Ловець тіні

Маркус не був певен, що то правда, однак дозволив йому продовжувати. Нехай і через силу, але незнайомець розвернувся й сів. Доторкнувся рукою до горла й закашлявся, намагаючись віддихатися.

— Як тебе звати?

— Отець Еміль.

Маркус подав йому руку й допоміг підвестися.

— Чому ти за мною стежив? Чому просто не прийшов і не поговорив?

— Тому що спершу хотів пересвідчитися, що все те, що про тебе кажуть, — правда.

Маркус вражено вирячився на нього:

— І що ж про мене кажуть?

— Що ти священник, а отже — той, хто нам потрібен.

Потрібен для чого?

Він не розумів.

— Звідки ти знаєш?

— Бачили, як ти служив месу в одній покинутій церкві… Отже, це правда? Ти священник?

— Так, — відповів коротко й дав можливість місіонерові продовжити свою розповідь.

— Моє селище має назву Ківулі. Ось уже десятки років у нас точиться війна, а всі довкола вдають, ніби нічого про неї не знають. До того ж подеколи в нас виникають проблеми з водою, а також бувають спалахи холери. Через військовий конфлікт до Ківулі не приїжджають лікарі й представники гуманітарних організацій, бо їх вважають ворожими шпигунами. Тому я приїжджаю до Лагоса, щоб купити ліки для стримування епідемії… Під час мого перебування в місті я почув про тебе й вирішив розшукати.

Маркус навіть уявити собі не міг, що його так легко знайти. Можливо, останнім часом він надто розслабився.

— Не знаю, хто тобі наплів щось про мене, але я нічим не можу тобі допомогти. Мені шкода.

Маркус розвернувся, щоб піти.

— Я присягнувся.

Чоловік промовив ці слова в розпачі, але Маркус не звернув на них уваги.

Отець Еміль не вгавав:

— Я присягнувся своєму другові-священнику, перш ніж холера забрала його від мене. Він навчив мене всього. Він був моїм наставником. Я всім зобов’язаний йому.

Почувши останні слова, Маркус згадав Клементе й зупинився.

— Отець Абель керував місією в Ківулі протягом сорока п’яти років, — вів далі чоловік, помітивши, що його почали слухати.

Маркус озирнувся.

— Його останні слова перед смертю були такі: «Не забувай про Сад мертвих».

Маркус запам’ятав вислів. Однак ота форма множини «мертвих» йому не подобалася.

— Приблизно років двадцять тому в нашому селищі сталися вбивства. Трьох молодих дівчат. Мене тоді ще не було в Ківулі. Я знаю, що їх потім знайшли в лісі мертвими. Отець Абель ніяк не міг заспокоїтися через те, що сталося. Решту свого життя він робив усе можливе, щоб знайти винуватців.

Маркус поставився до почутого скептично.

— Двадцять років — занадто довгий термін, щоб проводити розслідування. Адже всі можливі сліди вже втрачено. Та й винуватець, може, давно помер, особливо якщо ніяких інших убивств не сталося.

Утім чоловік говорив далі:

— Отець Абель навіть написав листа до Ватикану, щоб повідомити про все, що сталося. Він так і не отримав відповіді.

Маркуса вразили його слова.

— Чому саме до Ватикану?

— Тому що, на думку отця Абеля, винуватцем був священник.

Така новина захопила Маркуса зненацька.

— Його ім’я теж відоме?

— Корнеліус ван Бурен, нідерландець.

— Проте отець Абель не був упевнений?

— Ні, але мав ґрунтовну підозру. Ще й тому, що отець ван Бурен несподівано зник, після чого й убивства припинилися.

«Зник», — подумав Маркус. Щось у цій давній історії його непокоїло. Можливо, те, що винуватцем вважали священника. А може, те, що Ватикан, маючи інформацію, вирішив цілком нею знехтувати.

— Де розташоване ваше селище?

— Дорога буде довгою, — відповів чоловік. — Ківулі розташоване в Конго.

***

Щоб досягти мети їхньої подорожі, їм знадобилося майже три тижні.

Два з них минули в невеликому поселенні за триста кілометрів від міста Ґома. Ось уже майже місяць на території навколо Ківулі точилися кровопролитні бої.

З одного боку їх вели збройні угруповання НКНЗ.

— Національного конгресу народного захисту, — уточнив отець Еміль. — Це проруандистські тутсі. За назвою можна подумати, що йдеться про революціонерів, але на практиці це кровожерливі ґвалтівники.

Проти них виступали Збройні сили Демократичної Республіки Конго, які поступово відвойовували території, що перебували під контролем повстанців.

Маркус і отець Еміль просиділи вісімнадцять днів перед радіоприймачем, чекаючи, коли ситуація покращиться настільки, щоб вони могли подолати останній відтинок подорожі. Маркус навіть зміг переконати пілота гелікоптера, щоб той за певну суму доправив їх на місце. Опівночі дев’ятнадцятої доби нарешті надійшла новина про крихке перемир’я.

Виникла перерва в бойових діях на кілька годин, і вони негайно нею скористалися.

Гелікоптер летів низько, з вимкненими вогнями, щоб не стати мішенню для артилерії одного з двох військ.

Над зоною спалахнула сильна гроза. Це нібито було їм на користь, позаяк злива глушила рокотіння гвинтокрила. Але ж була водночас і небезпека, бо під час кожного спалаху блискавки їх було легко локалізувати.

А втім, гелікоптер ніс їх до місця призначення, а Маркус поглядав униз, запитуючи себе, що чекає на нього в лісах і чи не скоїв він дурниці, вирішивши податися туди в справі, що сталася багато років тому. Проте відмовлятися було вже пізно. Отцю Емілю було дуже важливо, щоб Маркус побував на місці вбивства.