Мага Віра

106. 1054 рік. Архиєреї, які пасуть стадо юдейця Ісуса Назарея (сина Марії і Йосипа), посварилися. І постали дві ворогуючі хрис­ти­янські церкви, ім'я яким — Грецька ортодоксія і Римський католицизм. Грецьке слово "ор­тодоксен" створене з слів "орто", що значить "прямий" (правильний, правий) і "докса", що значить "погляд" (думка, вірування, переко­нання).
Наприклад, ортопедія — правильне вихо­вання, "пед" — дитина. Ортоґрафія — правопис, ортопія — правильне говорення, "епос" — слово, говорення. Доксограф — докса (думка), ґрафус (письменник). Гетеродоксія — протилежне док­сії, геретичне (єретичне). Парадокс — неспо­ді­ваний, незвичний, різко відрізняється від усталених поглядів у науці, вірі.
Гомер вживав слово "докса" в значенні "че­кання", "сподівання". У грецькій мові слово "клеос" "слава", і вислів "ортоклеос" зна­чить "православний". Якщо вважати, що слова "шана", "слава", "погляд", "думка", "пе­реконання" синоніми, то можна слово "докса" вживати в значенні "слава".
("Ортодокс джу" значить "правильно мір­куючий жид", а не — "православний жид": іде мова не про "славу", а про "міркування", "ви­знання". Жиди, які без застережень визнають "Тору" ("П'ятикнижжя Мойсея"), вважаються "ортодоксальними жидами").
"Ґрік-ортодокс" — значить "грецький пра­вильний погляд". Ті єреї, які в Україні (Русі) переклали термін "ґрік-ортодокс" у значенні "грецько-православний", зробили помилку? Ні. Грецькі єреї вважали, що українці-русичі, як люди навернені на грецьку віру, зобов'язані правильно славити грецьку ортодоксію, вони православні.
107. Папа Леон 9-й (1049-1054) найвизнач­ніший папа в історії римо-католицької церк­ви. Слово "католик" виникло з грецького сло­ва "католікос", що значить "загальний", "уні­версальний", "греко-католик" (загально-гре­ць­кий, універсальний; в розумінні церковної політики — підлеглий папі римському).
Михайло Керуларіус (1043-1059) — Кон­стан­ти­нопольський патріярх, спритний дип­ло­мат. Він виступив проти папи Леона 9-го, який узаконив у римській церкві целібат і за­провадив під час причастя вживання без­дріжджного хліба.
Він (Керуларіус) наказав позамикати у Константинополі церкви римо-католицької орі­єнтації. Візантійці, натхненні візантій­сь­кими єреями, палять церкви, монастирі ри­мо-католицькі, віддають псам "святі Хрис­тові таїни, злагоджені на пріснім тісті".
Папа Леон шле листа в Константинополь до імператора, проклинає патріярха Михайла. Михайло скликає собор, на якому зарепре­зен­товані представники Східного християнізму; собор прокляв папу і його "римо-католицьку безбожну церкву". Україна (Русь), як духовна рабиня грецької церкви, не має права на соборі мати представника українця (русича). Українець (русич) — православний: має право правильно славити грецьку церкву. Але брати участь в обговоренні її канонів і теологічних понять йому не дозволено. Він не творець духовних істин, а тільки — сприймач. Він хрис­тиянин-раб.
108. Пан-християнин не сидить поруч з рабом-християнином. Раби (українські хрис­тияни) — люди без власної культури: "Культуру прищепила нам Візантія. Уся ця культура -пра­вославна. Заберіть від українців право­славний візантиїзм, і вони стануть нагими, як мати народила!" (Митрополит Іларіон (Огі­єн­ко), "Візантія і Україна", 1954, Вінніпеµ, стор. 10). Українець (православний християнин), як людина без власної культури, соромиться бути "нагим, як мати породила". Засоромлені люди — приголомшені, духовно ослаблені, їм дозволено плакати, плакати та "візантійство прославлять, та й більше, бачиться, нічого" (Тарас Шевченко).
Патріярх Михайло Керуларіус на соборі Східного християнізму проголошує, що греки правильно здійснюють обряд "святої євха­ристії", а латини — фальшиво, по-бєсовському, єретично. (Бачимо — візантійський закон мо­ральної правильности визначається так — коли я тебе б'ю — це справа правильна, добра. А коли ти мене б'єш — це справа фальшива, бє­совська).
109. Грецьке слово "евхарист" значить "да­вання подяки". Воно походить з слова "ха­різестай", що в перекладі на нашу мову зна­чить "виявлення прихильности". "А що це сло­во значить "євхаристія"? Греки цим словом на­зивають "дякування"" (Григорій Сковоро­да).
У грецькій ідолопоклонній паґанській релігії величаво здійснювався в Атенах обряд святої євхаристії. Особливо, в часи Софокля, Есхіла, Епікура, Сократа, Платона, Аристо­теля. І тепер вона (євхаристія) впроваджується й у грецьку ортодоксію. Єреї, які в древні часи рекли "пийте, це кров Деонисія", тепер речуть "Пийте, це кров Христа".
Латиняни замість слова "євхаристія" вжи­вають слово "комюніон" в значенні — "кому­нікація християнина з Христом способом по­їдання тіла Христового і пиття крови Хрис­тової".
Обряд євхаристії (чи комюніон) практику­вали племена Европи, Азії, Африки, Америки тисячі, сотні літ перед Христом. Плем'я, яке обожувало орла, як предка свого, під час вро­чистого свята ним причащалося. Члени пле­мени причащалися, споживаючи (по крихітці) тіло свого предка. Причащаючі вірили, що таким містичним способом вони комуні­кую­ться з предком, дістаючи від нього його від­вагу, силу, величність.
110. Коли до Мехіки прибули іспанці, вони побачили, що плем'я Мехіків має євхаристію (комюніон). Гютзілопочтлі — Бог Мехіки. Ме­хі­кани у травні робили з тіста образ Гют­зі­лопочтлі. І потім ламали хліб на дрібні кусники. І молитовно підходили до кошика, брали кусники, їли, вірячи, що цей хліб під час молитовної пісні стає правдивим тілом Гютзілопочтлі.
У Оріяні (Трипільській Україні) здійсню­валася євхаристія (комюніон) під час обря­дового споживання краваю (на весіллі). Обряд кровного змішання двох родів творив роди кров­норідними. І під час Святвечора здій­снюється обряд причащання — п'ється вар і їсться варене зерно. Зерно бралося з дідуха (обжинкового снопа), про значення якого я вже оповідав. Причащання одушевляє людей — єднає Предків з Потомками, освячує племінну цілісність; немає в цьому обряді некрасивих задумів і почувань.
111. Євангелисти, перебуваючи під впли­вом дохристиянських (грецьких богорозумінь і ритуалів), впровадили у євангельські пи­сання містерійний обряд транссубстанції — перетво­рення хліба і вина в тіло і кров Христа. Не віриться, щоб Ісус, будучи людиною вихо­ва­них почувань, міг казати такі (віддалені від ду­ховної краси) слова: "Рече ж їм Ісус: "Істино, істино глаголю вам: Хто їсть тіло моє і п'є мою кров, має життя вічне. Тіло моє справді єсть їжа, а кров моя справді є напиток. Хто їсть тіло моє і п'є кров мою, в мені перебуває, а я в ньому"" (Іоан, 6,53-56).
Слова "в мені перебуває, а я в ньому" стверджують, що Ісус говорить про транс­суб­станцію — про магію перетворення хліба в тіло людське, а вина — в кров людську. Дві тисячі років перед народженням Христа, брагмани (в Індії) вірили, що печиво хлібне, пожертвуване в святості, перемінюється (транссубстан­цію­ється) "через слова молитви в тіло людське".
112. Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "Католики неправильно служать Св. Літургію на "опрісноках, замість хліба квас­ного", "Православні служать Св. Літургію тіль­ки на квасному хлібі" ("Православна віра", Вінніпеµ, 1957р., стор. 167, 169).
Значить виходить так — моє правильне то­му, що воно моє. Твоє — неправильне тому, що воно твоє. Тільки люди високої духовної культури, шляхетної толеранції здібні відійти від "пітекантропусних" понять правильности, особливо, у справах релігійних.
У "Посланії патріярхів Східної Вселенської церкви про ортодоксальну (правильномір­ку­ючу) віру проти протестантства й англі­канства, 1723 року", в розділі 17-му пишеться, що "Наслідники Лютера неправильно й не­дос­тойно пояснюють таїнство євхаристії", кажу­чи, що "Божество Слова входило в призна­чений для євхаристії хліб".
113. Наслідники Лютера вважають, що вислови "їсть тіло моє" і "п'є мою кров" не призначені для людей вихованої уяви. І такої думки також і творці Англіканської церкви. Є в нашому народі вислів: "Не пий крови моєї". Бачимо, що українцям не подобаються слова "пий мою кров, їж моє тіло".
Патріярхи (у розділі 17-му) визначили "святий канон", що "Після освячення хліба і вина, хліб перетворюється, перемінюється в саме правдиве тіло Христове, що народилось у Вифлиємі від Вседіви, христилося в Йордані, постраждало, поховане, воскресло, вознес­лось, сидить праворуч Бога Отця, і має яви­тись на хмарах небесних", "Ще віруємо, що в кожній частинці до найдрібнішої перетво­реного хліба й вина знаходиться не будь-яка окрема частина тіла і крови, а Господь Ісус Христос, присутній в єстві своєму, цебто з душею й Божеством або досконалий Бог і досконала людина".
Таку відповідь дали патріярхи тим хрис­тиянам, які казали, що під час причащання можна випити тільки дві краплі крови Хрис­тової і можна з'їсти тільки якусь одну частину тіла Христового.
114. Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Православна віра" учить українців (право­слав­них християн), що взагалі "Католики допускаються фальшивих ложномудрувань". "Католики не хотять знати правди", "Като­лики соромливими хитрощами стараються затягувати православних до відступства від православія", "Папи подерли нешитий хітон Спасителя", "Папський примат заснований на фальшивих підставах", "Папи ясно говорять неправду", "Послання пап — це чужа нам зараза", "Папи завели до віри багато новин, часом насиллям", "Місіонери католицькі — люди підступні", "Католики — це єретики", "Церква б'є єретиків громом анатеми".
Митрополит грецької церкви учить пра­вославних українців ненавидіти католицьких українців. Митрополит католицької церкви учить католицьких українців ненавидіти пра­во­славних українців. "Наробив Ти, Христе, лиха!" (Тарас Шевченко). Вони (архиєреї чу­жих релігій) вірою Христовою освячують ненависть українця до українця. І з цієї (церк­вою освяченої) ненависти, твориться недовір'я українця до українця. З недовір'я твориться роз'єднання дітей України (Руси) і їхня неволя.
Їм (архиєреям чужої віри) раджу мило­серд­ніше ставитися до духовних почувань укра­їнської людини, раджу шляхетніше висловлю­вати свою рабську відданість Візантії і Римові.
115. Цар Ярослав Мудрий дав кожному синові уділ — земельний простір з людьми, з селами, містами, полями, ріками, лісами. Із'яславові — Київ, Новгород, Псків, Туро-Пінськ, Деревлянію. Святославові — Чернігів і землі Сіверщини, береги Десни, Тмуторокань.
Всеволодові — Переяславль, поля і ліси Лі­во­бережжя і північно-східні колонії України (Руси) — побережжя рік Оки, Москви, Клязьми. Ігореві — Волинь. В'ячеславові (Всеславові) -Смоленщину.
Ростиславові (внукові, який був сином померлого Ярославового сина Володимира Нов­городського) — Галичину. В'ячеславові (Бря­числавичу) — внукові Із'яславовому (Із'я­слав — брат Ярослава Мудрого) — землі По­лоцькі. (Землі Полоцькі, які розташовані на північний захід від Смоленська, нічого спіль­ного не мають з татарським плем'ям полов­ців).
116. 1056 рік. Київський воєвода Іван Ви­шатич довідавшись, що монахи заманили до печерного життя його улюбленого сина, роз­гнівався. І з військовиками прийшов до печер, мечами порозганяв монахів. І з печери витяг­нув свого сина Варлаама, і зняв з нього бруд­ну монашу рясу. І одягнув його в злототкане боярське одіння, і привів додому.
І сказав: "Сину мій, у печері ти виплакав очі, виморив душу, відсторонився від світу, родини, катуєш сам себе. І самокатування звеш правдивою вірою в правдивого живого Бога? Дурисвітство! Волхви казали, що віра — це Правила Життя. Бути віруючим — значить виконувати Правила Життя" (боронити Ук­раїну-Русь, жити для добра людей, виласкав­лювати душу любов'ю до родини і її одіди­чених звичаїв і обрядів).
Варлаам скинув боярський злототканий одяг і сказав, що привабне одіння — це па­µан­ство, розкішні благи. Варлаам зневажливо ставиться до благ людських і мудрувань не­церковних. Він укинув боярський меч у ка­люжу і почав по ньому топтатися. І боярське одіння потоптав у болоті, речучи: "Легше вер­блюдові перейти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в небесне царство" (Маттей, 19,24). (Варлаам у печері склав у присутності монахів Антонія і Нікона (печерських) клятву, сказавши: "Як почне батько мене мучити, то не послухаю я його, щоб вертатися на світ. Прошу вас мене скоріше постригти". І мо­нахи, постригли юного боярина, назвавши його "на ім'я — Варлаам").
117. Ні батько, ні мати не могли сина Вар­лаама переконати, що йому (молодому воє­воді) не личить жити в брудній печері. У печері ж лежать і такі монахи, що в них тіло гниє. На прищах черви лазять. О, лихі ті люди, які переконали молодь, що тіло зневажати треба, щоб Христові приподобатися! "Мона­хи жили, не миючись по тридцять літ, держали свої рани на сонці, поки в них не замножилися черв'яки, і потім, коли ті черв'яки падали з ран, вони самі прикладали їх назад, говорячи: "їжте, що вам Бог призначив" (Іван Франко, "Данте Алігієрі", Львів, 1913 р.).
Варлаамова дружина (юна бояриня) сто­їть в шовковому одінні, сап'яни (чоботи) оз­доблені перлинами, на підборах — срібні ско­би. Поставила вона перед мужом Варлаамом перепілки щонайсмачніші — в меді смажені. І сказала, що й Авраам, Ісаак, Іаков мали жі­нок. І Сара, Ребека, Рахеля, про яких свяще­ник у церкві говорить, дітей мали. І Господь Саваот з Авраамом і Сарою в наметі їхні родинні справи обговорював.
І Варлаам відповів: "Жінка — посудина гріха! Жіноча любов мене не відлучить від любови Христової, я заручений з Небесним Женихом, шукаю чистоти тілесної. Адам послухав Єву, і тому був Богом вигнаний з раю. Самсон, покорений жіночою красою, був ворогами осліплений. Ірод, жіночій красі покорившись, відсік голову Іоанові Хрести­тельові. Ні, я приятелем Іродовим не буду!"
("Духовники воювали з народними пісня­ми й іграми, додаймо ж до того їхнє воро­гування до жінок, котрих вони вважали "зна­ряддям диявольської спокуси". ІІроф. М. Гру­шевський каже: "Розуміється, такий згірд­ли­вий, підозрілий погляд на жінку з культурного погляду був дуже шкідливий" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 87). Взагалі "з куль­тур­ного погляду візантійська церковна мертвяч­чина" ширила в Україні (Русі) деморалізацію молоді — настроювала сина проти батька, чоловіка проти жінки — "знаряддя дияволь­сь­кої спокуси").
