Ловець тіні

Повернувшись до Маркуса обличчям, чоловік затулив рукою єдине вціліле око, бо навіть таке слабке світло стало для нього неабияким подразником. У його погляді був помітний неприхований страх.

Та за якусь мить він збагнув, що перед ним — новий герой з того жахливого світу.

Можливо, саме через це в’язень посміливішав і заговорив:

— То була не моя вина… Ота молодь, вони самі приходили до мене, ладні на все заради бісового зілля… Вона попросила мене, щоб я взяв її, як проститутку, їй були потрібні гроші… Я всього лише виконав її бажання…

Пристрасть, з якою він заговорив спочатку, поступово згасла. Разом з надією. Чоловік знову знічено опустився на підлогу. Як той прикутий на ланцюг злий пес, що спершу гавкає, а потім повертається до будки, бо знає, що все одно він на ланцюгу.

— Дівчина померла.

Після тих слів чоловік похнюпився.

Маркус не зводив з нього очей, намагаючись збагнути, чому це Клементе вирішив піддати його такому іспиту. Виникало запитання: що він має зараз робити, як йому вчинити?

Перед ним був лихий чоловік. Про це красномовно свідчили його татуювання. Звісно, він заслуговував на покарання, але не таке. Якби Маркус його звільнив, той надалі чинив би зло, і він теж був би причетний до зла, винний у тому, що звільнив лиходія. І так само опинився б на боці зла й жорстокості, якби залишив його отут.

То де було добро і де було зло за цих обставин? Як він має вчинити? Звільнити в’язня чи замкнути двері й піти геть?

Зло — це правило. Добро — виняток з правила. Однак тієї миті він був не в змозі відрізнити одне від другого.

8

Для зв’язку вони користувалися голосовою поштою особливого номера, куди надсилали звукові повідомлення.

Щоразу, коли треба було обмінятися новою інформацією, телефонували на той номер і залишали повідомлення. Номер час від часу змінювали, але нерегулярно. Могли користуватися тим самим протягом кількох місяців або ж Клементе змінював його вже через декілька днів. Маркус здогадувався, що то робилося з мотивів безпеки, але ніколи не запитував, від чого щоразу залежало його рішення. Ба навіть таке банальне питання вказувало на існування загадкового світу, до якого йому було зась. Пенітенціарія цей факт дедалі більше дратував. Якщо Клементе поводився таким чином заради свого власного блага чи щоб зберегти їхню таємницю, він усе одно відчував, що його використовують. Ось чому останнім часом їхні стосунки стали такими напруженими.

Після тієї ночі, коли Маркус побачився із Сандрою в сосновому лісі біля Остії, він зателефонував на номер голосового зв’язку й попросив про зустріч. Однак, на його превеликий подив, приятель його випередив.

Зустріч було призначено на восьму вечора в малій базиліці Сант-Аполлінаре.

Пенітенціарій перетнув П’яцца-Навона, яка о тій годині вже почала заповнюватися ятками художників, котрі виставляли свої роботи з найкращими краєвидами Рима. Бари виносили надвір столики, що взимку тулилися до великих газових пічок.

Сант-Аполлінаре розташована на однойменній вулиці неподалік. Церква не вирізнялася якимось особливим декором чи красою, але її проста архітектура гармонійно зливалася з навколишніми будівлями. Вона вдало вписувалася в загальний урбаністичний комплекс, що свого часу правив за місце розташування папської семінарії — Германсько-угорського колегіуму. Тепер там містився Папський університет Святого Хреста.