Львівська пані

Кожен зможе спостерігати за цією таємною боротьбою двох істот — жінки і смерті, якщо йому випаде нагода побувати у Львові й на одній із його нічних вулиць зустріти стареньку, яка, сама із собою розмовляючи, пронизує зустрічного очима зі страшним знаком прірви й гидкої образи. Образи на всіх, і навіть на Бога, бо покарав її забуттям та вічним сновиганням, щоб не сказати — життям…

Настирливість духу цієї жінки в літах іноді хотілося б звести до нестерпної тупої впертості пересічної людини, котра протягом години гримає у двері з такою щоденною методичністю, що кінець кінцем відламує залізну клямку на них, і то лише щоб запитати: «Чи ти є?», за чим, звичайно, криється й просте бажання отримати щось смачненьке, але насамперед, насправді — величезна ірраціональна потреба утвердитися: «Я ще є!», «Бачиш? — Є!», «Чуєш? — Є!» А ти звичним жестом простягаєш заздалегідь припасеного цукерка, і лише згодом усвідомлюєш, що отримуєш від неї набагато більше — твоє єство відчуває незбагненно потужну силу позитивного заряду… І якщо дитина при отриманні цукерка тішить нас безпосереднім виразом почуттів, то стара, отримавши свої ласощі, стає дитиною, але дитиною зрілою, вісімдесятилітньою, яка виражає вже не наївну радість буття, а визрілу вдячність життю, Богу, який використав твою руку і дозволив бути свідком короткої миті людського щастя… І це її «Дай Боже, аби ви все життя давали!» звучить як істина, що надихає… І наскільки ти можеш пройнятися божественним, якщо їй щось даси, настільки ж наражаєш себе на переслідування злих сил, якщо скупість підмовить тебе не поділитися з нею… І тоді вельми нелегко доведеться твоєму ангелу-охоронцеві… І моли Бога, щоб ці чорні сили переслідували тебе лише твоїми ж чорними думками…