118. Юний боярин Варлаам не хоче бути воєначальником. Батько "зодягнув його в світлу й славну одіж, як годиться вельможам. Та він скинув її. Тож велів його батько зв'язати йому руки і зодягти в цю одіж, і так вести містом до свого дому. Варлаам, па­ла­ючи справжньою Божою любов'ю, ідучи дорогою, побачив калюжу, вскочив у неї і, з Божою допомогою, скинувши з себе одяг — потоптав її ногами в багнюці, перемагаючи так лихі задуми лукавого ворога" ("Печер­ський патерик, або праведні старої України", переклав А. Г. Великий, ЧСВВ, видавництво ОО. Василіян, Рим, 1973 р., стор. 59). "Праведні старої України" (нещасні раби об­лудної візантійщини) "з Божою допомогою... скакали в калюжу, топтали в багнюці "світлий і славний одіж" лицарів Дажбожої України? І що ж вони вискакали? Вискакали ганьбу, при­ниження, рабство, затемнення національної свідомости?"
Юний боярин Варлаам вже сім днів нічого не їсть. Мати, щоб син з голоду не помер, дозволила йому йти жити в печеру. І він пішов. Має Київ юнаків обдарованих бла­го­родною вдачею — священною силою вольо­вости. Тепер їхнє думання єреями грецької церкви спрямоване на дорогу відречення від земних справ України (Руси).
119. Цар Ярослав учив синів, щоб вони жили у згоді. "Ярослав Мудрий не дуже то мудро зробив, розділюючи перед смертю ве­лику державу між численних синів" (Б. Леп­кий, "Н. І. У. Л.", 2 кн., стор. 5). Брати-князі, живучи на земельних уділах, мають свої війська. І кожний з них має свого єпископа. Князь і єпископ багатіють, приєднуючи до сво­їх володінь частину земельного простору відвойованого в того чи іншого сусіднього кня­зя: між князями починаються сварки за межі.
Цар Із'яслав, щоб зміцнити свій авторитет, створив Братню княжу раду (тріюмвірат) з братами-князями Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським. Братня княжа рада ув'язнила князя В'ячеслава Полоцького за те, що він з своїм військом вторгався у Новгород (в уділ Із'яслава). І Братня княжа рада звільнила з в'язниці (порубу) князя Суди­слава. (Судислав — брат Ярослава Мудрого. Він 24 роки просидів у в'язниці, посаджений Ярославом Мудрим у Пскові за прихильне ставлення до волхвів). Після звільнення князь Судислав був пострижений і запроторений до монастиря.
120. Князь В'ячеслав Полоцький сидить у Києві у в'язниці. І проклинає братів (царя Із'яслава, князя Святослава, князя Всеволода), які обманули його (славного внука цариці Рогніди) — обманули "Євангелією".
Єрей Афанасій тримав "Євангелію": біля "Євангелії" (під час складання клятви) був зв'язаний князь В'ячеслав. І тепер він з двома синами сидить у Києві в темниці. Жителі Полоцька також покарані. Скарби, які вони взяли, вторгнувшись до Новгороду, у них відібрані.
Цар Із'яслав щедро опікується монахами, попами. Царськими дарами збагачує церкви і монастирі. Він так жертвенно захопився спра­вами грецької церкви, що військові спромож­ності України (Руси) стали для нього мало­значними. Він дні просиджує у монастирях, пирує з "браттями во Христі", співає церковні пісні. І "браття во Христі" славлять його за те, що поставив "Печерський монастир", де став ігуменом Феодосій (1035-1074).
121. Ігумен Феодосій (Печерський святий) вночі приходить з монастиря в жидівську діль­ницю. І (як пише Нестор-літописець) спе­речається з жидами, ведучи розмову про Хри­ста. Рабін Іцик сказав: "Джашуа бен Джозеф — так думає кожний достойний жид. (Ісус — син Йосипа, -Л. С.). Я, жид, краще знаю жидівські справи, як ти, киянин. Ти, киянин, повинен краще знати київські справи, як жидівські. Ко­ли киянин не звеличує київських справ, то хай не жде від чужих людей доброї думки про себе.
Ісус, як жид, мав жидівське виховання, мав жидівський склад душі. З його релігійними поглядами жиди можуть погоджуватися і можуть не погоджуватися. Коли ти, киянин, мого брата Ісуса славиш, як Єдиного і Всю­ди­сущого Бога, я не гніваюся. Визнаючи мого брата Ісуса найсправедливішим Богом-Твор­цем Неба й Землі, ти переконуєш мене, що, якби не було мого брата Ісуса, то світ не був би створений? І якби не жиди, то Київ не мав би Бога?"
122. "Ігумене Феодосіє, ти хвалишся, що Остромира — посадник Новгорода вам, київ­ським монахам, дав срібні й золоті гривені, щоб ви переписали "Євангелію", назвавши цю книгу "Остромировою Євангелією". Знаю, "Остромирову Євангелію" монахи "оздобили" образами жидів-євангелистів Іоана, Луки, Марка. Коли ви чуєтеся щасливими, що греки вас облагороднили мудрістю жидівською, то я, як жид, також щасливий".
І сказав ігумен Феодосій: "Ви вбили Бога Ісуса! Ісусова кров на ваших руках і дітях ваших!" І відповів рабін Іцик: "Коли я, бідний рабін Іцик убив твого Бога, Творця Неба й Землі, то значить я маю силу більшу, як твій Бог? Феодосіє, люди заслабі, щоб убити Бога. Можна створити оповідання, що жиди убили жида, якого ґої почитають, як єдиного і всюдисущого Бога. Скажи ігумене Феодосіє, чому киянки не несуть своїх дітей до святої Софії?"
123. І сказав ігумен Феодосій: "Єпископ Ніфонт, що помер 21 квітня 1053-го року і був похований у моїй печері, написав закон про кари Божі. Він написав: "Ту жінку, яка дітей несе до волхва, а не до попа, треба карати: 6 неділь (епітемії), або — три". Коли утвердиться закон про кари Божі, матері дітей хрести­ти­муть у церквах.
У 1062 році преподобний Антоній поста­вив мене ігуменом Печерського монастиря. Кияни дають мені дари не тому, що я пра­ведний сповідник віри Христової, а тому, що я нещасний: був "боярином", а став монахом. Вони керуються почуттями людяности, а не віри Христової. Вважають, що віра Христова — справа церковна. А хлібороб, коли хоче бути добрим хліборобом, повинен мати віру хлібо­робську.
Матері несуть дітей до волхвів тому, що вірять, що "волхв знає, що дитині треба". Волхв дитину лікує зіллями, дитина здоро­ві­шає, і мати щасливішає. Єрей виголошує мо­литву над хорою дитиною, а коли мати питає: "Чому молитва не помогла", єрей відповідає: "Бо ти грішниця, і Христос не вислухав твоєї молитви". Щоб кияни не несли дітей до волх­вів, я тепер вивчаю, яким зіллям яку хоробу лікувати. Коли таїни лікування перейдуть до нас, киянки нестимуть своїх дітей до собору святої Софії".
124. (Києво-Печерські святі такі, як мона­хи — бояри Варлаам, Феодосій і їм подібні, були розумними людьми — але справа не в розумові. Справа в тому, кому служить розум, їхній розум був спрямований на шлях слу­жін­ня чужій церковній істині. Наприклад, святі монахи Спиридон і Никодим хвалилися, що напам'ять вивчили "Псальтир". Бачимо — їхній розум був присвячений засвоєнню чужих муд­рувань. Тільки той розум красивий і цінний, який є незалежним своєрідним творцем ду­ховних вартостей).
І сказав рабін Іцик: "Зараз прийде волхв Сварга. Я чув, що він добрий лікар, принесе ліки від кашлю. Дізнаємося, чому він бджілок зве ангелами. Знаю, він живе в лісі. Загощує до Києва тільки тоді, коли хтось його запросить до хорого. Не проклинай його, він не вину­ватий, що родився волхвом".
125. Ігумен Феодосій стрів волхва Сваргу, кажучи: "Не говори мені про Дажбога. Я люблю Ісуса, Ісус мене обороняє від злої людини". І сказав волхв Сварга: "Феодосіє, носителю чужого імени, мученику чужої віри, істинно кажу тобі — Ісус тебе не оборонить. Ісус не мав сили на своїй землі оборонити свого приятеля Іоана, якому цар Ірод голову відсік, то як він (Ісус) може тебе в Києві оборонити від неприятеля?
І ще скажу — любити Ісуса — справа одна, а поступати так, як поступав Ісус — справа друга. Ісус не глумився з віри батьків своїх — з віри Авраама, Сари, Ісаака, Ребеки, Іакова, Рахелі, хоч і бачив він недоліки у вірі їхній. Він прагнув віру батьків своїх удосконалити.
А ти, о грішний Феодосіє, глумишся з віри батьків своїх. Глумишся з віри Оря, Лель, Кия, Святослава. І просиш Ісуса, щоб він тебе ощасливив, привівши до лона Авраамового. І, прийшовши до Авраама, про які такі рідні справи ти з ним говоритимеш? Авраам, заклопотаний справами своїх синів і дочок, стріне тебе, як ґоя-чужинця, і заставить тебе воду носити для Ісаака і Ребеки. Не знаючи ні їхнього язика, ні їхніх звичаїв, будеш ти служити їм, як безбатченко — заброда-ґой, без волі й імени. Скажи, що носиш на шиї?"
126. І сказав ігумен Феодосій: "Ношу на мотузці кістку з мощів святого Пантелеймона. У мощах сила спасіння, у мощах — свята краса душі моєї! А ти, словоблудний, святої краси у мощах не бачиш!"
І сказав волхв Сварга: "У росяних сві­тан­ках Вітчизни моєї я бачу святу красу — красу, якою живиться душа моя. У мене краса своя, а в тебе чужа, привезена з Греції. Я кормлю душу рідною красою, а ти — чужою. І як ти відважуєшся казати мені, що ти кращий кия­нин, як я? Ти заманюєш юнаків до мона­стиря, залякуєш їх страшним судом, кінцем світу, і душі їм розсолоджуєш оповіданням про райське життя у садах Небесної Цариці.
А тобі, рабіне Іцику, кажу: "Ранком захма­рилося, і піп Агапій відмовився їхати в дорогу — дощу злякався. Хлібороби, послухавши по­па, не поїхали в поле. Я сказав людям, що до­щу не буде. І ті хлібороби, які мені повірили, в полі при добрій погоді працювали. І піп Агапій оголосив мене "бєсом", "сатаною"". А люди кажуть: "Хоч піп і зневажає волхва, та ми волхвові віримо, бо він правду каже". Так, бджоли — мої праведні вістуни. Коли бджоли хмарного ранку жваво літають по взяток, бу­де погідний день". Рабін, промовивши: "Ра­фаел — ангел здоров'я і лікування", почав запи­сувати твердження волхва Сварги.
127. І сказав Сварга: "Феодосіє, душа моя чує, що більше не побачу тебе. І тому останнє воління прорікаю: "Краще бути горшколатом, ніж печерним відлюдком. Іди до мене, я тебе духовно відмолодю, розхристиянізую. Роз­плющ очі! Глянь, який квітучий світ твоєї Віт­чизни! Не стогни перед візантійськими ідо­лами-іконами. Стогнеш щоночі в печері — хочеш достогнатися спасіння душі в царстві візантійського Саваота? Стогнання твоє озна­ме­новане відреченням від сонця, ні, це не віра — це жалісливе жебрання дотліваючої душі"".
(Натан Авсубель (у книзі "Авсубель", на стор. 131) пише, що "Ігумен Феодосій впро­довж другої половини одинадцятого століття висилав з свого Печерського монастиря оскар­ження проти жидів, доводив, що в жидів викривлена релігія").
Феодосій (як пише "Печерській патерик") "вставав часто вночі й, потай від усіх, ходив до жидів, диспутував з ними, докоряв їм, і го­ворив з ними досадно, називаючи їх відступ­никами й беззаконниками, бажаючи так в іс­повідуванні Христа стати мучеником". Напа­дав на рабіна Іцика, щоб стати мучеником? У мучеництві для мучеництва немає високої духовної культури.
128. 1068 рік. Косак Нагар (племінник волхва Сварги) киянам говорив: "Два роки тому новгородці ввійшли в церкву святої Софії, зі стін скидали грецькі ікони і рекли: "Греки, ідіть від нас! Ваші боги — дерево суть, на древі намальовані грецькі дівиці і отроки, не хочемо поклонятися їм!"
Я кажу — не срібло, золото, не святі ідоли (ікони), не пишні паволоки дають волю, а мечі — правдоносні мечі! У монастирях дармує київська молода кров, зневажливо ставиться до життя косацького, псальтирничає!
Ігумен Феодосій забороняє монахам го­лос­но розмовляти — монахи повинні жити в мовчазному затворництві. Щоб показати зне­важливе ставлення до тіла людського, він (Фео­досій) вночі сидить голий біля мона­стиря. Він по-глупому праведний! Він тіло своє віддає на поїдання комарам і жукам, і в цей час з стогнанням читає "Псальтиря". І рече: "Підкоряйте язичеську гординю христи­янському смиренню!" Він, смирення пропові­дуючи, сіє отруйне зілля в душах наших. Коли юний киянин іде, маючи горду поставу, монахи звуть його "язичеською гординею"! Монах Феодосій — по вірі не є киянином. Він киянинові рече: "Да благословіть тя Господь от Сіона, і узрите блага Іерусалиму!" Ми ж не юдеї, і нас не буде благословити Господь от Сіона. Ми маємо дбати про блага града Кия!
Кияни, не підкоряйтеся грецькому церков­ному смиренню, погибельній покірності, лиху вість маю! Чужі люди на наші землі з сходу вторгаються, про покірність нашу чуючи!"
129. Половці (татарське войовниче жорс­то­ке плем'я) напали на Переяславщину. Вони палять селища, забирають скотину, ловлять молодь — зв'язаних юнок і юнаків женуть на продаж грекам у Херсонес. А дітей і старих людей — мечами убивають.
"Царю, де ти? Оборони життя наше?" — бла­гають хлібороби. З Києва з військом і візантійськими іконами іде цар Із'яслав на допомогу братові-князеві Всеволодові Пере­яс­лавському. Небо Переяславщини чорне від диму — половці села палять.
Половці на березі річки Альта розгромили безсиле військо царя Із'яслава і його братів (Всеволода і Святослава). Візантійські ікони лежать потоптані половецькими кіньми. І сміються половці, що князі України (Руси) на­вчені більше вірити іконам, ніж своїм мечам.
Половці грабують селища Київщини. Уби­вають матерів на очах дітей. Київська молодь звертається до царя Із'яслава — просить коней, кольчуг, мечів. Юнаки хочуть озброїтися і йти боронити селища і гради.
130. Цар Із'яслав замкнувся у Печерському монастирі — не хоче київській молоді зброї дати. Є слухи, що кияни, зброю отримавши, виженуть з Києва греків-єреїв, монахів і їхніх прихильників. Кияни озброїлися сокирами, саморобними мечами, ножами, ралами, і втор­глися у Царський Двірець Із'яславовий, в якому взяли "бещисленоє множество злата і сребра кунами і белью", — пише "Повість вре­менних літ". І такі слова юних киян передає: "Се половці розсипалися по землі. Дай, царю, зброї і коней, і ще биймося з ними".
Читаючи в "Повісті временних літ" про прагнення юних киян, думаю — сильний, гор­дий, вольовий люд в Україні (Русі)! Коли Віт­чизна в небезпеці, він не жде наказу, сам бере зброю і йде боронитися.
(Чому половці вторгаються в землі Ук­ра­їни (Руси) — палять гради і селища? Є від­повідь: монах Нестор пише, що "Небо Хрис­тове наказиваєт за беззаконіє". "Видимтъ бо ирища утолочена й людей много множество, ...а церкви стоять пусты", "У храмах безмол­вие, а в домах труби, гусли").
