Львівська пані

Хоч що кажіть, а Львів — це велика сила! Як уже хтось тут заживе, то потроху й людиною стає… Пам’ятаю ще з дитинства: якщо ти побував у Львові, то на тебе дивилися вже як на «культурну людину». А якщо ніколи не був там, то й поваги ніякої не маєш. Ні, село не для мене. Там лише ґарують без кінця та краю, і ніякого просвітку. Тулять копійку до копійки, а гроша ніколи так і не мають. Заведуть собі корову, зо двоє пацєт і десяток курей та й тішаться, що мають що їсти, і навіть гадають, що тим годують ціле місто, а насправді бачать нормальний стіл тільки на Різдво та Паску, і тоді відводять собі душу не так молитвою, як м’ясом і горівкою. За все хапаються, а користі — ніякої. Бо кожен лише собою живе… Знаєте, в нашому селі була німецька колонія, то зразу було видно, де чия хата. Кожен німець займався своїм ділом: якщо вже вирощував свиней, то тільки свиней; якщо тримав корів, то тільки корів; якщо мав млин, то молов зерно; якщо мав броварню, то варив пиво… Якось німець Ріхард запитав такого собі шалапута Ворка, чому він не пофарбує своєї хати, і той Ворко відповідав, що йому в очах і так кольорово, а особливо, коли вип’є, — і хай не чіпає його, бо йому й так добре… А коли Ріхард радив йому віддати свою дитину вчитися, то Ворко каже, що його дитина й так мудра, а вчитися треба дурням. Знаєте, пані Стефцю, природу я дуже люблю, а от до нашого села не лежить у мене душа, хоч убийте.

Недавно внук пропонував мені відвідати моє рідне село. Може б, я краєм ока й глянула на нього, але нізащо б не згодилася, аби в селі побачили мене нинішню: криву, беззубу, згорблену й змалілу… Чого доброго, ще будуть співчувати. А мене ж там знають цілком іншою: сильною, добре складеною, якій нічого не бракує; з гордою поставою — я не те що спину, навіть голови не схиляла; і такі міцні зуби мала, що ніхто не посмів би мені пальця у рот покласти… Ой, молоді мої літа, де ви так швидко поділися? Завітали б до мене хоч у гості, як співається в пісні. Ніколи не гадала, що буду старою. Кажете: треба мати щастя до старості дожити. А я гадаю — навпаки. Як то важко на старості літ зберегти гідність, якщо замолоду мало хто на це здатний, а особливо, коли їсти хочеться… Ви ж знаєте: якщо шляхетній пані три дні не давати їсти, то вона повією стане… А що вже казати мені, коли холодильник випорожнився і про мене всі забули?! То, пані Стефцю, перекусили? Будь ласка, нема за що дякувати. У вас апетит ще нівроку, а мені чомусь до писка ніщо не лізе. Але не варто встидатися, заходьте ще. Голод — то такий звір, що його словами не заспокоїш.

«ПІЗНІШЕ» НІКОЛИ Й НЕ НАСТАЄ

Ти диви, як у неї відрижка спрацювала! Стара кляча, а має ще такий здоровий мацьок. Приносить мені завжди свої поношені лахи, аби чимсь її нагодувала. Я встидалася б таке віддавати навіть якомусь голодранцю, а вона лізе мені примірювати, та ще має лице казати, що це мені пасує. Піду я краще вберусь, як у давні часи, в свої речі. Тільки б ніхто не надійшов, а то скажуть: стара здуріла, і ні з того ні з сього на Кульпарків відвезуть. Аніж має їх міль поїдати в шафі, то візьму і, як москалі кажуть, «тряхну старіной».

Чоловік ніґди не шкодував грошей на моє вбрання. Варто подивитися: й атласна французька блюзка, і вовняний светр із Німеччини, і шовкова суконка з Голяндії, і спідниця, зшита зі справжнього гамериканського крампліну, і навіть білизна англійська, стопроцентна бавовна. А хутра стільки, що ціла полиця ним забита! А взуття й досі порахувати не можу: все до одного він сам шив, та й хто міг краще це зробити?! А золотих прикрас стільки, скільки літ ми прожили разом: і кульчики, і брошки, і персні, і каблучки, і запонки, і браслети, і навіть золотий годинник, і медальйончик, в якому містилася моя фотокартка. Не раз колись говорили: «Диви, диви! Семишин — швець, а жінку вдягнув, як пані…» І спробуй було тоді дістати такі імпортні речі! Плати втридорога, та ще — май кому. А зараз воно нікому не потрібне. Як то є, все найкраще шкодуємо, залишаємо на пізніше, а цього «пізніше» ніколи й не настає. Може, Юліан приведе собі добру якусь, то буде мати в чому ходити… Правда, я колись була жінка фест, годі було обійняти! А тепер спідниця ледве не під шию, а суконкою хоч кілька разів обгортайся, а халяви чобіт залазять аж за коліна, ніби й не мої були. Якби Семен зараз жив, то він би злагодив мені такі чоботи, що лише ногу запихаєш — і вони самі починають ходити, а то й навіть бігати. Як шкода, що його нема! Я б тоді з кріслом так не совалася по хаті. Ану гляну, що я вичудила із себе! Га… Якби хтось побачив — налякався б до смерті. Я й сама здогадувалася, що вже не красуня, але не аж так!.. Певно, це паскудне люстро цілком зіпсувалося, швидше від мене зістарилося. Воно якесь нечисте, його треба заслонити. І якнайшвидше! Казали мені, коли Ромчик помер, що не можна при покійникові залишати люстро відкритим, бо смерть сховається в ньому — і вже її не виженеш із хати, а я, дурна, не хотіла вірити…