Ловець тіні

Тієї ночі Клементе врятував Сандру, пожертвувавши власним життям. У цьому полягала головна причина, що підштовхувала Маркуса побачитися з нею і розповісти їй правду про свого приятеля.

Він вирішив дочекатися її в єдиному місці, де вони могли зустрітися подалі від натовпу та цікавих поглядів. Подалі від усіх. Він не був упевнений, що Сандра здогадається, що він чекає на неї саме там, однак сподівався на те. Бо в тому місці вони вперше побачилися три роки тому. У ризниці Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

— Я тут, — промовила вона, перш ніж він устиг розтулити рота, ніби вони справді домовилися про побачення, а вона хотіла вибачитися за запізнення.

Маркус рушив назустріч, однак за кілька метрів зупинився. У їхню останню зустріч вони обіймалися, але тепер це було б недоречно. Вигляд у Сандри був замучений, очі запухли від сліз.

— Яка я дурепа! Це через мене Макс помер!

— Не думаю, що в цьому є твоя провина.

— А чия ж іще? Якби я не перехрестилася навпаки під час телеінтерв’ю, той сучий син нас не вибрав би!

Маркус про ту частину історії нічого не знав. Він навіть запитував себе, чому саме Сандра, чому саме Макс. Утім так і не знайшов відповіді. А коли вона розповіла все, вирішив промовчати.

— Його студенти у відчаї, ніяк не можуть оговтатися. Вони підготували вечір пам’яті в спортзалі ліцею, він невдовзі почнеться. — Вона поглянула на годинник, ніби квапилася. — Магістрат дав дозвіл на вивезення тіла на батьківщину. Сьогодні ввечері його літаком відправлять до Великої Британії. Я полечу з ним.

Маркус дивився на неї й не міг промовити ані слова. Вони стояли за два метри одне від одного, але ні в кого з двох не було сили подолати ту відстань. Ніби їх розділяла прірва.

— Мені обов’язково треба поїхати, поговорити з його мамою, батьком і братами, зустрітися з давніми друзями, з якими він не встиг мене познайомити, уперше побачити місце, де він народився. Вони мене побачать і подумають, що я кохала його до останньої хвилини і що неправда, ніби я…

Вона не договорила, і оте її «я» зависнуло над прірвою, що їх розділяла.

— Що — ти? — запитав Маркус.

Цього разу промовчала Сандра.

— Навіщо ти прийшла?

— Я дещо пообіцяла.

Маркуса її відповідь розчарувала. Йому хотілося, аби вона сказала, що прийшла сюди заради нього.

— Твого приятеля звали Клементе, чи не так? І він був пенітенціарієм.

Отже, Сандра знала, хто її врятував… Клементе порушив правило пенітенціаріїв… «Ніхто не повинен знати про твоє існування. Ніколи. Я можу сказати тобі, хто ти, тільки в короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому…»

Сандра покопирсалася в кишені, дістала щось звідти й простягнула йому, не наближаючись.

— Перед смертю він попросив мене передати тобі оце.

Маркус ступив крок уперед і побачив, що лежало в неї на долоні. Медальйон із зображенням святого архангела Михаїла з вогняним мечем у руці.

— Він сказав, що це важливо. І що ти зрозумієш.

Маркус згадав ту мить, коли вихлюпнув на Клементе свою накопичену лють. Невже саме так їм судилося попрощатися? Ця думка викликала в нього ще більший відчай.

— Мені час іти, — сказала Сандра.

Підійшла до нього і вклала йому в руки медальйон Клементе. Потім стала навшпиньки й поцілувала його в губи. Довгим, нескінченним поцілунком.

— У наступному житті, — промовила по тому.

— У наступному житті, — пообіцяв Маркус.

Пізно ввечері він повернувся до своєї квартири на Віа-деї-Серпенті. Зачинив за собою двері, зачекав хвилину, перш ніж увімкнути світло. Через вікно лилося слабке світло сутінків, що опускалися на численні дахи Рима.

Ось тепер він зовсім самотній. Геть самотній.

Йому стало сумно. Та якби Сандра розтягнула свій поцілунок на довше, якби перетворила оте «прощавай» на щось інше — можливо, на прохання кохати її, — то як він учинив би? Він дав обітницю багато років тому, обітницю целібату й послуху. Невже він справді був готовий її порушити? І перетворитися на кого?

Він був ловцем тіні. Це не професія, це його природа.

Зло — це не просто поведінка, що викликала негативні наслідки. Зло — це вимір. І пенітенціарій був здатний його відчувати, бо бачив те, чого інші бачити не могли.

Однак у картині, яка зараз стояла перед його очима, чогось бракувало.

Хто був той чоловік, з яким Сандра зустрічалася в Колізеї? Звідки йому були відомі подробиці поліційного розслідування? І насамперед, як таке можливо, що він знав про Маркуса й про Апостольську пенітенціарію?

Йому ще слід було знайти відповіді на ці запитання. У ловця тіні не було вибору. Однак він почав би вже завтра, бо сьогодні занадто втомився.

Біля розкладачки стояла невелика лампа. Щонайперше він побачив фотограму чоловіка із сірим наплічником. Знімок убивці черниці-самітниці. Він мимохіть подумав, що його суперечки з Клементе почалися саме через розчленоване тіло, знайдене у Ватиканських садах, а передусім — через його наполягання познайомитися з їхнім керівництвом. Він поводився з приятелем несправедливо. Його розпачливе «Не знаю!» досі лунало в голові.