131. Повсталі кияни визволили з в'язниці В'ячеслава (князя Полоцького і його синів). Цар Із'яслав, лякаючись свого войовничого народу, тікає з іконою візантійського Саваота з Києва в Польщу. В'ячеслав з синами їде до Полоцька.
Як оправдати втечу царя Із'яслава? Кияни звертаються до братів царя Із'яслава, щоб хтось з них (Всеволод або Святослав) ішов у Київ царювати. Брати відмовилися — бояться брата царя Із'яслава. І шість місяців пройшло — Київ живе без царя. Що киянам віщує день завтрашній?
Може підуть додому грецькі єреї і заберуть з собою грецькі божества? І вернеться цар Святослав — внук Дажбожий, який славив косацьку рать України (Руси) на берегах Вол­ги, Оки, Сурозького моря, на берегах Дунаю, біля Доростолю, біля врат Константинополя.
З ляхами ввійшов у Київ цар Із'яслав. І Мстислав (син царя) почав карати киян — карав киян за законами "грецької високої культури православної" — виколював юнакам очі, відрізував носи, вуха, відрубував руки, "ба­гато народу повбивав.., знущався особли­во над тими людьми, які з в'язниці визволили В'ячеслава" (М. Аркас).
132. Кияни загоюють рани і тихо прокли­нають христолюбного царя Із'яслава і його монастирі. У глибинах душі народної постає прірва між народом і царем. Навіть ті кияни, які вважають себе грецько-православними і щонеділі бувають у церкві, люблять волхвів? Чому? Переконання людина може змінити без великого труду, а змінити звичку, яка вироб­ля­лася тисячоліттями, тяжко. У киян-христи­ян звички не християнські, у них є хотіння бути косаками. У них є думка, що юнак, який не вміє на коні літати і мечем славу здобути, не є юнаком.
І вже є такі люди, які й волхвами себе не звуть, а так, як волхви, говорять: "Ми оді­дичили по предках волю до панування, волю самому всі справи в Україні (Русі) вирішувати. Ми не хочемо, щоб чужа віра вторгалася у світ нашого життя!
Ми одідичили від предків любов до рід­ного, і цю любов ми звемо рідною вірою. Рід­на віра вийшла з наших духовних потреб — во­на сама народилася так, як само народжується сонце в наших степах. Є в нашій вірі сумні й веселі дні, а хіба всі ранки сонячні? Так, як ніколи Небо не з'єднається з Землею, так ніколи грецька віра не з'єднається з душею українською!"
133. 1069 рік. Цар Із'яслав у клопотах: з Риму прибувають явні й неявні посли від папи римського Гонорія Другого.
Посли кажуть, що візантійські єреї осла­били Київ, щоб він (Київ) не загрожував Константинополю.
Візантійські єреї речуть царю Із'яславу, що римо-католицька віра порочна, бєсовська. Дванадцятилітній хлопець Бенедикт став в 1032 році папою Бенедиктом 9-м. Від 1032-го року до 1044-го сидів цей хлопчина Бенедикт на престолі Христового намісника. Не знання теологічні, не розум і якості моральні беру­ть­ся в основу тоді, коли вирішується — хто по­винен бути папою римським. І Іоан, маючи 18 років, став папою Іоаном 12-м, був він при­хильником Юпітера і Венери, і Христа, і Ма­рії.
(Іван Ф. Горст у книзі "Історія Христи­янської церкви", виданій в Ню Йорку в 1897 році (у "Книзі Першій" на стор. 748-й) пише, що "Найнище впалі жінки, такі як Феодора і Мароція, заповняли папський престіл — місце Христового заступника, своїми любовниками і незаконними дітьми. У скаргах синоду гово­риться, що папа Іван 12-й завжди був озбро­єний; десятилітнього хлопця поставив єпис­ко­пом, насилував дівчат і вдів з вищої і нищої кля­си, перемінив папську палату на дім роз­пусти").
Візантійські єреї докоряють цареві Із'я­славові, що він вибачливо ставиться до тих киян, які, хрещення прийнявши, в неділю церк­ву обминають. У гаях збираються, гра­ють в сопілки, влаштовують забави. Учать ді­тей на конях літати, перескакуючи рови і вимахуючи мечами.
Косак Дворак у Києві голосно говорить: "Я був половцями проданий у неволю. Я втік з каторги з Константинополя. Греки-єреї лякають киян гріхами, а самі грішать і гріхів не бояться!"
134. "1071 року в Києві появився був волхв, що сильно виступав проти християнства" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 174). З соснових лісів Деревлянії прибув волхв Радогост (внук славного Віщого Радо­госта).
Вночі кияни зійшлися в домі боярина Ду­бави. Дубава сказав: "Сідай, волхве Радо­гос­те, за стіл, ти наш рідний митрополит! Гово­ритимеш нам про нашу віру, а не грецьку. Вибач, що на стіні висить грецька ікона Сава­ота. Грек — митрополит Юрій у святій Софії проголосив, що Саваот тепер наставлений бути Богом України (Руси). І хто проти Саваота, той проти Бога, царя, неба й землі.
Щоб на мою голову не сипалися єрейські прокляття, я купив на Подолі на ярмарку Са­ваота, два гривені дав. Волхве, тепер у Києві такі порядки: грецького бога купляється за гріш, а попа — за курку. Ми, як православні, "правильно славимо" греків і жидів-єван­гелистів. І знаємо — в кого гроші, за того й піп. А маєш горе — то спершу попові гроші покажи, а потім про горе кажи. І до чого нас доведе оце православне служіння грецькій церкві, скажи, волхве, тут в моєму домі — всі свої?"
135. І сказав волхв Радогост: "Ми ніколи чужим силам не корилися. Ми знали — кожна думка, кожне світорозуміння, кожна віра, що приносять до нас чужинці з півдня, заходу, півночі і сходу — чужий духовний корм. Чужий духовний корм, коли ми його приймемо, буде нас відвертати від рідних справ. Усе, що нас відвертає від рідного шляху життя, шкодить нам, на шлях приниження і зубожіння спрямовує мислі й почування наші.
Віру чужу маючи, ми станемо гіршими людьми світу. У нас не буде хотіння за свою волю кров'ю платити. Хто за свою волю не платить життям, достойного життя не має. Жит­тя праведне народжене з крови людей праведних, здібних за життя платити життям. Знаєте, що волхвові Богуславові, який казав: "Знак Дажбожий — Трисуття святе ставте на церквах!", були відрубані ноги? Кров текла з його серця і тихо входила в землю. І він, блід­ніючи, мовив: "До щему рідна, до щему святая земле моя, я кров'ю серця мого входжу в жили твої. Зроди, земле, з крови моєї життя для вну­ків моїх". Він помер, щоб ми жили.
Тепер над думанням київської молоді па­нує грецька віра. Киянин монах — це цер­ков­ний самолюб, він думає тільки про спасіння своєї душоньки. Дбаючи про спасіння своєї душоньки, він забув про родину, Вітчизну: чим більше в нас наплодиться таких само­любів, тим скоріше впаде в тьму лихоліть Україна (Русь)".
136. "Коли Україна (Русь) упаде в тьму лихоліть, то що буде?" — спитав воєвода Ду­бава. І волхв сказав: "Буде поле наше, а зерно поля нашого належатиме зайшлим людям з півдня, півночі, сходу чи заходу. У православії грецької віри наша душа так зледачіє, так занечиститься і змаліє, що ми на рідній землі будемо славити чужих вождів, чужих святих, чужих мудреців. І будемо поклонятися їм за те, що вони нам, як гіршим людям світу, да­ватимуть кусень хліба, нашим потом поли­то­го; ївши жебрацький хліб, ми у піснях нази­ватимемо нещастя щастям, неволю — волею, називатимемо катів визволителями".
І спитав воєвода: "Волхве, скажи, як в Ук­раїні (Русі) утверджуватиметься лихоліття, зубожіння душі й розуму?" І відповів волхв Радогост: "Ти, боярине Дубава, сьогодні на стіні тримаєш ікону візантійського Саваота, щоб тебе єреї не картали. Ти тримаєш Сава­ота, в душі до нього нехіть відчуваючи. Чому? Бо Саваот забрав місце Дажбоже. Для Даж­бога ти був внуком, для Саваота — ти раб. Са­ваот (чуже божество) справами київськими не цікавиться. І це й тобі дає церковне право справами київськими не цікавитися. Рідна віра тебе вчила, щоб ти був вірним сином Вітчизни — чим ти краще служив Вітчизні, тим більш віруючою ти вважався людиною. Чужа віра (греками принесена) учить тебе бути пра­вославним рабом грецької церкви — чим ти кра­ще служиш грецькій церкві, тим ти більш віруючою вважаєшся людиною. Бачиш, чужа віра тебе відвернула від святих справ Вітчиз­ни. Любиш ти Саваота чи не любиш, але тому, що він висить у твоїй хаті, висить над твоєю душею, він входить, тебе не пи­таючи, у твою свідомість. І починає він над тобою панувати, тебе не питаючи".
137. "І твої діти триматимуть ікону Савао­та тому, що ти, їхній рідний тато, тримав. Твої внуки скажуть: "Діди у домі тримали Саваота, батьки — тримали; і ми, як добрі діти, з пошани до батьків — тримаємо. Ми знаємо, що Саваот — чуже божество, бо в нього й лице чуже, й одежа на ньому чужа, та поклоніння чужому ми вже звемо рідною церквою.
Тоді, коли поклоніння чужому стає рідною церквою, рабство перетворюється в рідну традицію. І таку рабську "рідну традицію"" освячує церква тому, що вона їй вигідна, їй вигідна та традиція, яка їй помагає тримати народ у тьмі смиренної рабської покори — у тьмі вірності візантійському Саваотові".
І спитав косак Тургат: "І що буде з нашими внуками?" І сказав волхв Радогост: "Тургате, ти маєш дітей і внуків. Потомки їхні не знатимуть, з якого кореня вони походять. Зв'язок духовний і спонуковий покоління з поколінням буде перерваний.
Ось стоїть твій потомок — ти його не бачиш, а я бачу. Живучи майбутнім, я бачу майбутнє, і з ним веду мову. І кажу потомкові твоєму: "Одружишся ти, дочка вродиться миловидна, та твоя вона не буде, її заманять у монастир. Або — вона розділятиме ложе з чу­жинцем"".
138. "І родитиме чужинцеві таких синів, які житимуть у Києві, зватимуть себе киянами і ненавидітимуть мову київську, віру київську, звичаї київські. По назві вони будуть кия­нами, а по-духові — вороги Київської слави і правди, їм буде Київ потрібний, щоб живи­тися його соками, їм буде приємно, що в Києві більше пошанована мова грецька, хозарська, церковно-слов'янська, ніж київська.
Сина матимеш, та не тебе й не себе він славитиме. І не рідній Вітчизні він служитиме. Він служитиме вторжникам, прибулим з півдня, сходу, заходу чи півночі, які на твоїй землі над тобою, рабом православним, пану­ватимуть, як над скотиною.
І за таке скотиняче служіння твій син буде хвалений попами і вторжниками-чужинцями. І він чванитиметься, що на його грудях висять медалі заслуженого воїна. Він віддано служи­тиме чужинцям, які його Вітчизну понево­лю­ють. Він стане багатим щасливим рабом. І сво­їм прикладом показуватиме іншим, як тре­ба жити, щоб "щасливою людиною" стати".
139. "З селищ і градів України (Руси), твоїх потомків, воєводе Дубава, вивозитимуть в чужі краї у вічне рабство. На чужих землях для чужих людей вони будуть чужі гради ставити. А коли вже з їхніх жил буде вся сила висотана, вони у ровах будуть камінням при­кидані. І на їх костях стоятимуть стіни ка­м'яних домів — у домах житимуть кати, обві­шані православними хрестами.
Ти матимеш жінку миловидну, дорогу серцю твоєму, а спатиме з нею зайда-чужи­нець. Чому? Бо він на твоїй рідній землі буде розпоряджатися і душею твоєю, і розумом твоїм, і тілом твоїм. І зайді-чужинцеві нале­жатиме непорочність дочок твоїх. І донька твоя з чужинцем першу ніч пізнавши, люби­тиме його так, як любить самка самця. Вона любитиме тому, що на світі так є: діва любить того, хто її у стан жінки перевів.
О киянине! Твої діти умиратимуть з голоду на твоїй рідній ниві. Чому? Бо з мішків твоїх чужинці зерно повитрушують. Коли ти хоті­ти­меш зірвати на ниві своїй пару колосків, щоб дітей від голоду врятувати, тебе спіймає і зв'яже твій сусід. І, як злодія, віддасть тебе зайді-чужинцеві. І за таку пильність твій сусід отримає від зайди-чужинця право з'їсти свій кусень хліба".
140. "І ти будеш вивезений в чужі холодні землі. Гризтимеш ти кору на дереві, щоб голод затамувати. Голодом і працею зморе­ний, ти сил не матимеш по землі ходити. І на чужій землі тебе битиме чужинець. Налигачем битиме, як скотину. І казатиме тобі: "Крав колоски, чинив зло — справедливим законом покараний"".
"Коли твої діти від голоду пухлі, ївши траву, очеретяні парості, доживуть до літа, зайди-чужинці навчать їх вірити, що їхній батько був ворогом люду рідного. І тому був він справедливим законом покараний. І твої діти твоїм катам (зайдам-чужинцям) повірять. І зневажатимуть тебе так, як цар Володимир зневажав Могили Предків своїх, зневажав віру батьків своїх".
І сказав боярин Дубава: "Волхве Радо­госте! Наші внуки і правнуки, побачивши, що хрещення України (Руси) принесло в Україну (Русь) велику візантійську культуру духовного рабства, велику візантійську церковну науку приниження розуму київського, велику візантійську культуру побудови візантійських церков, в яких проклинається дух вільного Києва, його рідні обряди, звичаї і закони, збун­туються! І скажуть: "Греки, беріть свої святі грецькі ікони і йдіть додому! Дажбог — Господь України (Руси). Бог один, Він тільки різними народами по-різному називається. Греки кажуть Теос, араби — Аллах, латини — Девус, а ми — Бог"".
141. І сказав волхв Радогост: "О боярине Дубава, людина — трава, сильні люди наки­дають слабим людям закони. У світі рівности немає — навіть перед сонцем не всі люди рівні. Ті, що живуть на півдні, мають більше сонця. Ті, що живуть на півночі — мають менше сонця. Але коли є на світі рівність між людьми, то хто її творить? Якщо рівність між людьми творять люди, то ми, кияни, самі творімо її! Коли рівність між людьми України (Руси) не ство­рена людьми України (Руси), а з чужих земель принесена, ми, українці-русичі, будемо нам принесеною рівністю в рабство загнані!
Природа людська мінлива — володарську вдачу можна перетворити у рабську. Раби, довго живучи у рабстві, не відчуватимуть, що рабська звичка вже в них стала справою оді­ди­ченою. Раб з одідиченою рабською звич­кою, боїться жити без чужої віри, боїться жити без чужого пана, боїться жити без чу­жого війська, боїться жити без чужих законів і обрядів. Людина, яка рідну мову забула, бо­їться втратити чужу — без мови людині тяжко жити".
142. "Українці (русичі), століття проживши в духовній неволі, не збунтуються проти чужої віри. У їхній природі вже не буде волі до панування. Не буде волі самому своїм життям розпоряджатися. Не буде волі власними си­лами свою силу, свою віру, свою волю, свою правду в Україні (Русі) самоутверджувати.
