Ловець тіні

Протягом наступних років він завзято та наполегливо ішов до поставленої мети. Насамперед зробив усе для того, щоб не залишилося ані сліду від його минулого: ніхто б ніколи не пов’язав його ім’я з убивством у далекому, забутому всіма селі на Філіппінах. А згодом заслужив кожного ієрархічного щабля, на кожний з яких рік за роком сходив. Від простого священника до єпископа, від монсеньйора до кардинала. Аж поки нарешті не здобув пост, до якого готувався все життя. Ба більше: зважаючи на його здібності та навички, не виникало сумнівів, що виберуть саме його.

Ось уже двадцять років він служив Темну утреню в складі Трибуналу. Проголошував звинувачення щодо розкаяних грішників і разом з тим знав їхні найпотаємніші закапелки життєвого шляху. Їхня особистість залишалася анонімною, однак Баттіста Ерріаґа умів її з’ясувати за незначними подробицями й фактами, з яких складалися їхні сповіді.

Він уже давно став справжнім експертом у цьому питанні.

Із часом він навчився користуватися тим, що знав, щоб отримувати певні послуги. Йому не подобалося називати це «шантажем», хоча збоку це саме так могло видатися. Щоразу, коли він користувався своєю безмежною владою, він робив це суто на користь Церкві. Той факт, що Ерріаґа особисто теж мав при цьому певний зиск, був чимось другорядним.

Він не відчував ані найменшого жалю до розкаяних грішників. Оті всі особи сповідувалися лише для того, щоб спокійніше доживати власне життя. Він вважав їх справжніми боягузами, адже таким чином вони уникали прямого зіткнення із законом. До того ж багато з них отримували прощення, а потім далі чинили так само, як і раніше.

Ерріаґа вважав, що таїнство сповіді є однією з вад католицтва. Періодичне промивання совісті — і ніяких проблем!

А тому він спокійно використовував отих грішників та їхні вади, щоб здобути переваги, — звісно, з добрими намірами. Щоразу, коли він поставав перед тим чи тим, кожен з них переживав шок, почувши, що хтось знає його таємницю. Той факт, що грішники відразу не могли збагнути, звідки йому все відомо, був доказом, що вони навіть забули про своє сповідування цьому священникові. Із цього можна виснувати, як мало важило для них прощення!

Дивлячись на себе в дзеркало, після того як одягнув один зі своїх звичних, пошитих на замовлення в коштовному ательє костюмів, із білим комірцем священника замість краватки, і після того як повісив собі на шию великий золотий хрест, прикрашений рубінами, Ерріаґа став бурмотіти собі під ніс молитву про спасіння душі Міна.

У юності він заплямував себе страшним гріхом, але в нього принаймні забракло відвертого нахабства пробачити його собі самому.

Закінчивши з приготуваннями, він вирішив вийти з дому, бо для завершення завдання мусив зробити ще одну справу.

Таємниця складалася з трьох рівнів. Перший — соляний хлопчик. Другий — чоловік з вовчою головою. Обидва рівні вже розкрили.

А от третій мусив залишатися нерозкритим. Інакше Церква заплатила б за нього велику ціну. І разом з нею — він сам.

13

Маркус довго думав.

Немає сенсу чергувати перед лікарнею, куди її поклали із застережних міркувань. Там уже товклися журналісти й телерепортери, які чекали нагоди зробити бодай один знімок чи отримати заяву.

Сандра стала героїнею дня. Звісно, разом з Віктором Агаповим.

Монстра кинули за ґрати, і, якщо вірити крихтам інформації, яка дійшла до преси, він уперто відмовлявся відповідати на запитання магістратів. А тому вся увага перемкнулася на молоду поліціянтку — жертву та водночас героїню епілогу всієї справи.

Маркус сподівався побачити її, поговорити з нею, але не міг зробити перший крок. Біль через загибель Клементе не давав йому спокою, як чиясь виснажлива й дратівлива присутність. Після смерті свого приятеля Сандра була для нього єдиними ліками проти самотності.

До цього часу пенітенціарій завжди вважав самотнім себе і думав, що в Клементе окрім нього є ще хтось у його приватному житті або в його службових стосунках, з ким він спілкувався, працював, з ким разом чомусь радів і кому довіряв. А насправді з’ясувалося, що в Клементе, як і в нього самого, нікого не було. Хіба що з тією різницею, що він ніколи не жалівся, ніколи не нарікав на свою долю, на відміну від Маркуса.

Маркусові було прикро, що він не зумів раніше здогадатися про самотність Клементе, збагнути його вдачу до кінця. Тоді можна було б скласти докупи їхні самотності. І тоді вони могли б стати справжніми друзями.

«Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги… Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами… Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати…»