Львівська пані

Сніжинки! Яке чудо! Вже гадала: ніщо не може втішити мого згорьованого серця. Мої сніжинки. Покривають усе білим, як білою ватою, загоюючи навіть рани душі. Падають й усміхаються блиском сонця, і навіть щось тобі промовляють — якісь звістки з неба.

Якби я розумілася на вашій мові, то, напевно, ніколи не була б такою нещасною. Варто було ще за молодості до вас прислухатися, коли ліпила з вас бабу-ягу. Так-так, що собі виліпила, те й маю. Та я тоді гадала, що це лише дитячі пустощі. А виходить, що даремно нічого не минає. Треба було тоді ліпити снігуроньку…

Чи я нині мала щось у роті? Хто би це міг знати? Так апетиту нагнало, що готова цілу свиню зжерти. Ніби на плиті залишився ще ясьок із шинкою й грибами… Є! Зараз я буду краща. Хоч яка б ця страва не була ситна, але чим більше їси, тим більше хочеться — так, до дідька, смакує. Га…ап…па…и…и… ооо…мм…ап…ап…иии! Коли одна приймаю обід, то аж страшно за себе. Так захланно ковтаю, мало не вдавлюся. Якийсь дідько чіпляється! Ніби на мить стаю тварюкою — сама себе не пам’ятаю.

Тільки-но згадаю голод за війни, починаю так пакувати, що ледве пальців собі не повідкушую. Все боюся, що зараз хтось голодний надійде… Зараз надійде… І вже його так чітко бачу, що руками відмахуюся, аби не ліз до моєї миски. А потім гадаю собі: чи я вже цілком здуріла? Хто у війну пережив голод, той ще б не так здурів. Уявляю все, що знову війна і це останній кусень хліба зі смальцем та цибулею, а далі знову доведеться потерпати від того, як смокче нестерпно під ребрами. Якщо із села щось передавали, то ще можна було так-сяк протриматися.

Від таких самотніх обідів аж нудно в голові. Завжди якось тримаю себе в руках, а як їм, то, здається, втрачаю себе саму — не їдло мені належить, а я йому. Чому людина, коли їсть, так схожа на тварину, аж встидно за себе буває. Завжди ніяковію, якщо я їм, а хтось поряд лише дивиться на мене. Якась кара! А внук який! Бридиться сидіти зі мною за столом. То я йому цямкаю заголосно, то моя слина долітає до його писка, то носа собі затикає, то ще якась хороба… Ну й наперлася — ні дихати, ні думати не можу. І якої холєри я так об’їлася?! Тепер лежу, ніби вже померла…

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

О, добрий день, пані Ярино! Ніяк не гадала, що ще колись вас побачу. Так давно вас не було чути, то я собі гадала всяке… Та ні, ні, я вас ще не поховала, боронь Боже, але ви самі знаєте, як то буває… Люди ми з вами не молоді. Може, і правду говорять: кого передчасно ховають, той довго жити буде.

Ха-ха-ха! Ха-ха… Кажете, що бігав за нею по селі з дилдою і мало її не прибив. Так їй і треба! Чоловік ще лежить у лікарні, а вона вже хоронити його зібралася. Навіть накупила чорного вбрання?! І вже всіх повідомила? Так убила собі в голову, що всі повірили?.. І грошима скинулися? Гадали: якщо потрапив на Броньову, то довго чекати не доведеться? Я б і сама повірила, бо, як-не-як, він був у Чорнобилі. Всі знають, скільки то люду гинуло після того Чорнобиля. Бачите, а пиякові ніякий Чорнобиль не загроза. Оклигав, та ще який буйний став! Хе-хе. І як то він її не забив?

А ви знаєте, в мене щось схоже було, лишень закінчилося набагато гірше. Десь п’ять років тому наша дільнична лікарка ляпнула моєму Юліанові, що я маю рака і що залишилося мені півроку, не більше. Той поспішив передати «новину» моєму братові. Далі прибігає братова, стоїть біля мене і плаче, плаче й не хоче сказати чому. Всі стали до мене такі лагідні й запобігливі, що аж було ніяково і навіть страшно, бо ніхто не смів у моїй присутності сміятися. Та минуло півроку, і знаєте, що трапилося, — раптово помер син нашої дільничної лікарки. Ні з того ні з сього. Тридцяти п’яти ще не мав. Залишив жінку і двох дітей. А ця лікарка до мене вже більше не приходить… Так воно є — зі смертю жартувати не гоже, й особливо комусь пророкувати. Я пам’ятаю ще з молодості, як швидко гинули хлопці — перевбранці в костюм Смерті у різдвяних вертепах. Ось вам і костюм!

ЖИВИЙ МЕРЛЕЦЬ