І коли між ними, одідиченими рабами, народиться володар (самоцвітний розум), розум вільний від одідичених рабських спо­нук, і хотітиме їх (рабів-земляків своїх) ви­вести з дому неволі, вони його зневажатимуть, вони його назвуть бунтарем. І вони скажуть йому: "Ти такий, як і всі ми, а хочеш нашим царем бути? Чужинець царює над нами, ми вже звикли чужого царя любити. У нас тепер все чуже замість рідного — апостоли, пророки, царі, воєначальники, порядки, закони. Чуже вже ввійшло в душу нашу, поріднилося з на­ми".
І буде: той киянин, який народиться (у при­роді так буває) з волею до панування, ітиме на службу до чужого царя. Він від чужо­го царя отримає право наглядати над рідним народом. Чужий цар, знаючи, що покорений люд (щоб він не бунтувався) треба присми­ряти його ж синами, ласками обдарує здіб­но­го служаку. І чужим царем наставлений слу­жака-начальник скаже: "Ви не хотіли, щоб я, земляк ваш, був вашим рідним царем і любив вас, як рідних людей. Тепер, ви, раби про­кляті, спини мені підставляйте!
Чужий цар, до якого ви вже звикли, мені дав право три шкіри з вас здирати. Здираю рабську, здираю продажню, здираю зрадливу, ні, мені її не шкода! Народ не може жити без вождя! Народ, який не здібний мати рідного вождя, не повинен у чужого вождя волі благати. Воля даром нікому не дається!""
143. Коли в домі воєводи Дубави волхв Ра­догост висловлював віщі міркування, на по­двір'ї (біля тину притаївшись) стояв косак Ума (син Дубави). У Києві тепер такі часи настали, що сусід за сусідом слідкує — за доноси від єрея винагороду отримує. І під час сповіді єрей у церкві киянина питає: "Ілі к волхвам ходив єси? Ілі в дом волхва водил?" ("Таїна ісповіді в Православній церкві", перевидана в 1894 році, т. З, розділ 4, сповідь 6). Я вже цитував, що "Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і ко­рис­татися з їхніх порад та по­мочі" (Мит­рополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 197).
144. І сказав боярин Дубава: "Коли душа в неволі, людина боїться думати. Щоб дізна­ти­ся, що думають кияни, піп кличе їх на сповідь. Хто не йде сповідатися, той проголошений паґанином, язичником, боговідступником. Хто волхвові в ліс несе кусень хліба і хто з волхвом розмовляє, гріх чинить, гріхочи­ните­лі горітимуть у пеклі. І діти заляканими ви­ростають. Залякані й думати бояться — хто думає, той грішить. І тепер у святій Софії гре­ки-єреї проголосили, що всі кияни — Яфетові діти. Яфетові діти призначені в поті чола ора­ти, сіяти і жати, і дітей Сема і Хама годувати.
О волхве Радогосте, правду кажеш — природа людська мінлива. Кияни вже не ті, що були перед хрещенням України (Руси). Збайдужіли вони до справ Вітчизни тому, що той, хто зве справи Вітчизни — святими спра­вами, проголошений паґанином, підозріва­ють, що він має таємні зв'язки з волхвами. Збайдужілі з окам'янілими душами в церкву ходять, слухають казання церковне про Сіон, про чудо во Єгипті, про кров на Голгофі, про Вифлиємську різанину дітей, про перетво­рен­ня води у вино. І з почутими у церкві казан­нями не знають що робити. І де їх притулити. І заливають залякану душу хмільними напо­ями — пити церква дозволяє, чарка — подруга "душерозвесєлітельная".
Я в саду маю таємну землянку, ждемо вторгнення половців. У ній тихо, діл ви­кла­дений хутрами. І там, волхве Радогосте, ночу­ватимеш. На сторожі стоятиме косак Грива".
145. Купальська неділя. Обряд постри­ження юнака на косака — заборонений. Не чути купальських пісень. Немає вогнищ. Ніхто горючі стріли в темінь вечірнього неба не пускає. Заборонено ставити Мага врата. Не йдуть рядами дівчата, вінками і стрічками, заквітчавшись.
(Вчора, перед Купальською неділею, різ­ками пороли спину юнакові Чорнобривцеві — гріхи з душі виганяли. Він у лісі (оподаль від Печерського монастиря) ішов і співав: "Сонце заходить, вітер в гаю розмовляє. Зіронька схо­дить, тугу мою розганяє". І монахи устійнили, що в цій пісні затаєна паґанська віра. Є дока­зи: уосіблене сонце має ноги: "сонце захо­дить". Вітер — уосіблене божество, яке вміє в гаю "розмовляти". Зіронька, як божество, "тугу розганяє".
Українська мова (мова паґанська, непри­єм­на для святителів грецької церкви) у церкві заборонена. Українською мовою можуть роз­мовляти смерди, холопи, світські люди. Свята літургія (служба) у Києві відбувається грець­кою мовою, або — церковно-слов'янською.
І ті частини літописів, у яких говориться про справи церковні, Божі, написані церков­но-слов'янською мовою. Справи холопські, світські, побутові описані в літописах мовою українською (русичівською).
146. По Хрещатій долині йде волхв Радо­гост. Він бачить — кияни святково одягнені. Не йдуть до грецької церкви, в якій оповідається церковно-слов'янською мовою про "отсєкно­вєніє глави Іоана Крестітєля во Юдеї".
(Назва головної вулиці Хрещатик похо­дить від назви Хрещата долина, яка була слав­на рослиною Хрещатиком — зеленим хреща­тим барвінком. Хрещатик, як вулиця, почав існувати в 1797 році, тоді, як річка, яка текла посередині Хрещатої долини, була висушена, а джерела — засипані). Назва вулиці Хрещатик немає нічого спільного з хрещенням України (Руси)).
Як діти, які довго ждали батька з далекого ратного походу, біжить молодь — волхва Радогоста стрічає. Він у білому одінні, з золотим Трисуттям на грудях, з жезлом в руці — іде він, пророк Дажбожий. І він, "як волхв, віщун молодий, мовою звучною, живою, друзів несподівано чарував; і силу дружби між ними, благословляючи, скріплював. Він гово­рив, що спільне благо треба любов'ю купити. І благородною відвагою треба стати за народ і зло карати. Він говорив, що свято життя, велике свято, Божий дар, треба пожертвувати Вітчизні, треба поставити під вдар. Він гово­рив про страсть ніжну" (Тарас Шевченко, "Тризна").
147. Оточений молоддю, він (волхв Радо­гост) говорив: "Діти мої, осяяна Дажбогом душа моя, заскучала за вами, мої соколята! Заскучав дуже, дуже, у криївці таємній жи­вучи. Діти мої, ясні зорі душі моєї, милі квіти радости моєї!
Не можу жити без вас, не можу! І тому Дажбог мене послав до Києва, щоб я розрадив душу вашу, чужовір'ям уярмлену. Я прийшов, щоб сказати — рідна віра потрібна нам, щоб ми вміли мислити по-рідному. Щоб ми вміли поєднувати ніжність душі нашої з красою Вітчизни нашої.
Рідна віра потрібна нам, щоб ми пере­жи­ваннями душі нашої славили самі себе, а не чужих пророків, які ніколи судьбою нашою не журилися і не переймалися вболіваннями нашими. Хрестителі — душі нашої мучителі забороняють нам кохатися в красі святих полів наших. Забороняють нам молитися, сла­вити Дажбога і царя-праведника Святослава.
Та очі ми маємо і бачимо наші повно­колосі ниви, наші солодкоплоді сади, наші медоносні ліси, наші рибоплодні ріки, наші квітучодухм'яні гори і, о, Дажбоже, любимо ми їх так, як свої очі, вуха, уста. І коли ми з ними розмову ведемо, хай мовчать єреї чужо­вір'я!
Таємниче єднання душі нашої з душею зем­лі нашої, з її сонцем і її живими Дажбо­жими чарами, ми звемо нашою пристрасною молитвою, сокровенним откровенієм таїн душі нашої, всесвітнім нашим єднанням з Дажбогом. З Дажбожою свідомістю наша сві­домість з'єднана. З Дажбожого світла світло розуму нашого розпромінилося. З корінням Дажбожим зріднені коріння нашої вічности на землі і на небі! Ми, внуки Дажбожі!"
148. Сльози на очах волхва Радогоста, осяяні сонцем, іскрилися, як діяманти — з сонцем розмовляли. У полум'ї одержимого натхнення горіла праведна душа волхвова. Він був пророком Бога України (Руси), печаттю Духа Предків, Спасителем народу.
Він, бачачи, що Хрещата долина молоддю розквітла, спрагло жде вісти від нього, говорив натхненно (може передчував, що це його остання промова): "О кияни! Ми народ давній і великий, і в нас є ціль велика — панувати і життя творити на нас подібне! Щоб панувати, треба життя свого не шкодувати. Вороги, бачачи, що ми волю свою ставимо вище життя свого, жахатимуться нас! Їх роззброюватиме наша непохитна воля бути господарями на рідній землі!
Кияни, сьогодні між Римом і Візантією йде війна непримирима. Кожний з них хоче здобути необмежене право панувати над тими душами, які вони охрестили і своїй волі їх підкорили. Не прагнуть вони Христовою ві­рою людські душі виласкавлювати, а праг­нуть вони Христовою вірою людські душі уярм­лювати. Україна (Русь), стій осторонь від їхньої борні, і свій шлях Божої істини про­кладай, і племена Европи од візантійсько-латинської сварні спасай. Усім гнаним, голодним, скривдженим руку рятунку подай!"
149. "Кияни, істину божу речу вам, будьте по-божому непокірні візантійсько-латинсь­ким душохватам! Не у святій смиренності, а в святій несмиренності сяє Божа благодать! Перестаньте церкви і монастирі мурувать — перестаньте чужим святощам поклони скла­дать!
Учіться межі України (Руси) мечами оборонять. Учіться врагів усмирять. Учіться в душах Дажбожою правдою сіять. Святині Дажбожі знову спорудіте, чужих святощів у рідний дім не несіте. Від чужинців молитв не позичайте і їм своїх молитв не давайте.
Родичі, красиво своїх дітей одягайте, про чистоту їхньої душі і їхнього тіла дбайте. Для юнаків — коні і мечі, для юнок — золото й калачі, щоб юнаки межі Вітчизни боронили, щоб юнки красивих дітей родили на славу Дажбожу, на судьбу гожу. Щоб Дажбожі внуки жили всі на славу України (Руси)!"
"Волхве, єреї-греки кажуть, що вони нам принесли справедливість!" — сказав юнак.
150. І відповів волхв Радогост: "Грецька справедливість не підходить ні по вдачі, ні по її застосуванню до нашого способу життя. Киянам дав Дажбог право мати київську справедливість. Щасливий той народ, який сам себе по-своєму осправедливлює.
Чую, що греки-єреї речуть, що вони до Києва світло культури принесли, їхнє світло культури нам шкодить! Ми звикли до рідного світла культури, яке випромінюється з добра нашої душі, з неба нашої свідомости, з сонячної краси Дажбожої. Кожний народ має право мати своє духовне світло!
Чую, що греки-єреї речуть, що "все від Бога". Слова ці речучи, вони проклинають рідну віру України (Руси), о, нещиромовні! Я кажу — кожна віра в Бога походить від Бога. Віра в Бога така всесвітньо-багата, що її ви­стачить для всіх людей на землі безмежній. Тільки той, хто хоче з віри робити при­бутковий ярмарок і церкву одурення людей, буде осуджувати мої святі слова пророчі!"
"Скажи, волхве, чому митрополит у святій Софії зневажає тебе?" — спитав юнак.
151. І відповів волхв Радогост: "Митро­полит зневажає мене тому, що він вірить у Христа по-диявольському. Він вкрав з рідної віри України (Руси) святі слова "Бог", "мо­литва", "віра", "свято", "храм", "поклін", "свя­тий". Він сказав, щоб єреї київськими словами звеличували у Києві грецьку віру. А рідній вірі України (Руси) він приписав образливі грець­кі, юдейські та інші чужі слова "ідол", "ідол­ство", "бєси", "сатана", "паґанин", "диявол", "бовван", "кумир". Не давайте чужій вірі рідних святощів, і не дозволяйте, щоб чужинці вчили вас чужими словами зневажати віру батьків своїх.
Чуйте мене! Птах боронить своє гніздо, медвідь боронить своє лігво, собака боронить свій двір. Хто не боронить меж Вітчизни своєї, той гірше собаки! Кому дане життя, тому й дане право боронити життя. Життя без вільної Вітчизни — в'язниця!"
152. "Ідуть градники з мечами!" — залунали слова. І на Хрещатій долині велелюдній юнаки оточили волхва Радогоста. І юнак Добролюб сказав: "Ми будемо боронити рідного пророка Радогоста!" Вершник, що летів від Золотих воріт, став біля градників-гриднів: видно, що прийшов наказ не чіпати волхва Радогоста.
І сказав волхв Радогост: "Ні, мене ніхто не вб'є! Я жив тоді, як ставився град Кия, і сьогодні живу, і житиму я сотні, тисячу літ — я Дажбожої України (Руси) не віддам ні Са­ваотові, ні Аллахові! Я походжу з свідо­мости Дажбожої.
Немає на світі такої сили, яка б погасила сонце — святилище Дажбоже! Немає на світі такої сили, яка б вирвала з душі народної любов до Дажбога, який ознаменував світ Три­єдиною Мудрістю, ім'я якій — Яв, Нав, Прав.
У Яві — світ явний, дійсний, предметний. Нав — світ навний, духовний. Прав — світ пра­вил Дажбожих, освячених звичаями, до­свіда­ми, обрядами Прародителів наших. І Трисут­тя, що горить на грудях моїх, ознаменовує Вічну, Живу й Світлу Дажбожу Триєдиність — Яв, Нав, Прав. І ми, внуки Дажбожі, в Три­єдиності живемо, живемо, віру в свої сили маючи, живемо, віру в Дажбога тримаючи. Ми є, бо Дажбожа Триєдиність є!"
153. "Діти мої, життя — впорядкована воля. 988 рік поневолив нас — тепер Рим хотітиме визволити нас з неволі візантійської. Коли нас поневолить Рим, ітимуть до нас чужі люди з сходу, заходу і півночі, щоб нас визволити з неволі римської. У неволі вічно житиме той народ, який матиме багато визволителів. Визволителі вторгатимуться у Вітчизну нашу, щоб волею своєю поневолити нашу волю.
Вони нам нестимуть свою святу віру, щоб нею нашу святу віру поневолити. Вони нам нестимуть свою велику культуру, щоб нею нашу велику культуру поневолити. Вони нам нестимуть свою правдиву любов, щоб нею нашу правдиву любов поневолити!
Ми свідомість отримуємо від Дажбожої свідомости! Щоб бути людьми вільної сві­домости, ми від народів, що живуть навколо нас, свідомости не беремо!
Істинно кажу вам, тільки наша воля ро­бить нас вільними. Тільки наша справедли­вість нас робить справедливими. Тільки наше щастя нас робить щасливими. Бійтеся бути вільними по-чужому, бійтеся бути віруючими по-чужому, бійтеся бути освіченими по-чу­жо­му, бійтеся бути справедливими по-чужому!
Волю Всевічного, Всюдисущого, Всепра­вед­­ного і Всемилосердного Дажбога здійсню­ючи, речу — возрадуються народи тоді, коли Правда Дажбожа у їхніх душах зацарює.
Закон Правди Дажбожої каже — ніякий на­род не має права свою віру іншому народові силою меча і силою вогню накидати. Ніяка людина не має права іншу людину за віру катувати. Кожне думаюче єство має право у своїй душі свою віру мати, свою надію, свою любов мати. І волею душі своєї і волею розуму свого себе звеличати так, як сонце себе своїми діями звеличає, так, як квітка себе своєю кра­сою прославляє. Діти мої, живіть так дружньо і мудро, як бджоляний рій на своїй землі святій!"
