Ловець тіні

Стояв у натовпі й молився, але ніхто на нього не зважав. Бо всі навколо думали про інше. Зрештою так воно завжди й було.

«Я невидимий, — повторив він подумки. — Мене не існує».

***

Для п’ятого уроку свого навчання Клементе завітав до нього додому посеред ночі, без попередження.

— Нам треба піти деінде, — мовив він коротко.

Маркус похапцем одягнувся, і вони разом вийшли з невеличкої квартири на Віа-деї-Серпенті. Поблукали по центру порожнього Рима, аж поки не опинилися перед входом давнього палацу.

Клементе вийняв з кишені важкий ключ із потемнілого металу — без сумніву, стародавній, — відімкнув ним важкі двері й зачекав, щоб Маркус увійшов першим.

Вони потрапили до просторого, тихого приміщення, схожого на церкву. Довгі сходи з рожевого мармуру освітлювалися обабіч рядом свічок.

— Проходь, — пробурмотів йому Клементе. — Решта вже тут.

«Хто вони — решта? Ким були?» — запитав себе подумки Маркус.

Вони піднялися сходами й потрапили до просторого коридору, прикрашеного фресками, зміст яких він спершу не зміг зрозуміти. Потім збагнув, що ішлося про відображення відомих епізодів з Євангелія: Ісус, який воскрешає Лазаря; весілля в Кані Галілейській; хрещення Господнє…

Клементе помітив його сумнівні роздуми перед отими зображеннями.

— Це як у Сікстинській капелі, — поквапився він уточнити. — Там фрески Мікеланджело, що відображають Страшний суд, служать для того, щоб застерегти й наставити кардиналів, які зібралися на конклав, аби вибрати нового Папу, щодо великої відповідальності, яка на них покладена. Тут сцени з Євангелія мають таку саму мету: нагадати тим, хто повз них проходить, що у своїй місії, яку вони вже доводять до завершення, їм слід керуватися лише волею Святого Духа.

— Якої місії?

— Побачиш.

Згодом вони вже набизились до мармурового парапету, прикрашеного колонадою, що описувала по колу велику круглу ділянку. Однак перш ніж вони підійшли впритул, щоб нахилитися й поглянути, що там унизу, Клементе смикнув Маркуса до себе зі словами: «Ми повинні триматися в тіні».

Вони стали за однією з колон, і Маркус нарешті зміг роззирнутися вусібіч.

У залі внизу, навколо великого, вкритого позолотою канделябра на п’єдесталі, стояли по колу дванадцять сповідалень. На канделябрі горіло дванадцять свічок.

«Число дванадцять символізує дванадцять апостолів», — зауважив відразу подумки Маркус.

За кілька хвилин до залу стали заходити чоловіки з темними капюшонами на головах, що приховували обличчя. Проходячи повз канделябр, кожен новоприбулий двома пальцями гасив полум’я однієї свічки. Після чого заходив до сповідальні.