Львівська пані

Жити в самому центрі Львова—і вже п’ятнадцять літ не бути у Львові… Ті, хто собі шпацирують, і до голови не беруть, що таке може бути: живеш у місті, а одночасно в ньому не є. Коли їм ноги покрутить так, як мені, тільки це й будуть мати в своїй дурній голові. Вони собі гадають, що ось так будуть ходити вічно… Навіть не здогадуються, що я спостерігаю з вікна. Розходилися тут під носом! Тільки й блимають перед очима. І звідки вас так багато набралося?! Поз’їжджалися до Львова, напевно, з цілого світу. Що, вже більше місця нема? Вже так вам усім Львів пригледівся? За часів цісаря не почували б себе так вільно: до Львова можна було приїздити тільки в ринкові дні, а на деяких вулицях простому людові було боронь Боже з’являтися — поліцаї відразу палицями штрикали. І спробуй-но пройтися Академічною, як зараз собі шпацирують! Місто належало панам. А тепер всім дозволено бачити його, але, дивлюся, не всі хочуть… Поникли головами вниз і крім своїх ніг нічого не помічають.

ЛЬВІВ У СНІ

А все-таки треба бути паном, хоч у душі, аби Львів показав тобі своє багатство. Якби мала змогу ходити, то тільки дивилася б угору, — аби бачити Львів. А ще краще — змога літати! Це було б як у сні — літати над Львовом і до всього приглядатися. Передусім — до каплиці Боїмів.

Мені завжди здавалося, що десь у цій каплиці захований якийсь дорогоцінний скарб, затаєна душа всього Львова, а Христос, котрий сидить на куполі, оберігає цей скарб. Дорогоцінний скарб, якого боялися торкатись навіть тоді, коли центр міста очищали від передавненого кладовища. Тільки ця каплиця й зісталася, зберігши для міста щось дуже важливе, що не можна просто так побачити очима, хоч би як її не розбирали й не підкопували. Божа благодать виходить із Христа, який собі щось думає, наповнює місто божественною красою, від чого у Львові такі одухотворені камениці. Варто побачити лише каплицю Боїмів, аби пересвідчитися в цьому, а ввійшовши в неї, ще й відчути силу духовного творіння, яким просякнутий весь древній Львів. Сучасні люди занадто приземлені, аби спромогтися на таке чудо. Дивно, що ця каплиця для мертвих, а в ній у десятки разів більше життя, ніж у будь-якому житловому будинку. Здається, саме тут зникає межа між смертю і життям. Тому-то, можливо, з тильної сторони каплиці — шумне вуличне життя, а як заходиш у її дворик, то потрапляєш у вічний спокій. Цей спокій може порушуватися хіба що звучанням органа під час богослужіння в Катедрі, яка стоїть поряд з каплицею й невидимими нитками пов’язана з нею.

Якщо зазирнеш до Катедри, то зразу скинеш із себе весь побутовий тягар буття, і звук органа знесе тебе так високо, що забудеш все на світі, особливо те, що найбільше мучить душу. Від Катедри я полетіла б на площу Ринок, присіла б коло Нептуна і помахала ногами, радіючи його присутності. Облетівши площу, я знялася б на саму Ратушу, аби роздивитися, куди ще маю прямувати. Конче вступлю в Італійський дворик, бо де ще так тихо-мирно можна посидіти, як не у ньому? Саме там час має здатність зупинятися й цілком не хвилювати своїм перебігом. Іноді у цьому дворику лунає флейта, й солодко лоскоче душу, а часом скрипка легким болем продирає її до самого денця… Звідти лечу до башти Корнякта, що здіймається вгору, як таємна вісь, навколо якої все обертається. Ударю у дзвона Кирило, аби пробудити духів башти, які розносять звістку по цілому Львову. Станцюю з ними танок, від якого в людей будуть народжуватися діти, і радість життям охопить місто. Неодмінно спущуся до каплиці Трьох Святителів, аби заспокоїти дух, і від неї зайти в Успенію — відмолити душу в Бога. Запалю геть усі свічки, бо саме в їхньому вогні Бог оголює свою натуру. Схилю коліна, лише губами промовлю «Отче наш» і поцілую землю. А далі пожену до Домінікана, цього велетня краси, і буду милуватися ним так, як дівчина милується своїм нареченим. Він вабить до себе, ніжить своїм теплим каменем і голубить позолотою, як це коханий робить ласками та подарунками із золота, бо не хоче, аби ти від нього йшла. А я така щаслива в його обіймах, що готова йому віддатися назавше, і стояти тут, як скульптура якоїсь панни. Та це потім, а зараз мушу злітати ще до Вірменки — цієї маленької моєї подруги, яка завжди була мені розрадою: лише притулюся чолом до її стіни — і вона вже тулить до себе мою душу, щось нашіптує їй, чого голова ніяк не розуміє, зате серце стає таким бадьорим, ніби маю вічно жити.