154. Ніч. Спить Київ. Поліцаї (градники), виконуючи доручення єреїв грецької церкви, убили сторожа Ума. Вторгнувшись у криївку, де тихим сном спав волхв Радогост, вони закривавили мечі свої.
"Де волхв Радогост?" — питали кияни. "Де наш пророк-віститель святої Божої мудрости, славитель України (Руси)? Де Спаситель? Ска­жіть, де?" — питали кияни, тривогу в душі чую­чи. "Волхв, що сильно виступав проти хрис­тиянства... скоро зник" (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Д. В. У. Н.", стор. 174). Зник так, як у часи Сталіна зникали без вісти сотні тисяч кращих синів і дочок України (Руси).
"Волхви... були у наших язичників профе­сійними служителями релігії, як віщуни май­бутнього і як люди покликані... помагати лю­дям у всяких їхніх справах". "Під 1071 роком літописець розповідає: явився волхв; прийшов у Київ". "Він звернувся у Києві з відкритою проповіддю до народу". "Казав, що земля Ру­си, щоб уникнути загрожуючого християн­ського лихоліття, повинна знову повернутися до язичества" ("Повернутися до язичества" значить повернутися до "національної віри", — Л. С), "Доля волхва, якому уряд, немає сумніву, не дав довго проповідувати, була та, що "въ єдину нощь (он) бысть безъ вести"; тобто, він був таємно схоплений і потім назавжди посаджений до в'язниці, або — що більш правдоподібно — відданий смертній карі". "Появлення волхвів у Києві і Новгороді заставляє підозрювати, що їхня діяльність знаходилася в зв'язку; (до деякої міри треба підозрювати) представниками язичества було розпочате в даний час організоване і загальне прагнення відновити свою стару віру" (Е. Голубинський, проф. Московської духовної академії, "Історія Русской церкви", Москва, 1901 р., кн. 1, стор. 211-213).
Волхв Радогост — розп'ятий пророк Даж­божої України (Руси) — воскрес в душі пророка Тараса Шевченка. У віщому слові "Тризна" (він) Шевченко оповідає про волхва — пра­вед­ника. "В родині убогій, невідомій Він вирос­тав; і труд життя, як сирота, зустрів він рано; докори злії він зустрів за хліб насущний..." "Як волхв, віщун молодий... вільною мовою він пломенів". "І гірко плакав..: "О святая! Свя­тая Вітчизно моя! Чим поможу тобі, ри­дая? І ти закована, і я"". У цих словах Шев­ченкових, "Як волхв, віщун молодий...", пло­меніє свята душа Шевченкова. Так, є тайна пресвятая — у ній поєднуються душі тих, які життя своє пожертвували, щоб "оспівати свободу на рабській землі!"
155. Чому у Києві єреї-греки перемогли волхвів-киян? Щоб бути волхвом, треба родитися з даром Дажбожим. Той, хто вміє пісні складати і їх людям передавати, був волхвом. У піснях волхви оповідали про об­ряди, звичаї і подвиги славних синів народ­них. Учили рідних людей як жити правильно, Бога хвалити, рід шанувати і душу піснею, мо­литвою і працею виласкавлювати. Виласкав­лювати — значить облагороднювати, вшляхет­нювати.
Поет переживає найбільші страждання тоді, коли його ув'язнюють і забороняють йому вірші писати — тільки поет може знати не­сусвітність цих душевних страждань. Укра­їнці — царство народних поетів, і цими народ­ними поетами були волхви-співці.
Волхви, славителі віри старобатьківської, рятуючи життя, тікають у ліси. Чому? Цар (верховний волхв, який не визнавав чужих ду­ховних авторитетів, і цим надихував вольо­вою силою кожного українця-русича), зрадив віковічні старобатьківські святощі. Він мав право віру батьківську оновити, вдоско­на­лити, він мав право внести зміни в її об­рядність і сутність, але він не мав права її за­плям­лювати, зневажати. Волхви, організу­вавшись, могли б підняти весь народ проти царя-зрадника, і народ пішов би за волхвами. Чому цього не сталося?
156. Коли б волхви вибрали головного волхва України (Руси) і всі йому підпо­ряд­кувалися, це означало б, що вони вибрали нового царя. Народ глибоко вірить — щоб бу­ти царем, треба ним родитися. Волхви не відважилися, віру батьківську обороняючи, по­рушити її святу основу. Вони (так, як і кожний в ті часи українець-русич) вірили, що царі і волхви не вибираються, а родяться. І в цьому була їхня духовна непорочність і одночасно їхня організаційна слабість.
Єреї-греки були високодисциплінованою церковною організацією. У них був найвищий авторитет, перед яким всі вони благоговіли, ретельно виконували його накази. Вони знали, що без обоження патріярха вони не матимуть сил впливати на своїх парахвіян.
Єрей не родиться єреєм. Єреїв випускає єрейська школа — школа учить юнаків ритуа­лів грецької церкви. Єрейська школа вимагає від юнака не високого розуму, а високого послуху і засвоєння програми духовної.
157. Єрей — духовний воїн чорноризний, виконавець наказів єпископа (наглядача) пат­ріяр­шого. Чорноризні воїни грецької церкви в Україні (Русі) перемогли волхвів (народних поетів-мудреців), які діяли незалежно один від одного. І в цій їхній неорганізованості таїлася їхня гибель. У них не було провідного авто­ритету, їхні ідеї не скріплювалися організа­ційною дисциплінованістю.
(Коли мудрість є тільки мудрістю — в неї си­ла невелика. Коли мудрість організована, дисциплінована, діюча, відважна, вона стає могутньою силою. З нею може боротися тільки та сила, яка є ще краще організованою, ще більше дисциплінованою, ще більш дію­чою і відважною).
Якби древні рабіни діяли так, як волхви, на світі не було б юдаїзму. Головний рабін, бачачи, що Юдеї потрібно царя, помазав пас­туха Давида на царя. Головний рабін Садок організував рабінів, створивши орден Саду­кеїв. І їх слухав цар Юдейський, знаючи, що думання і діяння юдеїв дисципліноване ор­деном Садукеїв.
Коли волхв чув, що в селищі Ладиж'є град­ники, виконуючи волю єрея, убили волхва, він сказав: "І я буду вбитий, гине правда у жилах внуків Дажбожих". І гинули волхви, як муд­реці-самітники. Вони були вбиті чорнориз­ни­ми воїнами, організованими за принципами військовими — патріярх (генерал), митропо­лити (полковники), єпископи (сотники), єреї-декани (десятники) і попи (солдати): всі вони (солдати армії Христової) жертвенні, дис­цип­ліновані. Вони, проповідуючи справи духовні, творили справи матеріяльні — вони бу­ли власниками ланів, селищ, лісів, госпо­дарств, на яких безкоштовно (ради царства небес­но­го) працювали церковні раби. Грецька церква в Україні (Русі) була не тільки земле­влас­ником, а й рабовласником.
158. 1072 рік. Грек-митрополит Юрій зу­стрів греків, які привезли з Константинополя скрині. У скринях — ікони, хрести, кадильниці, кропила, епітрахилі, ризи, книги отців грець­кої церкви. Прибулі греки-монахи майже всі володіють болгарською мовою. Вони у церк­вах поводяться, як старо-грецькі актори-тра­гіки. У їхніх казаннях багато артистизму, па­те­тики, немає нічого корисного для щоден­ного життя народу хліборобського.
Прибулі греки-монахи вірять, що можна при допомозі кадила, кропила, казань про світовий потоп, про непорочне зачатіє, про вигнання бісів з людини у стадо свиней, робити велике вражіння на довірливих слу­ха­чів. Їм відомо, що "багато ораторів при допо­мозі тільки крику роблять велике вражіння на слухачів" (Аристотель, "Риторика").
У святій Софії митрополит сіяє в золото­тканій ризі. Хрест, оздоблений камінням, піднявши, рече: "Дівиці до церкви не йдуть! Ос­кверняють себе "ігранієм, плясанієм, гуді­нієм!" Покиньте "київськеє бєсоверноє житіє", прийміть "гречеськоє благоверноє житіє, гречеськую благообразную віру!""
159. "Православні християни! Київські Бо­ги не були Богами, Дияволи вони! Бєси! І волхви — слуги диявольські! Сарана поїсть колосся на нивах ваших, від пошесті скотина погине, коли волхвів слухатимете. Слухати волхва — гріх чинити!
Православні християни від гріхів хрестом спасайтеся! На небі гримить — хрестіться. За­палюєте в домі світло — хрестіться. Починаєте пити воду — хрестіться. Починаєте хліб їсти -хрестіться. Лізете у воду — хрестіться. Ідете в ліс — хрестіться. Бачите на небі зорю, що летить — хрестіться. Позіхаєте, чхаєте чи щось інше тілесне совершаєте — хрестіться. Лягаєте спати — хрестіться. Хрестіть двері, вікна, постіл. Хрест — святість церкви нашої, бєси бояться хреста!
Православні християни поклоняються хрес­тові, на якому Спаситель наш постраж­дав. І поклоняються іконам Христа, вифли­ємським яслам, місцям, Христовому гробові, священним сосудам. Анатема тому, хто, ба­чачи, що ми образам поклоняємося, називає нас образопоклонниками (ідолопоклонни­ками)! Наші ідоли не ідоли, а святощі правдивої святої грецької церкви!
Кияни, ви хрещення прийняли, а живете по-паґанському. Ви вірите в стрічу. Стрінете на вулиці єрея, монаха чи свиню, то вер­та­єтеся, бо буде невдача, лихо скоїться. Істинно кажу, що стріча з єреєм — благочестя! Лихо тому, "імьже сблазна приідет", хто єрея об­минає!"
160. М. Возняк в "Історії української літе­ратури" (у Першій книзі, на стор. 147) пише, що віра в те, що стріча з попом приносить лихо, дуже давня. "Наука про кари Божія" пи­ше, що вже в 11 столітті в народі встійнилося переконання, що коли дорогу перейде піп, монах, свиня, лиса кобила, буде невдача. "Се бо не погански ли живемъ? Кто узрящеть чорноризца, свинью ли, или конь лысь, то взращается. Се по Дияволу наученью".
Кияни кожного чорноризця звали — грець. "Вертайся і ти, куме, грець дорогу перейшов". "Грець — ворог". Звідси й прислів'я — "Хай тобі грець!", "Грець тебе побий".
Грек — митрополит Юрій у святій Софії сказав, що убитих князів Бориса і Гліба не визнає святими грецької церкви, хоч вони й бу­ли 24 липня 1021 року проголошені свя­тими. Він написав твір "Стязанія з латиною", в якому латинів назвав паґанами, бєсами, віро­відступниками. Він, побачивши, що кияни більше шанують київську віру, ніж "гречесь­коє благовєріє", утік з Києва.
Цар Із'яслав (у хрещенні — Димитрій, ім'я це походить від імени грецької богині Де­метри, оспіваної Гомером-волхвом грецької дохристиянської віри) істинний православ­ний. Та звички має нехристиянські. Він у Царському Двірцеві влаштовує веселощі; гудуть гудці, грають гуслярі. Монах Феодосій (Печерський святий) у веселощах підозріває діяння язичества. Щоб не гнівити Феодосія, цар Із'яслав сказав, що коли в гості приходить Феодосій, "веселощі треба забороняти".
161. Цар Із'яслав стукає в двері — хоче ввійти у монастир. "Я князь! І як ти смієш не відчинити мені дверей!" — говорить цар. Монах відповідає: "З наказу ігумена Феодосія воріт не відчиняю! Христолюбна братія всю ніч трудилася, перебуваючи у псальмопєнії і молитвах, і в усердії до Пресвятої Владичиці. І тепер спить".
Цар Із'яслав стукає, гнівається. Та коли біля воріт появився Феодосій, цар "побла­городнішав" і почав "наслаждатися медо­точивими словами преподобного Феодосія". Князі Святослав і Всеволод вигнали з Києва царя Із'яслава. "Брати не слухали його, а кияни не любили" (М. Аркас).
162. 1073 рік. Царем став князь Святослав (Ярославич). Ігумен Феодосій, бачачи, що цар Святослав більше цікавиться військовою справою, ніж монастирською, рече: "Ми голими родилися і голими підемо з цього світу! Нічого в світі немає нашого власного. Князю Київський, я говорю про спасіння душі, і ти повинен це виконувати!"
І єреї, і монахи таємно (відкрито бояться) діють проти царя Святослава. Знеславлюють його. Ті церковні історики, які пишуть, що християнська віра скріпила владу і авторитет Київського князя, ширять гасла, віддалені від історичної правди. Християнська віра ослаби­ла державні сили України (Руси). Убивання волхвів і постійні жорстокі переслідування на­род­них обрядів, звичаїв, пісень, переконали на­род, що греками принесена віра жорстока. Піп у церкві рече: "Любіть ворогів своїх", — і в цей же час сокирою відрубує голову добро­душному волхвові, який учив дітей грати на сопілці — грання на сопілках грецькою церк­вою заборонене.
Чому йде така жорстока розправа з на­родними мудрецями України (Руси)? Хто за­винив у цьому? "Не завинила тому література візантійська, ані так звана "візантійська мерт­веччина", лиш ті, що покликані були з новою вірою ширити також нову культуру — їх од­носторонність, фанатичне засліплення та невважливість до душі і характеру народу ук­раїнського" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 88). Вони (єреї Візантії) хотіли пере­робити характер народу українського. І тому ставилися "невважливе до душі" його, їм хотілося бачити в "українцеві-русичеві" "сми­ренного раба церкви грецької". І тому вони мучили, вмертвляли волхвів (народніх співців, мудреців-самородків).
У Києві спіймали волхва Свата, знайшли в його похідному мішку письмена, у яких гово­риться про Кия, Щека, Хорива, Лебедяна, Се­реженя, Словена, Володимира, Буревія, Гос­то­мила, Рюрика, Ігоря і його дядька Олега, Святослава. Волхв Сват читав юним киянам древні письмена, розхрещував юнаків". Казав: "Прародителі, як ти вік проживеш і до них підеш у Царство, не приймуть тебе, коли ти їм скажеш, що маєш ім'я Деонисій. Від чужого імени тебе звільняю, ім'ям Святослав тебе нарікаю!" І за давання імен нехристиянських, відсікли волхвові Сватові руки і викололи очі.
163. 1074 рік. У "Изборнике" царя Свято­сла­ва, написаному в 1073 році, славляться древні грецькі дохристиянські волхви (єреї) Де­мос­фен, Пітагор, Сократ, Платон, Арис­тотель. У збірниках царя Святослава "Пчела" пишеться про "словесний мед" єрея Арис­то­теля, палкого оборонця єреїв Есхіла, Еври­піда, Софокла, які славили Богів Греції. І кияни, на віру грецьку навернені, мають імена грецьких божків-ідолів Іраклія, Аполлона, Ореста, Нестора, Палладія, Димитрія, Тифо­на, Деонисія. Імена грецьких Богів право­славні, чистиві, благородні? Імена україн­ських Богів нечистиві, неблагородні?
З Новгороду прийшла до Києва вість: новгородці відреклися під грецького христи­ян­ства, на яке їх навернули мечем і вогнем воєводи Добриня і Путята. Переляканий грек-єпископ Лука (Федір) викликав військо — з вій­ськом прибув князь Гліб. Він почав княжити 3 травня 1074 року. На площі в Новгороді 17 липня зійшлися новгородці, очолені волхвом Дудиком, "производя великій мятежъ".
