Ловець тіні

Тепер Маркус усе розумів значно краще.

— Звичайно. Адже ти непокоївся лише про те, щоб ніхто не дізнався, що Церкві відомо про існування Братства Юди. Людей, які вірили в того Бога, що й ми. Занадто велика ганьба, щоб про неї розповідати.

Ерріаґа завважив, що чоловік, який зараз стояв перед ним, — той, якого він розшукав у Празі, без пам’яті, у лікарняному ліжку, з кулею в голові, той, якого за його наказом навчав Клементе, — мав сильний характер, і це йому сподобалося. Він зробив правильний вибір.

— Від часів Іннокентія III[23] і до наших днів Папу вважають «приборкувачем монстрів». Зміст ясний: Церква не боїться аналізувати власну історію і не цурається навіть найганебнішого та найбридкішого аспекту людської природи — гріха. Коли наші вороги хочуть завдати нам удару, вони докоряють нам через нашу розкіш, через те, що ми дуже далекі від настанов Христа, від його вчення про бідність та щедрість до ближнього. І тоді вони заявляють, що диявол увійшов до Ватикану…

Маркус пригадав. Hic est diabolus.

— І вони таки мають рацію, — несподівано промовив Ерріаґа. — Адже тільки ми здатні приборкувати зло. Пам’ятай про це.

— Тепер, коли мені все відомо, я більше не впевнений, що хочу брати участь у всьому цьому… — Маркус рушив у напрямку тунелю, який вів до виходу.

— Ти невдячний. Це я відразу відправив Клементе додому до Сандри Веґи, коли мої інформатори повідомили мене, що жертвою в Сабаудії став її наречений. Я збагнув, яка небезпека їй загрожувала, і діяв відповідно. Твоя кохана жінка жива завдяки мені!

Пенітенціарій не відреагував на провокацію кардинала і пройшов повз нього. Затим зупинився та востаннє озирнувся.

— Добро — це виняток, а зло — правило. Цього ти мене навчив.

Баттіста Ерріаґа голосно розреготався, і той регіт гучною луною прокотився підземеллям.

— У тебе ніколи не буде такого життя, як в інших. Ти не зможеш бути тим, ким ти не є. Це твоя сутність.

І потім додав одне слово, що змусило Маркуса здригнутися:

— Повернешся.

Епiлог. Приборкувач монстрiв

— Ти вже майже готовий, — заявив йому Клементе одного березневого ранку. — До завершення твого навчання бракує лише одного уроку.

— Не знаю навіть, чи так воно і є, як ти кажеш, — відповів Маркус, бо ж досі сумнівався. — Мігрені й зараз не дають мені спокою, постійно сниться той самий кошмар.

Тоді Клементе покопирсався в кишенях. Вийняв металевого медальйона — одного з тих, які можна купити за три гроша в сувенірних ятках на площі Святого Петра, — і простягнув йому з таким виглядом, ніби йшлося про неймовірно коштовну річ.

— Це святий архангел Михаїл, — сказав він, вказуючи на янгола з вогняним мечем. — Він прогнав Люцифера з Раю, кинувши його до Пекла. — Потім узяв Маркуса за руку та вклав йому медальйон у долоню. — Він захисник пенітенціаріїв. Повісь собі на шию і ніколи не знімай, він тобі допоможе.

Маркус прийняв подарунок, сподіваючись, що він справді його захистить.

— А мій останній урок коли відбудеться?

Клементе усміхнувся:

— У потрібний час.

Маркус не зрозумів сенсу слів приятеля. Але був упевнений, що одного дня все йому стане зрозуміло.

***

Наприкінці лютого в Лагосі термометр показував сорок градусів, а рівень вологості перевищував вісімдесят п’ять відсотків.

У другому за розміром місті Африки після Каїра налічувалося понад двадцять один мільйон мешканців, число яких щодня збільшувалося на дві тисячі. Цей феномен можна було легко зрозуміти: відтоді як Маркус перебрався туди, він на власні очі бачив, як швидко зростають міські нетрі за його вікном.