Ловець тіні

Сандра схилила голову й слухала. Здавалося, ніби слова диктора разом з потоками води стікали до зливу душової кабінки. Думка про дівчину не полишала її ні на мить, перетворившись на хворобу. Якщо Діана залишиться в такому стані, яке життя на неї чекатиме? Біда полягала ще й у тому, що вона не змогла б навіть надати корисних свідчень, щоб якомога швидше спіймати того, хто довів її до такого стану. Сандра дійшла висновку, що вбивця все ж таки досягнув своєї мети, адже зумів убити дівчину, попри те що вона залишилась живою.

Отже, треба сказати, що пощастило не Діані, а її вбивці.

Коли Сандра обмірковувала події останніх двох ночей, вона розуміла химерність окремих пунктів. Напад на закоханих, а потім ота прогулянка незнайомця під місяцем. А якщо вбивця навмисне залишив щось на місці злочину? А якщо він закопав оте щось там саме для того, щоб хтось інший його розкопав? Геть не зрозуміло, навіщо було послуговуватися таким вивертом. Проте перше з двох запитань мало сенс.

«Хай би там що, але це не він його туди закопав», — вирішила вона. Це зробив хтось інший, уже пізніше. Сховав якусь річ, щоб забрати її спокійно згодом. Хтось такий, кому не хотілося, щоб інші дізналися, що він знайшов.

Хто?

Коли Сандра переслідувала його по сосновому лісу, на якусь мить вона відчула, ніби було в ньому щось знайоме. Не знала, звідки взялося те відчуття, але то була достоту не просто химерна думка.

Тільки тепер Сандра збагнула, що змерзла, так само як і вночі перед появою Маркуса. І не від того, що ось уже п’ять хвилин мокра стовбичила в душовій кабінці із закритою водою. Ні, той крижаний холод линув зсередини. І спричинила його здогадка. Дуже небезпечна здогадка, що могла мати тяжкі наслідки.

«Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає», — повторила вона тихо.

Ще жива дівчина була такою аномалією.

Брифінг ЦОС було призначено на одинадцяту. У неї ще був час. На ту мить вона не мала наміру повідомляти когось про свою ініціативу. Ще й через те, що гадки не мала, як цю ініціативу обґрунтувати.

Відділ кримінально-медичної експертизи був розташований в окремому чотириповерховому будинку п’ятдесятих років минулого століття. Невиразний фасад, єдиною особливістю якого були видовжені вікна. До входу вели сходи, поряд з якими встановили рампу для автомобілів, щоб ті мали змогу паркуватися безпосередньо перед ним. Фургони для перевезення тіл користувалися іншим під’їздом, біля чорного входу. Звідти можна було відразу потрапити до підземного приміщення з холодильними камерами та залами для автопсії.

Сандра вибрала головний вхід і рушила до старого ліфта. Вона бувала тут раніше лише зо два рази, однак знала, що кабінети лікарів містяться на останньому поверсі.

У коридорах стояв запах дезінфекційного засобу та формаліну. На відміну від її попереднього уявлення про цей заклад, скрізь товпилися люди, панувала нормальна робоча атмосфера. Попри те що головною темою роботи тут була смерть, ніхто, як здавалося, не надавав цьому якогось особливого значення. За роки праці в поліції Сандра познайомилася з різними патологоанатомами. Для всіх було характерне особливе почуття гумору й чимала доза позитивного цинізму. Окрім однієї особи.

Кабінет лікаря Астольфі був останнім приміщенням праворуч по коридору.

Підійшовши ближче, поліціянтка помітила, що двері кабінету відчинені. Зупинилася на порозі й побачила лікаря, який сидів за столом у білому халаті й саме намірився щось писати. Поряд з ним на столі лежала неодмінна пачка сигарет, а на ній — запальничка.

Вона постукала об одвірок і зачекала. Астольфі витримав кілька секунд, перш ніж звести на неї погляд, відірвавши його від паперів. Побачив Сандру і, здавалося, здивувався: чому це в нього на порозі несподівано виникла агентка у формі.

— Проходьте.

— Добрий день, лікарю. Я агентка Веґа, ви мене пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю. — Він поводився ще більш непривітно, аніж зазвичай. — Чого вам?

Сандра увійшла до кабінету. Одного швидкого погляду довкола було достатньо, щоб зрозуміти: цей чоловік угніздився в ньому принаймні тридцять років тому. Там стояла шафа з книжками в пожовклих обкладинках і шкіряний диван, доволі потертий. Стіни, на яких висіли вицвілі дипломи, потребували побілки. Усе в кабінеті було просякнуто нікотином.

— Ви знайдете для мене кілька хвилин? Мені треба з вами поговорити.

Не відклавши ручки, Астольфі кивнув їй на стілець.

— Якщо недовго. Бо я поспішаю.

Сандра сіла перед столом.

— Я хотіла сказати… мені дуже шкода, що вина за вчорашнє впала цілком на вас.

Лікар скоса зиркнув на неї:

— І що це означає? Ви про що?

— Ну, я могла раніше за вас помітити, що Діана Дельґаудіо жива. За умови, якби не уникала того, щоб дивитися їй в очі…

— Не лише ви цього не помітили, не помітили ще й ваші колеги зі слідчо-медичного відділку, які працювали після вас. Тож вина моя, і тільки моя.

— Насправді я прийшла сюди, щоб запропонувати вам можливість відігратися.

Обличчя Астольфі скривилося в недовірливій гримасі.

— Мене відлучили від цієї справи, я більше не причетний.