164. "Щоб ворога знищити, треба його по­ділити". І єпископ Лука (Федір) сказав: "Хто хоче вірити волхву Дудику, хай іде до нього. А хто хоче вірити хрестові, хай підходить до хреста". І народ став по стороні волхва Дудика. І "Новгородський літопис" написав: "Люди всі пішли і стали біля волхва". "Люди всі ідоша за волхва" ("Іпатіївський літопис").
Якби єпископ Лука (Федір) був людяною людиною, він би сказав: "Народ — воля Божа! Народ, який майже сто літ тому був до грецької віри навернений вогнем і мечем, не скорився. Досі вірний Дажбогові. Маючи почуття людяности, я, єпископ Лука (Федір), вертаюся до Греції. Новгородці мають право мати свій шлях віри в Бога".
Ні, єпископ Лука (Федір) — жорстокий воїн грецької церкви. Він не хоче відмовитися від тих прибутків, які він має в Новгороді. Стоїть волхв Дудик — вірить, що людина в усіх випадках повинна бути людиною. Вірить, що людина тому й є людиною, що вміє відважно і гідно відстоювати свої погляди, свою духовну правду.
Волхв Дудик не знав, що в Україні (Русі) тепер насаджується висока візантійська куль­тура катування невинних людей. "Єреї-греки заводили такі візантійські практики, як відру­бування рук, виколювання очей та відрізу­ван­ня вух. Таких кар Україна не знала — це вплив Візантійської культури. Так само не знали наші предки кари смерти, і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі завести замість прогнання. І нетерпимість та виключність релігійна не була по душі нашим предкам" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 85).
Градники назад скрутили руки великому мудрецеві — волхвові Дудикові. Репрезентант христолюбної візантійської культури єпископ Лука (Федір) ..."медляно почав відрізати вуха і носа" (Н. І. Костомаров, "Книга Третя", Петербург, 1904 р., стор. 371).
165. І стоїть праведник волхв Дудик. Хоче руками затамувати кров, що ллється з відрі­заних вух, з відрізаного носа. Та руки його дротом зв'язані. "Урезаша Дудикові носа і обє руце отсекоша" ("Пам'ятники Руського Пра­ва", стор. 237). І князь Гліб з-під поли вийняв приховану сокиру і сокирою розкраяв голову волхвові Дудикові. "І люди розидоша". Люди "розидоша", затаїли в собі ненависть до князя Гліба: люди 30 травня 1078 року в Заволоччі сокирою вбили князя Гліба — помстилися за волхва Дудика.
(У англомовних книгах історії Візантії я бачу малюнок (взятий з "Радзивіловського лі­топису") — стоїть у ризах з піднятим трира­мен­ним хрестом єпископ Лука (Федір) з єреями. І стоїть князь Гліб з піднятою сокирою. І стоїть в довгому одінні величний волхв Дудик, руки розведено тримає — жде відповіді на питання).
І думаю я — Ісусе, коли б я був тоді, як тебе до древа прицвяховували, я б боронив тебе. Я боронив би тому, що ти невинуватий. І тепер я бороню волхва Дудика, якого так, як і тебе, без вини мучать-убивають. Убивають волхва, тому що він має такі богорозуміння, з якими не погоджуються пилати грецької ортодоксії. Склад моєї душі такий, що я найщасливіше чуюся тоді, коли страждаю за людей без вини покараних.
166. Чому архиєреї "Великої візантійської культури, славителі грецької ортодоксії" на смерть закатовували волхвів? Тому, що "Волх­ви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2, 1) визначає мудрець", "Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н", стор. 174).
Щоб народ України (Руси) запрягти в яр­мо православія грецької віри, треба повби­ва­ти в Україні (Русі) народних носителів таємної глибокої мудрости, народних мудреців-філо­софів, пророків-баянів, обдарованих надлюд­ськими знаннями. І народ, не маючи вірних рідних оборонців, упокориться, стане смирен­ним стадом, і йтиме туди, куди його вестимуть зайди — архиєреї візантійського Саваота. Або — зайдами (архиєреями візантійського Саваота) витренувані духовні раби такі, як архиєрей Кирило Турівський, архиєрей Феофан Проко­пович — архиєрей Феофан Прокопович в 1706 році в Києві сердечне привітав ката України (Руси) Петра Першого. І знову в 1709 році він почав славити після Полтавського бою Петра Першого і проклинати оборонця України (Руси) гетмана Івана Мазепу. Він (Феофан Прокопович) був "лютейший же всех зверей раб", і тому ворогами України (Руси) був він "на столь високеє достоїнство вознесьон!"
167. Ні, мені не легко, в моїй душі тремтять сльози тих матерів, які під час "хрещення Руси", тікали з дітьми у ліси. Ні, ні "Не всі лю­ди йшли так радісно й легко до хреста, як то представляє літопис" (М. Грушевський, "Істо­рія України-Руси", т. 1, Київ, 1913 р., стор. 515). Ті кияни, які підкорилися насильству, хрещення приймали, а "окам'янілії же серцем входили в пустині і ліси" (В. Н. Татіщев).
Князь Ярополк (у хрещенні Петро), син прогнаного з Києва царя Із'яслава, їде з же­ною Іриною і матирею-католичкою Ґертру­дою з Польщі до Риму. І папа римський Гри­гор 7-й відвертає князя Ярополка від грецької віри, і навертає його на латинську віру.
"У перших місяцях 1075 року князь Яро­полк Із'яславович з своєю дружиною Іриною, матір'ю Ґертрудою і цілим двором прибуває до Риму. Тут складає він заяву вірности Христовому Наміснику та, поклонившись гробам св. апостолів Петра й Павла, просить, щоб з рук папи Григора 7-го міг одержати руське королівство, як надання св. Петра. Рівночасно князь просить папу вплинути на князя Польщі Болеслава, щоб цей віддав за­гарбане майно Із'яслава" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 76).
17 квітня 1075 року папа Григор 7-й пише листа до короля Болеслава, щоб він при­найм­ні частину тих скарбів, які награбив у Києві, повернув цареві Із'яславові. Болеслав частину скарбів повертає Із'яславові. Князь Ярополк у Ватикані отримує титул "короля русів, навер­нених під зверхність папи римського".
Україна (Русь) тепер має двох царів: цар Святослав Ярославич -"король русів, навер­не­них під зверхність патріярха візантійського". Цар Ярополк Із'яславич — "король русів, навернених під зверхність папи римського". Архиєреї віри Христової вже довершили свій підступний задум — роз'єднали народ, дали йому двох царів, які поведуть українця вою­вати проти українця.
168. І була пущена в рух таємна "машина": юний король Ярополк Із'яславич в 1078 році "умирає з ножем у спині". Його батько (цар Із'яслав), маючи 54 роки життя, в 1078 році "вмирає з ножем у спині". Цар Святослав Яро­славич 1076 році умирає "загадковою" смер­тю.
(З історії знаємо, що часто таємна "ма­шина" діяла без загадок. Наприклад, у Тмуто­рокані (на південний схід від Сурозького моря) живе славний войовничий князь Рос­тислав. "Греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятися його, щоб він як-небудь не пошкодив їм; вони закликали його в Херсонес і на бенкеті в тамошнього намісника (начальника города) отруїли" (М. Аркас, "І. У.-Р.", стор. 49).
"Народи гірські, Касоги і другі, повинні були признати себе людьми, які платять данину Ростиславові, і це насторожило греків, які панували в Тавриді. Греки підіслали до князя Ростислава свого славного урядовця Ка­тапана чи Префекта, який умів прокрас­тися в довір'я. І тоді, коли князь Ростислав угощав позірного (фальшивого) друга, пив з ним вино, Катапан мав під нігтем приховану отруту, яку впустив у його чашу, отруїв Ростислава і поїхав у Херсонес, і врочисто жителям Херсонесу оголосив, що князь Рос­тислав помре через сім днів. І так сталося" (Н. М. Карамзін; "Історія Государства Россійсь­каго", т. 2, С-Петербурґ, 1892 р., стор. 48).
169. 1078 рік. Прибулий з Чернігова князь Всеволод Ярославич стає царем України (Руси). Всеволод — зять імператора Візантії. При­буває з Константинополя грек — митро­по­лит Іоан 2-й (1076-1083). І, як пишуть "Рускія достопримічальності" (т. 1, стор. 94) починає жорстоко осуджувати тих киян, які ще осмі­люються триматися старої батьківської віри.
З північних колоній України (Руси) — з берегів Оки, Москви, Волги прибули до Києва біженці. І сповістили, що заволзькі болгари взяли град Муром. (Град Муром стоїть на північному березі Оки. Муромці, тікаючи від болгар, поховалися в лісах південного берега ріки Клязьма).
На берегах Дніпра димлять степи. Половці знову підходять до Києва. Воєводи заклика­ють молодь іти до війська. Єреї закликають молодь іти в монастирі. "Юнаки повинні думати не про земну Вітчизну, а — небесну. Небесна Вітчизна вічна, свята, душеспасаюча. Земна Вітчизна — справа поганська, грішна, тимчасова, у ній всі ознаки "бєсовства" — замилування до мислення, веселощів, сміху".
170. "Печерський монастир повідомляв на­шому релігійному переконанню неприхиль­ність до всього веселого, до всього, що може повідомити приємність земного життя", "жеб­рацтво вважалося першою основою монашо­го побуту", "покірність, стримання, страх мис­лення", "страх земних приємностей", "у Повіс­тях Печерського монастиря знання і земна муд­рість являється даром бєсовським", "Мо­нах Памва поклявся ніколи не сміятися" (Н. І. Костомаров, "Перша книга", стор. 94, 96, 102, 103).
У Києві грек-митрополит Іоан вперше почав у святій Софії пропагувати казку, що святий Андрей (апостол) бував у Києві. Він заснував Київ і благословив киян, щоб вони корилися грецькій церкві. (І на славу апостола Андрея заснувався в Києві Андреївський монастир).
Новгородці, почувши, що в Києві складе­на казка про те, що св. Андрей на Київській горі хреста встромив, вирішили й собі щось подібне придумати. Оголосили, що св. Анд­рей був також і в Новгороді, і біля Новгороду встромив хреста, і тому й село в честь св. Андрея зветься Грузіно: тут апостол хреста "угрузіл". І широко про перебування св. Анд­рея у Новгороді описано в "Житіі Михаіла Саллоса".
Він, грек-митрополит Іоан, написав "Пра­ви­ла церковния", зазначивши, що Київський князь "підлягатиме церковній карі", коли він свою доньку віддасть за латинянина. І кияни знають, що грек-митрополит учить царя України (Руси), з ким і як він має своїх синів і доньок одружувати, грек — Головний суддя України (Руси).
У Києві монахи речуть про чудо, яке було два роки тому: коли 3-го травня 1074 року ("от созданія міра 6582"), святий Феодосій "предал Богу свою душу", про смерть Феодосія узнав цар Святослав тому, що побачив "огненний столп над монастирем от землі до неба". І плакали монахи — святі юродивці. ("Юродивий — хто Христа ради вдавав із себе неповно­умного" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 50).
171. 1092 рік. "Понищили у Києві лазні, де можна було купатися, чистоту тіла плекати, у парі сухими травами тіло натирати", "У пре­подобного Ісаакія вже черви стали появлятися под бєдрами єго". І "сказали бєси преподоб­ному Ісаакію: "Ісаакій! Ми — ангели, і ось гряде до тебе Христос"". До затворника Ісаака "один із бєсов, мнімий Христос, сказав: "Бери сопілку!" І "бєси грали на сопілці", душу пре­по­добного Ісаака "соблазняя". Немає таких духовних монаших писань, в яких би не говорилося про "бєсов", які навідуються до монахів, то в образі "мнімого Христа", то в об­разі свиней довгохвостих, рогатих. Видіння викликані довготривалими постами — їх треба вважати галюцинацією.
У Києві вибухла пошесть: від 14-го грудня до 1-го лютого заможнім людям продано 7000 домовин. На Подолі померлих людей (неза­можніх) складають на купи і палять. Неспа­лені кості складають у скудельниці (братські могили). У одній братській могилі — дві тисячі осіб.
Цар Всеволод (син царя Ярослава Муд­рого), почувши, що половці напали на селище Пісочне (біля річки Супня), на селище Пере­волоки (біля річки Ворскли), побіг у церкву святої Софії. Упав на коліна — гірко ридає. Б'є поклони перед грецькими іконами. Єрей Агапій, бачачи заплаканого царя Всеволода, рече, що здійснюється писання пророків -"наближається кінець світу".
172. Бідний цар! Хіба він винуватий, що чужовір'я душу його знесилило? Він віддано вірить грецьким іконам. Він застрашений греком-митрополитом, який йому заборонив доньок одружувати з князями віри латинської. Він бачить, що пошесть косить киян. Він чує, що половці палять селища...
Він має трьох миловидних і ніжних доньок — Єкатерину, Анну і Євпраксію, які вже чорне одіння одягли — монашками стали. Грек-єрей Порфирій царськими доньками опікувався. У монастир їх заманив, сповідає їх, причащає. Гріхи первородні відпускає, з ними постійно буває...
Кияни з облегшенням зітхнули. 31 серпня 1089 року помер грек-митрополит Іоан 2-й — мучитель душі народної, знавець вин грець­ких, "бодрий духом і слабий плоттю" — пред­ставниці "Євиної статі" ослаблювали плоть його.
("Митрополит Іоан, родом грек, каже викликати тих (киян), що вінчаються без цер­ковного благословення, а весілля відбувають з піснями і танцями" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 39). Він багато зробив користи для грецької церкви. Він проголошений "україн­ським святим".
"Святий Іоан 2-й, митрополит Київський і всієї Руси. Митрополитом був з 1077 року по рік 1088. Упокоївся 31-го серпня 1089 року. Писав проти помилок у вірі латинян" (Митро­полит Іларіон (Огієнко), "Українська патро­льогія", стор. 69).
Монахиня Анна (доня царя Всеволода) їде з багатими царськими дарами до Констан­ти­нополя. І привозить нового грека-митро­полита Іоана 3-го. (У Константинополі знали, що померлий митрополит Іоан 2-й підпадав жіночій звабності; тепер приїхав митрополит-євнух. І знову клопіт, прибулого митрополита кияни звуть "живим мертвяком". У Києві поживши одинадцять місяців, він помер). І прибув новий митрополит — грек Єфрем — і був він також євнухом...
173. У Києві волхв Виласадара говорить, що церкви поставлені в Києві для того, щоб у них зневажати Бога України (Руси), поруй­ну­ються, буде здригатися земля, Дніпро виходи­тиме з берегів, поля заливаючи; перестане вода текти з джерел. Глина у печерах пада­тиме, монахів самолюбних засипаючи.
У Києві землетрус — у церквах падають ікони з стін. Монахи з печер повтікали. Ди­хання затамувавши, моляться до Діви Марії. Градники заклопотано шукають волхва Вила­садара, щоб покарати: він знається з під­зем­ними силами, викликає їх віщуванням. Під­вісили біля дерева, почали вогонь до п'ят під­носити — Виласадара мовчав. Щоб уряту­вати очі, до яких було піднесене шило, він признав­ся.
"Від древніх волхвів знаю — коли миші тікають з печер, коли вода або сильно ллється з джерела, або зникає джерело, щось у глибинах землі діється. Я пів дня лежав, вухо до землі приклавши, чув — серце землі неспо­кійно б'ється. Забувши про те, що волхвові не можна до людей говорити, я сповіщав людям, що земля здригатиметься, і не радив ночувати в домах".
