дотепер сердився на мене. Та, правду кажучи, краще б він уже   сердився.

   Він просто віддалився від мене, заліз до своєї давньої шкаралупи, з якої, до речі, так ніколи по-справжньому й не вилазив. Він завжди був винятково чемний зі мною, відповідав на мої запитання, ввічливо цікавився моїми справами... та в усьому іншому просто не звертав на мене уваги. Рана його загоїлась, зостався тільки невеличкий шрам на чолі, трохи нижче від волосся. Він навіть личив Локвудові — як йому личило просто-таки все. Проте я знала, що цей шрам — наслідок моєї помилки, й думка про це боляче пронизувала мені серце.  

А ще я ніяк не могла подолати свого роздратування. Так, я наразила його і всіх інших на небезпеку, цього я аж ніяк не відкидаю. Та хіба можна цим виправдати Локвудове бажання відгородитись залізним бар’єром від усіх і насамперед від мене?  

Щоправда, таким відлюдьком Локвуд був завжди. Найчастіше його відповіддю на все було мовчання. Він, напевно, став такий після смерті Джесіки...  

«Л

  молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру...»

 

До речі, ось чудовий приклад — його сестра. Він   дещо    розповів нам з Джорджем про неї, та цього замало. Я досі не могла зрозуміти, що ж тоді сталося в її кімнаті. І не дізнаюсь, якщо Локвуд не розкаже мені сам.