Львівська пані

Якось одна сімдесятидвохлітня жінка, яка прогулювалася в інвалідному моторному візку вулицями Москви, зазнала мерзенної наруги від підлітка-велосипедиста. Він, проїжджаючи, «просто так» плюнув їй в обличчя. Людина, котру тримає при житті пучка духу, не змогла стерпіти цього. Наздогнавши недоростка за кількасот метрів, вона висловила йому свої почуття… Цього дня їй ще вистачило сил переповісти це все своїм знайомим і…померти. Такої смертельної травми може зазнати лише істота, в якій присутній дух — ця субстанція Бога — і яку наділено винятковим правом бути «святою». Бо хіба здатна тварина, навіть у людській подобі, здохнути через те, що їй харкнули в морду?! Померти так — і є справжньою трагедією людини. Тож не лише немічної старої, яка могла б здолати ще не одну хворобу, перетерпіти безліч фізичних мук, але не плюндрування основи основ свого буття… В таку людину, захисна оболонка душі якої ослаблена, навіть незначна кривда проникає, як ножик у масло. Щоправда, у більшості літніх людей це «масло» таке заморожене й переморожене, що вже ніяким ножиком його не проткнеш… Однак далеко не всіх уражено зашкарублістю душ і нівелюванням свідомості. Дехто «має кару» залишатися людиною на все життя… Хоча насправді це і є найбільшим щастям — «залишатися» саме таким, навіть якщо на старості літ це смертельно небезпечно… Можливо, захисні механізми душі в Софії Семишин виявилися міцнішими, ніж у жительки Москви, але якби з нею трапився подібний випадок, то хто знає, чи вона пережила б це, — хоча і змогла б знайти в собі сили повестися не менш гідно. Ці жінки дуже подібні, майже рідні, тому що зуміли до своїх похилих років зберегти себе… Можливо, Софія використала для цього фортецю власних філософських доктрин, які виробилися в неї із життєвого досвіду й завдяки своєму розумові. Адже вона не вміла читати, щоб іти до істини за чужим друкованим словом. Саме гострий розум оберігав її від зовнішньої агресії, робив їдкою, — щоб їй, як тій беззахисній змії, мати чим оборонятися… Але найважливіше те, що її розум був здатний виробляти доктрини, формувати підвалини мудрості, які для цивілізації, можливо, й не мають ніякої цінності, проте на яких вона сама може почуватися більш-менш безпечно. Бо вже давно підмічено, що люди, які зберегли ясність розуму, набагато довше живуть. І не лише Бертран Расел чи Ганс Гадамер підтвердили це своїм життям…