174. 1093 рік. Помер цар Всеволод Яросла­вич. І царем став Святополк Із'яславич, син царя Із'яслава. Він хоче зміцнити військові сили. Як перемогти перешкоду? Бачачи, що в степах злочинства творять прибулі з сходу смаглявошкірі орди, він дав наказ атіманам-воєводам брати юнаків до війська. Утішилися ковалі, діставши замовлення виготовити дві тисячі мечів.
"Хто меч візьме, від меча загине!" Пре­подобний Никон, ігумен Києво-Печерський, упокоєний п'ять літ тому, видіння бачив — не меч оборонить Київ, а Діва Марія! Констан­тинопольські іконописці "ізобразили образ Матері Божієй". І голуб вилетів "із уст Матері Божієй" і "снова влетіл в уста Спасителя!" Такі чуда діються в святій Печерській церкві. "Пре­чистая ікона Богоматері сказала: "Постриг­шись, у монастирі окончіть своє житіє!"" "Для царства Діви Марії живімо, а не для справ земних!" — речуть монахи; молодь їх слухаючи, не йде до війська (ополчення).
Цар Святополк у Києво-Печерському мо­на­стирі стрів оскопленого монаха Єфрема. І сказав: "Що я маю робити, Єфреме? Ти — син боярина. Мій тато — цар Із'яслав думав, що ти славним атіманом будеш, мечі раті Косацької славитимеш! Любив тебе, і скарбником зро­бив тебе. Та ти "послухав Антонія і Фео­досія", пішов у монастир. Коли в монастирі при­знався, що тобі красуня-бояриня Євфро­синія подобається, тебе оскопили, збабіло твоє лице. Єфреме, я війська не можу мати! Сини родичів славних повтікали з домів, жи­вуть у монастирях".
175. Скопець Єфрем — "слава і гордість Киє­во-Печерського монастиря". Він освя­че­ний святою землею — бував у Юдеї. Він прослав­лений святістю церкви грецької — бував у Константинополі, і переписав "Устав мона­шесь­кого житія в св. Студійському мона­сти­рі". І цей "Устав" став в основі життя київ­ських монахів.
Цар Святополк оглянув життя монахів за­творників, постників, стовпників, безмов­ни­ків, схимників. Монашество — пошесть, яка ослабила оборону України (Руси), хилить її до загибелі. Грецькою церквою витворена зне­ва­га до військового життя здеморалізувала мо­лодь. "З початку 12 віку в Києві є сотки цер­ков, а монахів набралося вже з кінцем 11-го віку яких кілька тисяч. Сам Печерський мо­настир числив монахів, як каже "Патерик", 180 люду".
Сім тисяч монахів? А скільки військовиків? Військо царя Святополка має 800 військо­виків.
Іде по Хрещатій долині прибулий з Чер­нігова старий дід безрукий, сліпий, мішками латаними обвішаний; веде його хлопчина-поводар босоногий. Не співає, а ридма-ридає безрукий сліпець: "Заплакали люди, гірко за­ту­жили — де ділись буй-тури, де ділись яр-тури? Де ділась Дажбожа Косацькая рать? Іржа мечі вкрила... Візантія вбила Дух Святої Волі. О, душевні болі — хто буде за Матір-Віт­чизну вмирать?"
176. Яка понадлюдська відвага? Це перед­смертні здригання древньої слави? Спалахи уярмленої спонуки, останні хвилювання во­льової вдачі? Цар України (Руси) — Святополк йде з своїм військом (вісім сотень воїнів!) проти многотисячної половецької орди.
Паґанці-половці почали реготатися, поба­чивши, що цар Святополк "підняв ікону Вседіви Марії" — виконує пораду греків-єреїв. І сипнули половці хмару стріл. І летіли половці на конях, мечами вимахуючи, криком чорних круків степ заглушуючи.
І лежали посічені косацькі тіла: вісімсот косаків (усе військо) убито. Відвикли косаки, пири у монастирях справляючи, благовірних монахів вихваляючи, від ратньої брані. Не­справне трималися мечі в їхніх розніжених руках.
"З іконою Вседіви Марії і з двома косаками вернувся до Києва цар Святополк". Чому половці його не вбили? Є відповідь — "спасла царя Святополка ікона Вседіви Марії". Що робити?
"Оженюся з дочкою Половецького князя Тугоркана, породичаюся, і женитьбою мир устійню", — сказав цар Святополк. І ці його слова на довгі віки загускли на сторінках літописів, де й дописки такі читаємо: "В селах горять церкви, доми, житниці, гумна. Жителі конають під острієм меча, або тремтять, ждучи смерти. Полонені, замкнені в петлі, йдуть голі й босі в далеку країну варварів, і крізь сльози говорять один одному: я з такого роду, я з такого села. І не видно на луках ні стад, ні коней, ниви заростають травою, дикі звірі живуть там".
"Ми казали — хто меч візьме, від меча загине", і так сталося, вседіва Марія "по указію Божію", "безначальним Отцем", житіє в монастирі сам Бог соородил, а не люди", -речуть монахи киянам.
177. 1094 рік. Половецький хан Боняк па­лить передмістя Києва. У Берестові горить Царський Двірець. Біля Переяслава град Усть згорів — лежать, вишкіривши білі зуби, об­вуглені тіла людські — тіла дітей, матерів. У лісах непрохідних, затаївши дихання, сидять на смерть перелякані втікачі.
Хан Боняк в околиці Києва ограбив церк­ви, поздирав золото, дорогі каміння з чудо­творних ікон грецької церкви. Дивується хан, що монахи, яких він колить, як баранів, речуть: "Бог да і Бог взя". Монах умираючи, цілує хреста і рече: "Господ явіся мнє Сам, да разумно віжу Тя". Яка велика віра!? Але справа не у "великій вірі", а в тому, кому вона служить, кого вона спасає, і яку вона при­носить користь Вітчизні і її народові?
Віра, яка вчить, що людина родиться гріш­ною і тому все життя має покутувати за "Євині гріхи первородні", опанувала розум молоді Київської. Молоді кияни сліпо вірять, що Ісус Христос "за терпіння, за боротьбу з страстями і помислами тілесними", за "всмиреніє тіла постом", "за презирливе ставлення до життя вій­сь­кового", призначає для христолюбця подорож до "небесного царствія", й імена пра­ведників будуть "написані суть на небесах".
Яка неграмотна духовна наука грецької церкви? Ні, людина не родиться грішною. З страстями і помислами тілесними не треба боротися — треба їх облагороднювати. З їхнього благородства треба вирощувати сад любови людини до людини. Сильні страсті і сильні помисли тілесні, на благородний шлях життя спрямовані, помагають людині довер­шувати сильні духовні подвиги!
178. Монах Прохор, щоб приподобатися Христові, зненавидів батька і матір, які орють ниву, сіють, жнуть — живуть для справ тілес­них. Ісус казав, що птахи небесні не сіють, не жнуть, а життя мають. Євангелисти, пишучи про птахів небесних, як про невинних божест­вених створінь, проявили неспостережливість. Птахи небесні — це вбивці, вони з'їдають живих комах, які також жити хочуть. "Не думай, вір в те, що євангелисти написали, хто думає — той грішить".
І монах Прохор не любить людей думаю­чих, живе так, як Ісус сказав. Живе, як "птіца небесная". "Птиці небесні не сіють, не жнуть, не збирають в житниці і Отець Небесний кор­мить їх". Нарвавши лободи, монах Прохор розтирає її рукою, робить ліпеники, і сушить їх на сонці, або пече на жерстині.
І "таким образом він харчувався несіяною їжею з неораної землі; жив, як птиця небесна". "Лободяний хліб був чорний і гіркий, як полин". Та для Прохора він був "краще пе­ченого з пшениці", "таку велику він віру мав у чуда Цариці Небесної". Та "з волі Христової Прохор розболівся". І помер. "Святий угод­ник Божій Прохор помагав благовірним жит­тям лободяника православним християнам боротися з невірними врагами православної церкви". (Речення, взяті в лапки, виписані з "Києво-Печерського патерика"),
179. Хіба можна святу людину не звати святою? Можна. Є святість злочинна і є свя­тість доброчинна. Завжди треба думати, яка суть вкладена у слово "святий". Тоді, коли я говоритиму про "святого князя Андрея Суз­дальського-Боголюбського", ітиме докладні­ша мова про святих грецької церкви в Україні (Русі).
"Києво-Печерський чудотворець Григорій ніч проводив у молитвах. Живився невареним зіллям і водою. Хто вірив у Григорієві чуда і їв його зілля, сцілявся". "Чудотворець цілу ніч стояв у келії — молився". Уранці він пішов до Дніпра набрати води. І він побачив княжих дружинників, які були одягнені в кольчуги і озброєні мечами. І їм він (чудотворець Гри­горій) рік: "Меч взяли, від меча й погибнете! Кайтеся, грішники! Всі ви будете потоплені разом з князем своїм!"
Князь Ростислав Всеволодович, почувши неприємні слова "чудотворця Григорія", дав наказ зв'язати йому ("чудотворцеві") ноги і руки, повісити на шию камінь, і вкинути у Дніпро. Через декілька днів Дніпрові хвилі викинули "чудотворця" на берег. Уночі мо­нахи принесли "чудотворця-утопленика" в монастир, і келію замкнули.
І було проголошено, що "Цариця Небес­ная через замкнені двері келії принесла чудо­творця, і хоч він і мертвий, та чудо діє — ле­жить, як живий". "Преподобний Григорій, Чудотворець Києво-Печерський. Сучасник Преподобних Антонія і Феодосія. Пам'ять святкуєтья 8 (21)-го серпня. Князь Ростислав Всеволодович утопив Чудотворця в Дніпрі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 64).
180. З петлями на шиях (один до одного) прив'язані ідуть голі й босі юнаки і юнки, гнані половцями. І їде хан Тугоркан. Воїн — косак Благомир із засідки пустив стрілу — ранив Тугоркана. Половці заметушилися — з якого куща вилетіла стріла? Косак Благомир зник в непрохідному лісі. Смеркало. Біжучи лісом, він об суху гілку поранив руку.
Уранці він стрінув старезного діда — у лісовика борода сягає майже до колін. "Іди, я твій тато. Не бійся Лісовика. Дерева — мої брати і сестри, притулок тобі дадуть. Я волхв Сила, в Києві внуків маю та не йду до них. Попи навчили моїх внуків вірити, що все, що церковно-грецьке, то святе, а все, що святе рідне київське — то паґанське".
Волхв Сила оглянув рану на руці — на рані кров і сухі травини. І почав він обсмоктувати рану і спльовувати. І ректи: "Плюю на поган­ців-візантійських пранців, на митрополита-сатану, що забрів у нашу сторону. Вліз, як зло­дій, у нашу душу — точить, як шашель грушу. Пропадіть, як гнилиці, облудні попи-гриці! Жи­­віть смілолиці, ясні, як зірки, ратні ко­саки!"
Лісовик, обсмоктавши рану на руці Бла­гомира, обіклав її листками подорожника. І напоїв раненого молоком змішаним з медом. І почав грати на сопілці, і колом, як колядник, ходити, і такі жартівливі слова почав гово­рити, що Благомир сміявся щиро, як дитина.
Як рана зажила, Благомир спитав волхва, чому він весело на сопілці грав, слова жар­тівливі вимовляв? І волхв Сила відповів: "Таїна лікування древня і мудра — щоб швидше могла рана заживати, хорому треба душу роз­веселяти. Єреї-гречини звуть нас бісами, бо ми людей лікуємо піснями. Ми не біси, ми волхви краси!"
181. 1097 рік. Над Дніпром, у граді Любечі (біля Києва) з'їхалися князі України (Руси) і їхні тисяцькі. (Тисяцький-княжий воєнача­ль­ник; війська вже в часи царя Святослава За­войовника мали десяткову систему, яка своїм походженням сягає часів древніх (скитських). Військове з'єднання — тисяча воїнів — поділя­лося на сотні, очолені сотниками; сотні — на десятки).
З'їзд князів у Любечі скликав князь Воло­димир (син царя Всеволода, внук царя Яро­слава Мудрого). "Що робити, щоб князь не воював з князем? Князі самі з собою воюючи, ослаблюють оборонні сили Вітчизни". (Літо­пи­сець пише, що Ярослав Мудрий перед смертю скликав синів своїх і їм свій заповіт передав: "Се аз отхожю світа сего, синове мої, майте в собі любов, понеже ви єсте братьє єдиного отця і матері". Він у заповіті рік, що коли сини будуть жити в любові, то з ними буде Бог і будуть вони покоряти ворогів своїх. Коли ж житимуть в незгоді, в ненависті взаємній, то "погублять землю отців своїх і ді­дів, яку вони здобули своїм тяжким трудом").
(Любови не можна ні вижебрати, ні купи­ти, ні силою здобути, ні заповітом утвердити. Любов світла і міцна у братів сама родиться, якщо її не затроюють ворожі сили. З'їзд у Лю­бечі є доказом того, що між князями України (Руси) ще живе спонука єдности, ще живе спонука бачити Україну (Русь) славною, мо­гутньою, об'єднаною).
182. У Любечі вирішено: кожний князь ді­лить свою землю між своїми синами і вну­ками. Жодний князь не має права зазіхати на межі князя-сусіда. Україна (Русь) поділена на волості (володіння) — об'єднана. Князі визна­ють авторитет царя Святополка Із'яславича.
Цар Святополк у Любечі сказав: "Князеві Володимирові — Переяславські і Ростовські землі. Князям Давидові, Олегові і Ярославові Святославичам — Чернігівські і Муромсько-Рязанські землі. Князеві Давидові Ігоровичеві — Володимирські (Волинські) землі. Князеві Володареві Ростиславичеві — Перемишльські землі, а його братові — князеві Василькові — Теребовельські землі. Усі князі зобов'язані привести свої військові дружини — спільними силами виженем з України (Руси) бродячі орди Половецькі".
Об'єднана любов'ю могутня імперія Укра­їна (Русь) — її межі від — Варязького моря до Чорного моря, від Волги до Дунаю, Західних Карпат. Її ріки Дніпро, Волга, Ока, Клязьма, Дон, Дністер — ріки багаті лісами, рибою, пта­хами, медами, скотиною — багаті життєтворні береги рік солодководих.
183. Греки єреї (присутні на нараді в Любечі) перш за все були греками, а потім — християнами. Щоб не відродився войовничий дух царя Святослава "Завойовника", воїни якого загрожували Константинополеві, треба "лицарів без страху й докору" впровадити у віроломство. Треба вивести їх з "омніум консенсу" (з загальної згоди). І почали діяти візантійські "архонти імперії".
Роз'їзджаються князі з Любеча — і вже починає діяти єрей Базилій (Василій). Він таємно сказав, хреста поцілувавши, князеві Давидові (внукові Ярослава Мудрого), що є чутка — князь Василько (Галицький) збираєть­ся вторгнутися в Київщину, хоче вигнати з Києва царя Святополка і сісти на його престол.
Князь Василько — людина тихої і мирної вдачі, богобоязливий православний грецької віри. Немає в нього й на думці порушити постанови, утверджені князями в Любечі. Князь Давид повірив доносові єрея Базилія (а хіба всечесному можна не вірити?), і пішов у Царський Двірець і оповів про почуту таїну цареві Святополкові.
Князь Василько гостює у Києві, молиться у святій Софії з своїм попом Василієм. (О, Василько, не знаєш ти, що твій піп (єрей) Ба­зилій у своїй душі затаює!). Яка жахлива не­сподіванка — князь Давид привіз закованого князя Василька до Білгорода, і замкнув у домі "в істобку". Лежить зв'язаний князь Василько. І бачить — князь Давид гострить ніж. І тут же сидить цар Святополк. Буде покараний той, хто чинить роз'єднання між князями.
