Львівська пані

І не треба мені, що хтось торкався мого тіла, як цей переляканий лікар… Можна хіба що замочити ноги в тому потоці, котрий зветься моєю душею.

ОЧІКУВАННЯ

Жив би Ромчик, то не дав би мене образити. Він так мене любив, що жінки вже не хотів. Сім’ю покинув, аби зі мною бути. Мій дорогий сину, як мені тебе не вистарчає! Ти навіть самого себе зрікся задля мене. Ти був такий вірний, що ніґди не смів мені перечити. І тебе так боялися, що ніхто й не пискнув проти мене. Якось Ксенька знахабніла сваритися, а ти як на неї накинувся, то вона й досі заїкається, коли зі мною говорить. Як мені тебе не вистарчає! А коли помер ти, то ніби весь світ на мене накинувся… Кожен тільки те й робить, що лізе насрати в душу. Таке наговорює, буцімто я винна у всіх гріхах. Ніхто тепер на мене не зважає. Кожен робить все, що хоче… От сусіди зверху так тріпають постіль, аби вся пилюка мені до хати залітала. А вечорами як показилися — так гупають по підлозі, ніби молотком мені по голові б’ють. Та ще музику включають на весь голос. Із того всього сама вити починаю… Совісті для мене вже ніхто не має! І чому ти, Ромчику, так рано мене покинув?! Сину мій, ліпше би я померла, ніж зараз маю так плакати! Якраз у цю пору тебе й не стало. Ніби вже по зимі: сонце б’є, аж кричить, що нове життя починається… Ніби пора скидати одяг, але березень як потягне холодом по крижах, як потягне… — тільки у гробі й випрямишся. Я його вже добре знаю… Напустить на тебе духоти, а сам тільки й вичікує, як би обдати морозом. Ой, скількох же він прикінчив!.. Якось би пережити його, а там і рік не такий страшний. Треба тепліше закутатися. Накину ще одну хустину. А то подивіться, що надворі робиться: по десять разів на день то сонце, то сніг. І коли вже те літо наступить?!

Я вже й не чекала тебе нині, Юліане. Чого я плачу? Та згадала собі твого тата… Завжди шкодувалося йому тих папіросів, а тепер би всі віддавала, най би тільки жив. І що то людина має з цього куріння? Я йому не раз казала: якби Бог хотів, аби людина курила, то придумав би їй ще комина на голові. А то стільки грошей пішло на те куриво! А що ти там таке тримаєш у руці, Юліане? Підсніжники?! Иии… То ти мене з жіночим днем хочеш привітати? А я то гадаю… Ой, і ще цукорки! Буду мати до чаю. Добре, що хоч таке свято є. Якби не воно, то забули би про мене як жінку. Кажуть, що це комуністичне свято. Не знаю, я ніґди не була комуністкою, але жінкою була завжди. Колись твій дід у цей день мені дорогі подарунки купував, а квіти дарував не якісь там, а самі троянди…

СИЛА ЖІНКИ

На щастя, люди здавна вміли розрізняти, хто є жінкою, а хто — чоловіком. Але кажуть, що тепер такі часи настали, що вже не має значення, хто є ким: чоловіки живуть із чоловіками, а жінки з жінками. Людям у голові все поплуталося. Скоро взагалі забудуть, звідки мають діти з’являтися… Чи то зараз така хороба в людей, чи що? Я боюся телевізію вмикати, бо лише таке й показують. Краще б не дожила до теперішніх часів, аби не бачити й не знати такого «чуда»! А то й сама стаю як дурна, і вже не розумію, для чого людям життя дається. І відчули б вони самі, як то важко його народжувати, корчачись у судомі під час пологів і бачачи аж святих на небі! Я б усіх тих хлопів — вибач, не бабці таке казати! — серпом по одному місці, якщо вони не знають, нащо воно їм… А то цілком забули про жінку. Та ще, паразити такі, самі на жінок перебираються. Насипати б їм у писок дусту, аби знали… І вони ще хочуть життя відроджувати… Таж якщо в якій хаті нема любові до жінки, то цю хату чорна біда переслідує… І якщо чоловік нехтує жінкою, то він хорим на голову стає. Утратите жінку — втратите все! Я й не дивуюся, що, як мені зараз переказують, наші жінки втікають до Італії, Іспанії та в ще Бог знає які краї. І що то наші чоловіки собі гадають, коли нема навіть що нормально поїсти?!. Все робиться так, аби жінка мучилася, ніби рабиня, і залежала від грошей, які завжди знаходяться чомусь у чоловіків. Усе робиться так, аби жінка стала повією й ні на що більше не претендувала. Аби жінку прибити, задавити, бо чоловіків страшенно лякає сила, яка змушує їх віддавати себе жінці. Вони самі ніщо, і жінку хочуть перетворити в ніщо, бо заздрять їй — що живе і творить згідно з очевидною природою своєю, а вони, бідолашки, змушені йти за своїми ненамацальними розумом та волею… Бо вже самим своїм існуванням, своїм виглядом жінка пригвинчує немічних чоловіків до стовпа ганьби, примушує їх відчути власну нікчемність. А цього вони ніколи не пробачать. Тому одні б’ють жінок, другі боязливо уникають їх, а треті, бачите, навіть мають один одного за жінку. Так жахаються сили, якою перемагає їх справжня жінка. А коли вона думає краще від них, про багато що відає, то зі страхом та гнівом називають її відьмою. Напевно, лише в нас відьми й збереглися. Бо вони живуть серед таких ось чоловіків… Я вже ледве витримую це лайно, і якби мала спритні ноги, то сама за кордон виїхала б, — аби тут правдивою відьмою не стати…