Львівська пані

Насмарую собі трохи хліба з маслом, а то щось під грудьми глоде. Чи то ніж такий тупий, чи то хліб такий твердий. Аййй! Бодай його! І так хора, та ще й порізала пальця. Ой, як пече! Йой! Кров хлинула, як з молодого дівчати. Вже ціла калябуха. І звідки в мене так багато крові? Навіть легше стало, аж бігати хочеться. Ніби хтось дурману в голову напустив… Але треба з’їсти шматок хліба, бо в животі оркестр вже маршу грає. Ну що сьогодні таке?! Якийсь дідько водить. Ще й ніж упав за сервант. І як я його дістану? Хоч плач. Може, держаком від мітли? Ще далі його засунула. І як тепер без ножа? Може, рукою спробую. Спруся до стіни однією, а іншу нагну. Йой! Стіна втікає! Втекла… Ой, що з ногою?! І як то я на підлозі опинилася?! А як вдарилася! Напевно, ногу підвернула. Ой! Допоможіть!…жіть! І, як навмисно, нікого в хаті нема. Допоможіть! І двері зсередини замкнені. Невже я так і помру? Ой! Допоможіть! А то помираю… Навіть нема на що спертися. Яка я каліка! Яка я нещасна! Та ще ноги так підводять мене. Тільки не хникати, а то взагалі пропаду. Тримати себе в руках! Треба підлізти до дверей — може, хтось зачує мене. Обов’язково хтось зачує. Так хочеться плакати. І як я докотилася до такого життя?! Повзаю на чотирьох, ніби якась тварина. Добре, що хоч деякі мої знайомі не бачать, а то мали б із чого посміюватися. Певно, давно чекають, коли Зоська впаде ниць, аби збити їй трохи гонору. Тут у камениці багато таких. Ніяк не можуть мені пробачити, що не визнавала їх собі за рівню. Тільки й шукають нагоду поблювати мені тут своїми душевними помиями. «Як ми співчуваємо! Як ми співчуваємо!» А мене від тих співчуттів так нудить, що ще більше хора стаю. Вони ж так стеляться, так стеляться, аби допомогти, що не знаєш, як відкоша дати. А як підуть, то зразу приходиш до тями і відчуваєш: вони вкрали твою енергію, але зарадити собі нічим не годна, бо цілком розбита, і лише зла на цілий світ. Ось вам і допомога! Ох, а лежати на підлозі ще гірше! Вже все тіло затерпло. Так і простуджуся, до холєри. Допоможіть! Чуєте мене! Чи то всі повимирали, дідько би їх узяв. У горлі так пересохло, що і кричати не можу. І рука вже болить гримати в двері. Чого мені так не щастить нині! Якась напасть! Ще здохну, як худобина, і ніхто не буде знати. Як то людина сама нічого не варта… Допоможіть!!!

Хто там? Юліане, ти? Я не можу піднятися, а двері зсередини замкнені. Я гадала, що вже пропаду, якби не ти. Та виламуй ці двері, бо вони закрили за мною життя… Що я кажу? Та бий сильніше по них! Бий! Нарешті. А я так спереживалася, гадала, що прийшов мені кінець… Тепер підніми мене і дай крісло, аби я сперлася. Тільки б нічого собі не зламати! Тоді вже точно не оклигаю. Юліане, мій рідненький, не залишай мене саму. Мені так погано! Так погано! Я тебе прошу, виклич «швидку». Ну, будь-ласка! Я тебе прошу! Хіба це правда: дві з половиною тисячі викликів за чотири роки? Та вони брешуть, не могла я стільки разів викликати «швидку». Що таке? Яке повідомлення? У всіх…спетчирів «швидкої»? Аби не приймати викликів на Франка, 12? Що, їм шкода, чи що? Все одно гроші тратять не зі своєї кишені, а державні. Гнилі покидьки! Їм шкода приїхати. В яку то ще таку книжку вони хочуть мене записати? У мене вже є одна книжка хороб, і мені більше не треба. Що то за Гінеса? То, напевно, туди тих записують, хто хорий на голову. А мені так погано на серці. Дай хоч таблетку! Ну, ти знаєш, що я не можу без укола або таблетки. Мені треба ліків! Мені погано! Чи ти добиваєшся, аби я плакала. А що ти там таке маєш? Пиво?! О, дай мені! Налий трошки. Ну капулю, трошки… Кажеш, якщо таблетку, то не пиво. Ні, тоді давай пива. Від таблетки може стати або не стати легше, а від пива зразу добре стає. Часами так чогось кортить, так кортить, і не знаю чого, аж поки не здогадуюся, що мені пива бракує. Вже втікаєш? Ті справи не можуть хоч сьогодні тебе покинути? Знаю я, що то за справи. І я молодою була. Дивися, аби вони потім не вилізли тобі іншим місцем. А то занадто захопишся й голову загубиш. А загубиш голову — загубиш і душу. Вони тільки й чатують, аби виманити в тебе частину душі. Чекай-чекай, ще згадаєш мої слова! Вічно в нього справи, а до мене ніякого діла не має…

НЕ ЗВОЛІКАЙ ПРИЙТИ

Юліане! Прийде час, і будеш шкодувати. Таке наше серце. Ми завжди жаліємо за тими, кого біля нас нема й уже ніколи не буде — за тими, з ким коротав дні. І навіть з відходом в інші світи найпаскуднішого мерзотника втрачаємо щось своє, щось таке, за чим уже ніколи не зможемо повернутися… Ми завжди маємо надію вернутися в рідні краї, в рідне село, до рідної домівки. Але заказано вертатися до того, кого вже нема і не буде, хоч дуже хочеться ще щось сказати йому, і сказати це так, як нікому іншому. Не зволікай прийти до того, до кого ще можна встигнути… Аби щось таке, ніби й не дуже важливе, не прошмигнуло повз тебе… Не зволікай прийти, хоч я й буваю прикрою!