Ловець тіні

Молода черниця-самітниця, розчленована в лісі Ватиканських садів.

«Диявол тут», — подумав він. Чоловік із сірою сумкою через плече, якого зняла телекамера спостереження, той, на якого він безуспішно так довго полював, побував у Ківулі за сімнадцять років до злочину у Ватикані, після якого минуло вже три роки.

— Корнеліус ван Бурен, — сказав він отцеві Емілю, пригадавши ім’я нідерландського місіонера, який, напевно, здійснив оті вбивства, — у селищі залишився хтось із тих, хто його знав?

— Минуло багато часу, середня тривалість життя тут дуже коротка.

Однак потім подумав і додав:

— Є одна стара. Одна з убитих дівчат доводилася їй онукою.

— Мені треба з нею поговорити.

Отець Еміль збентежено вирячився на нього:

— А як же гелікоптер?

— Ризикну. Відведи мене до неї.

Вони підійшли до церкви, і отець Еміль увійшов першим. Усередині вздовж стін лежали хворі на холеру. Родичі покинули їх, щоб самим урятуватися, і тепер про них піклувалися особи похилого віку. Над цією сумною сценою височіло велике дерев’яне розп’яття, установлене на заповненому свічками вівтарі.

Старі співали для молодших. У тому співі вчувалися самі лише смуток і ніжність. Тож здавалося, що всі вже давно змирилися з власною долею.

Отець Еміль пішов на пошуки жінки і знайшов її в кінці нави. Вона доглядала за хворим юнаком: клала йому на чоло змочені в холодній воді шматки тканини, щоб збити жар. Священник кивнув Маркусові, запрошуючи підійти. Вони разом присіли поряд з нею. Отець Еміль щось сказав жінці їхньою мовою. Стара перевела погляд на чужинця, уважно вивчаючи його своїми великими, пронизливими карими очима.

— Вона поговорить з тобою, — промовив отець Еміль. — Що ти хочеш, щоб я в неї запитав?

— Чи вона щось пам’ятає про ван Бурена?

Священник переклав запитання. Жінка подумала хвилину й потім упевнено відповіла. Маркус чекав, коли вона договорить, сподіваючись, що її слова відкриють йому щось важливе.

— Вона каже, що той священник був не такий, як усі інші. Здавався добрішим за інших, хоч насправді таким не був. І щось було в тому, як він дивився на людей. І те щось їй не подобалося.

Жінка заговорила знову:

— Каже, що протягом усіх цих років вона хотіла стерти з пам’яті його образ назавжди і зрештою стерла таки. Вона просить пробачити її, але не хоче знову згадувати його. Вона впевнена, що то він убив її онучку. Та тепер вона вже перебуває у спокої, і вже невдовзі вони зустрінуться з онукою на тому світі.

Але Маркус не вгавав:

— Попроси її розповісти щось про той день, коли ван Бурен зник.

Отець Еміль запитав.

— Вона говорить, що однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла.

Духи лісу… Маркус сподівався почути іншу відповідь.

Отець Еміль відчув його розчарування.

— Ти мусиш розуміти, що в їхній свідомості забобони мирно вживаються з релігією. Ці люди — католики, але продовжують поважати вірування, пов’язані з культами минулого. Так завжди було.

Маркус подякував жінці кивком і вже мав намір підвестися, коли вона вказала на нього пальцем. Спершу він не зрозумів. Потім збагнув, що вона вказує на медальйон у нього на шиї.

Зображення святого архангела Михаїла, покровителя пенітенціаріїв.

Тоді Маркус зняв його з шиї, взяв жінку за руку та вклав медальйон у її зморшкувату долоню. Потім стулив її, мов закрив скриньку.

— Нехай цей янгол тебе захистить цієї ночі.

Жінка прийняла дарунок з легкою усмішкою. Вони ще мить дивилися одне на одного на прощання, потім Маркус підвівся.

Вони вирушили у зворотний шлях до гелікоптера. Пілот уже увімкнув двигуни, лопаті крутилися в повітрі. Маркус підійшов до дверцят і озирнувся: отця Еміля поряд не було, той зупинився раніше. Тоді він повернувся до нього, попри невдоволені крики пілота.

— Ходімо, чого чекаєш? — запитав.

Однак місіонер мовчки похитав головою. Маркус збагнув, що в того й на думці не було шукати прихистку в джунглях, як в інших мешканців селища.

Замість цього він би повернувся до церкви й чекав на смерть разом зі своїми вірянами, які не знали, як їм рятуватися.

— Церква багато чого зробила завдяки місіям у Ківулі та інших подібних місцях. Не допусти, щоб монстр зруйнував здійснене нею добро, — наказав йому отець Еміль.

Маркус кивнув, потім міцно обійняв велетня. За мить він уже сідав на борт гелікоптера, який за кілька секунд набрав висоту і зник у сірому мороці дощу.

Унизу стояв місіонер і махав йому на прощання. Маркус помахав у відповідь, але полегшення не відчув. Йому хотілося мати стільки мужності, скільки було в серці цього чоловіка. «Одного дня, — сказав він подумки. — Хтозна».

Та ніч була щедрою на сюрпризи. У нього з’явилося ім’я вбивці, який допіру залишався невідомим демоном. Минуло вже двадцять років, однак, можливо, ще залишався час для правди.

Але для цього Маркус мусив повернутися до Рима.

***

Корнеліус ван Бурен убивав не тільки в тому селищі.

Він знайшов його сліди в різних куточках планети.