Ловець тіні

Збереглося дві історії — одна давніша, а друга та, що трапилася зовсім недавно, і то є особливістю цієї невеликої базиліки. Обидві історії супроводжувалися загадковими явищами.

Перша стосувалася образу Святої Богородиці п’ятнадцятого століття. Коли 1494 року солдати короля Франції Карла V розбили табір просто перед церквою, віряни покрили фреску шаром штукатурки, щоб Матір Божа не бачила ганебної поведінки вояків. Однак це призвело до того, що про неї забули на півтора століття, аж поки під час землетрусу 1647 року верхній шар штукатурки не обсипався, відкривши очам схований за ним святий образ.

Друга історія, значно свіжіша, стосувалася загадкового поховання в церкві Енріко Де-Педіса[7] на прізвисько «Ренатіно», одного з учасників жорстокої банди Мальяна — кримінального угруповання, що не давало спокою всьому Риму від середини 60-х років минулого століття. Це угруповання брало участь у найганебніших злочинах міста, до яких нерідко був причетний Ватикан. Зазнавши значних втрат внаслідок численних судових процесів та вбивств, банда, якщо вірити чуткам, ще досі нишком орудувала в столиці.

Маркус часто запитував себе: чому це одному з найзапекліших членів банди випала честь, на яку в минулому могли сподіватися окрім святих, пап, кардиналів та єпископів хіба що великі благодійники Церкви. Пенітенціарій згадав, який ґвалт зчинили, коли хтось із журналістів повідомив загалу про оте неоднозначне поховання. Тоді церковному керівництву довелося таки врешті перевезти труну, і це після тривалих наполягань, які наражалися на жорсткий і геть незбагненний спротив Курії.

Деякі інформатори до того ж стверджували, що разом зі злочинцем поховали ще й рештки дівчини, яка давно кудись поділася неподалік від Сант-Аполлінаре і про яку відтоді нічого не було відомо. Емануела Орланді була донькою співробітника міста Ватикана, і одна з гіпотез щодо її зникнення полягала в тому, що дівчинку викрали, щоб шантажувати батька. Однак ексгумація труни Де-Педіса виявила, що йшлося всього лише про чергову вигадку, яка огортала мороком усю історію.

Згадавши все це, Маркус замислився, чому Клементе вибрав саме це місце для зустрічі. Йому не сподобалися ні їхня остання розмова, ні те, якою була його реакція на прохання зустрітися з керівництвом, щоб обговорити минулорічну справу з розчленованою у ватиканських садах черницею.

«Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати».

Маркус сподівався, що викликом на зустріч той хотів вибачитися, але зрештою передумав. Ось чому пенітенціарій, дійшовши до площі перед Сант-Аполлінаре, наддав ходи.

Коли він зайшов до церкви, там було порожньо. Його кроки відлунювали мармуровою підлогою центральної нави, уздовж якої були вирізьблені імена кардиналів та єпископів.

Клементе вже сидів на одній з передніх лав. Біля його ніг стояв чорний шкіряний портфель. Він озирнувся, побачив Маркуса й ледве помітно махнув йому, щоб той сів поруч.

— Мені здається, ти все ще гніваєшся на мене.

— Ти змусив мене прийти сюди, бо згори вирішили, що готові зі мною співпрацювати?

— Ні, — відповів той сухо.

Маркус відчув розчарування, однак вирішив нічим не виявляти його.

— Тоді що скажеш?

— Минулої ночі стався страшний злочин у сосновому лісі біля Остії. Хлопець загинув, а дівчина, можливо, виживе.

— Я читав новини в часописі, — збрехав Маркус.

Насправді він уже знав про все від Сандри. Однак не міг же зізнатися, що стежив за жінкою, бо, можливо, щось відчував до неї. Щось таке, чому він і сам не міг дати визначення.

Клементе уважно поглянув на нього, ніби здогадався, що той йому чогось недоговорює.

— Доведеться тобі до цього долучитися.

Те прохання захопило його зненацька. Зрештою поліція вже кинула на цю справу свої найкращі ресурси та свої найкращі кадри; у розпорядженні ЦОС було все необхідне, щоб зупинити вбивцю.

— Чому?

Клементе ніколи не пояснював йому причин, якими були викликані їхні розслідування. Часто говорив про якісь непевні можливості або про узагальнений інтерес Церкви щодо успішного завершення розслідування. А тому Маркусові зазвичай було невтямки, що насправді криється за його завданням. Однак цього разу його приятель розщедрився на пояснення.

— Над Римом нависла велика небезпека. Те, що сталося минулої ночі, може мати серйозні наслідки. — У голосі Клементе несподівано вчулася неприхована тривога. — Як на те, річ уже не в самому злочині, а в тому, що за ним криється: там аж надто багато символічних елементів.

Маркус згадав, як убивця вилаштував місце злочину: хлопець змушений був убити дівчину, щоб урятувати власне життя, а потім отримав холоднокровний постріл у потилицю. Убивця знав, що після нього поліція прийшла б туди й сушила б голову над запитаннями, яким відповіді не знайти. Оте видовище — саме для їхніх очей.