184. Князь Василько, обороняючись, не здавався. Боронив усіми своїми силами життя своє. І був покликаний слуга варяг — варяг зва­лив на князя Василька тяжкі дубові двері. (Чет­веро катів сиділо на дошках, під якими "перси троскотали" — стогнав під дошками зв'язаний князь Василько. Один з катів князеві Ва­силь­кові "удари і в око, і ізя зіницю, і посем в другеє око, і ізя другую зіницю"). Лежить непри­томний князь Василько з поламаними ребрами і виколеними очима. (Виколення очей людині, як я вже не раз говорив, на­лежить до ри­туального катування, устійне­но­го "великою візантійською культурою" і за­про­вадженого в Україні (Русі) грецькою церквою).
Непритомного князя Василька (замотан­ого у килим) привезли у град Здвиженськ, що стоїть над річкою Здвиж. І тут князь Давид дав попаді закривавлену Василькову сорочку, щоб вона попрала. Попадя з переляку за­кри­чала. І князь Василько прийшов до притом­но­сти, і сказав: "Де я? Навіщо ви зняли з мене сорочку? Я в ній хотів стати під час Страш­ного суду?" (Чи точно так сказав князь Ва­силько — ніхто не знає, та ці слова навіки зали­шилися в літописі).
Осліплений князь Василько сидить у в'яз­ниці — тридцять сторожів чатують його. Князь Володимир (Переяславський-Ростовський), почувши про осліплення князя Василька, пі­дійшов з своєю військовою дружиною до Киє­ва. І сказав: "Царю Святополче, коли князь Василько змовник — то чому не судиш йо­го при нас, а таємно? Яка його вина?"
185. Якби донос був отриманий від ти­сяцького, купця чи іншої знатної людини, суд над Васильком відбувався б при князях. Не вірити єреєві Базилію (славному святителеві церкви грецької істинної, святої) — значить кинути тінь на "грека-митрополита Київ­сь­кого і всея Руси").
У "Іпатієвському літописі" написано: "Да се, Василю, шлю тя, іди к Василькові". "Ці слова сказав князь Давид священикові Васи­лію. Священик Василій не тільки був дові­реною особою князя Василька і князя Давида, а й у справі ув'язнення Василька і виколення йому очей", "він (священик Василій) являвся сам важливою діючою особою" (Н. М. Ка­рамзін, "І. Р. Г.", т. 2, стор. 83).
Священик Василій, як бачимо, був такою людиною, як піп Іван. Кочубей і його змов­ники "закликали у Диканьку до себе попа Івана Святайла і доручили йому скомпо­ну­ва­ти ще один донос російському полковникові Осипову ...про заміри Мазепи" (М. Аркас, "І. У-Р", 1912 р., стор. 306). І піп Іван так, як і піп Василь, уникнув смертної кари: Кочубеєві й Іскрі були відрубані голови, а... піп Іван Свя­тайло був урятований архиєреями — засланий до Соловецького монастиря.
186. Цар Святополк сказав, що князя Ва­силька осліпив князь Давид. І князеві Да­ви­дові буде одрубана голова. Князь Давид, ря­туючи свою голову, признався (в ім'я добра), що діяв на основі доносу, отриманого від єрея Базилія. Єрей Базилій, цілуючи хрес­та, кляв­ся, що з надмірної любови до Христа, на­юродивив (натворив безглуздя). "Хто про­сить прощення во гріхах, тому Христос гріхи від­пускає". Що скаже грек-митрополит "всея Руси"?
"Для митрополита-грека, який виховався у Візантії, де цього роду криваві злочини були частим явищем, підступні вбивства чи вико­лю­вання очей (як наприклад, Теребове­лець­кому князеві Василькові) були звичайними подіями дня" (Проф. Др. Григор Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 87). Україна (Русь), в якій ще хрещення, супроводжене візантій­ською культурою, не повністю змінило вдачі київської, не вважає виколювання очей "зви­чайними подіями дня", ще є розвинене по­чуття гідности людської.
187. 1098 рік. Князь Мстислав Святопо­л­кович довідався, що монахи Василій і Федір знайшли у печері золотий скарб. (Під час хрещення багаті кияни ховали скарби. І з дітьми (при собі жодних речей не маючи) тікали в ліси — життя рятували. Скарби тих, які були убиті, залишилися у сховищах таємних). На допиті вони (монахи Василій і Федір) від­мовилися признатися, де лежить скарб. І князь Мстислав дав наказ монахів "связать по рукам і ногам"; били монахів так, що "вся власяниця пропиталась кров'ю". І в темниці вони по­мерли. "Преподобномученики Васи­лій та Фе­дір ченці Києво-Печерські. Обох їх замучив князь Мстислав Святополкович, ви­ма­гаючи скар­бів, 11 серпня, 1098 року" (Мит­рополит Іларіон (Огієнко), "Патрольогія", стор. 61). Кіль­кість святих грецької церкви в Україні (Русі) постійно зростає...
188. 1099 рік. "Повідомляє наочний свя­щен­­ний свідок Реймонд з Аґайілсу: "Чудові ре­чі були бачені. Багатьом Сараценам було відрубано голови. Інших було стрілами убито. Інші були примушені скакати з вежі, інші були тортуровані декілька днів і потім спалені в вогні".
"На вулицях були бачені купи одрубаних голів, одрубаних рук і ніг. Кожний їдучий ба­чив трупи людей і коней". "Інші сучасники до­да­ють такі деталі: жінки були колені на смерть.
Немовлята, які живилися грудьми матері, були брані за ноги від материних грудей, і перекидали їх, розмахнувши, через кам'яний оборонний вал, або, тримаючи немовлят за ноги, розбивали їхні голови об стовпи. І 70 тисяч мусульман в Єрусалимі було зарізано. Ті жиди, які лишилися живими, були загнані в синагогу і в синагозі спалені живцем"".
"Переможці стадом ішли в церкву святого Сепульхера, де на їхню думку була печера, і вони вірили, що тут колись лежав розп'ятий Христос. І тут вони обнімалися і плакали з радости і облегшення, і вони дякували Богові Спасителеві за таку велику перемогу" (Вілл Дурант, "Вік віри", Колумбійський універ­си­тет, 1950 р., стор. 592, 593).
Є це одна з численних картин Хрестового походу, довершеного з благословення пап римських Урбана 2-го і Пасхаля 2-го. У жилах кров холоне від гарячої любови до Христа, яку на ділі демонстрували хрестоносці. Віра винувата? Ні. Винувате сатанинське тракту­вання віри. Сатанинське трактування віри є там, де голоситься правдивість тільки однієї тієї чи іншої віри, а всі інші віри прого­ло­шуються неправдивими, паґанськими, ідо­ло­поклонними, облудними, безбожними. З цьо­го й родиться ненависть віруючого до віру­ючого. З цього й висновок виникає, що дохри­стиянська віра України (Руси) була вірою бла­городною, світлолюдяною. У ній говорилося, що Бога створити не можна, віру в Бога творять люди, на світі тому багато вір, що є багато доріг шукання Бога. Віра, яка зневажає віру, не є вірою.
189. Князь Володар (Перемишльський), до­ві­давшись, що його братові-князеві Василь­кові виколені очі, почав палити гради і селища на Волині. Князь Давид (Володимир-Волин­ський) у небезпеці. Цар Святополк, щоб звіль­нити себе від участи в злочині, здійсненого князем Да­ви­дом, забирає в князя Давида Волинські землі.
Скільки пролито сліз, крови, скільки спа­лено селищ і градів, скільки сил утратила (Україна-Русь) сама з собою воюючи? І, вду­мавшись у суть справи, стає відчутно — князі, які самі з собою пристрасно воювали, не були злими людьми. Князь Давид (Володимир-Волинський) карав князя Василька за те, що він порушив устійнену князями єдність і любов. Князя Давида тяжко карають за те, що він карав князя Василька. Хто винуватий? Винуватець знайдений, але його карати не можна — освячений він церквою грецькою. Щоб князь Давид не був безземельним, йому було в 1100 році на княжій нараді в селищі Ветичі (біля Києва) дані гради — Дубен, Ост­рог, Чорторийськ, Божзьк. Є в цьому (при­таманна українській людині) вроджена сила справедливости.
190. 1103 рік. Цар Святополк з князями вирішив (на нараді в Долобську, біля Києва) весною спільними силами вирушити проти вторжників — орд Половецьких. (Після того лиха, яке був заподіяв єрей Базилій, князі (і особливо цар Святополк) стали обережніше ставитися до "приятелів грека-митрополита Києва і всея Руси").
Весною почали війська України (Руси) збиратися там, де в 988 році зупинив свій хід вигнаний з Києва образ Бога України (Руси), біля Хортиці. Не злякалися смерти волхви-вигнанці, які жили на Хортиці, плекаючи бджіл, ловлячи рибу, пасучи овець. Вони доглядали могилу царя Святослава Першого. Вони показали рінь, де на прохання-благання киян "видибай, Боже, видибай!", видибав (вийшов) образ Бога України (Руси) на землю внуків своїх.
Київська ратна дружина до Хортиці пря­мує берегами Дніпровими. Тоді, коли з пів­ночі Дніпром пливли і пішки йшли, і на конях їхали воїни північних князівств України (Руси), галичани лад'ями пливли по Дністрі в Чорне море. З Чорного моря вони ввійшли в Дніпро, і рухалися на північ. Біля Хортиці всі війська стрінулися: "на Дніпрі стояла така велика кількість лад'їв", що "воїни переходили через Дніпро, як по мості".
Коли військові сили України (Руси) об'єд­нані, їм жодні вороги не страшні. І так є: у степу почався бій з многолюдною дикою войовничою Половецькою ордою. У бою впало (як повідомляє літопис) дванадцятеро половецьких ханів (князів). Поле трупами половецькими покрилося. Великі стада скоту (коней, корів, овець) покинувши, невелика частина половців на швидких конях утекла — щезла в степовому безмежжі. Юнаки і юнки, визволені з половецької неволі, плакали з радости.
"Усі дружини од Хортиці разом рушили на половців, нагнали їх у степу, і хоч їх була страшенна сила, тяжко їх побили, вбили два­надцятеро половецьких князів, забрали бага­то худоби, овець, верблюдів, коней та не­вільників, і вернулися додому" (М. Аркас).
191. 1107 рік. Посушливе літо. На нивах пшениця сонцем випалена, страждає спрагла земля. "Це вседіва Марія, Мати Христова ка­рає людей за гріхи! Кияни-паґанці, бо землю звуть матір'ю. Українці (русичі), хоч і хрис­тияни, а живуть по-паґанському так, як і їхні предки. І кажуть: "Держімося землі, бо вона держить нас". І каються матері-Землі святій, а не іконам, попам. І присяги складають, до землі пучками доторкаючись. І дівчину перед весіллям вінком уквітчують, і кажуть їй: "Будь багата, як земля". І волхви кажуть, що "Земля жива, вона все чує і бачить". Не земля, а все­діва Марія є матір'ю. Не можна землю Ук­раїни (Руси) звати святою! Єдина на світі свя­та земля Юдейська, де пророки, євангелисти, Бог Христос родився!" — говорять монахи людям.
Ігумен Данило (родом з Чернігова) іде в Константинополь, буває в Єфесі, Лікії, Кипрі, Яффі. І майже два роки живе в "істинно святій землі, в Юдеї, в Єрусалимі". "До побожности належало ходити по святих місцях, ходили до Єрусалиму, на Афон, до Царгороду" (М. Ар­кас). "Іти в Юдею — побожне діло здійс­ню­вати", "угодне Христові діло робити".
192. У Юдеї ігумен Данило оглянув місце, з якого пророк Іллія на вогняній колесниці, в яку були два жеребці запряжені, "вознісся на небо, і тепер по хмарах гримить колесами". І на Голгофі (слово "Голгофа" значить "Лиса гора") Данило оглядав розколину, через яку пройшла кров Ісуса Христа і облила кров Ісу­сова голову Адамову, яка також тут упоко­їлася, і в Єрусалимському храмі він оглядав "пуп землі".
І написав ігумен Данило у "Паломнику": "Я негідний ігумен Данило, прийшов до Єрусалиму і прожив шістнадцять місяців у церкві святого Сави". "І в цьому часі міг ог­лянути всі святі місця в святій землі", і "Голову Адама, на яку лилася з ребра кров і вода", і "вогонь, що сходить з неба і запалює світла на Гробі Господнім". "Святий город Єрусалим. Видно дім Давида. Ніхто не може не про­сльо­зитися на вид землі, по котрій ходив Христос, ради нашого спасіння".
193. У Єрусалимі ігумен Данило поставив кадило "за вся князя наша і за вся християна руския земля". І пив воду з Йорданю. І бачив він, що у святій ріці пастухи овець напувають, діти купаються, юдейки білизну перуть, подо­рожні набирають воду у шкіряні міхи і нав'ю­чують святою водою ослів смиренних і худющих.
І, читаючи писання ігумена Данила, по­стає думка: нещасний той народ, душа й мислі якого покалічені, затруєні, на хибну до­рогу спрямовані. "Негідний ігумен Данило", не мав би ти можности світу білого бачити, погибло б плем'я твоє і на землі твоїх предків жили б гречини, германи, хозари чи інші зайди, коли б не царі Бож, Кий, Олег, Свя­тослав і їхні воїни, що на полі ратної брані померли, щоб жив ти, Данило. Ти, "негідний Данило", чому не поклонишся святій могилі Святослава — святого предка свого? Ти, "негідний Данило", чому не просльозишся на вид землі святої України (Руси), приниженої хрестителями-мучителями візантійськими? І чому ти не борониш сестер своїх, яких половці безчестять і херсонцям у неволю продають? І чому ти не звеш рідну землю, яка тебе поро­дила і яка тебе годує, святою, і чому ти святу ріку Дніпро, яка живить кров народу твого, не звеш святою?
Чому ти, як блудний син (духовний каліка нещасний) на чужих землях собі святощів шукаєш? Жебраєш у греків духовної милос­тині, цілуєш чужі пороги, чужі жертовники, чужі дороги життя? Гідні люди тому гідні, що вони свою гідність мають, з святощів гідности своєї свою духовну силу творять. Підле­щуватися до чужоземної святости — справа бузовірної віри. Нація, яка не має рідних святощів, умирає, своєї смерти не відчуваючи. Закон борні за право мати своє "Я" (свої шляхи святії) — основа всіх законів людства.
194. 1113 рік. 16-го квітня помер цар Свя­тополк Із'яславич, жив 62 роки (у хрещенні він був названий Михайлом. І греки звали його Михайлом, а кияни — Святополком). І був він похований у Михайлівському монастирі, що був ним побудований.
(Грек-митрополит Никифор 1-й не схотів брати участи у похованні царя Святополка. Що це значить? Деморалізація народу освя­чена грецькою церквою? Коли народ бачить, що між царем Святополком і греком-митро­политом Никифором ("духовним батьком града Кия і всея Руси") роздор, в його душі постає думка, що провід хоріє, не єднає народ, а роз'єднує, не бадьорить душу народу, а пригнічує. Звідки ж в народі може взятися віра у свої сили?
(Віра в свої сили сама родиться там, де є духовна воля. Україна (Русь) — духовна рабиня грецької церкви. "Церква Русі, не отримавши адміністративної самостійности, а будучи підкорена церкві Грецькій, отримала для себе вищого начальника в особі патріярха Конс­тан­тинопольського. Права його у відношенні до церкви Русі були ті самі, що й у відношенні до грецьких митрополій, бо, як адміні­стра­тив­на митрополія, вона (церква Русі) абсолютно дорівнювалася цим останнім" (Е. Голубин­ський, "І. Р. Ц.", кн. 1, 1901 р., стор. 270).
І він (митрополит Никифор) дивився на українців (русичів) як на грецьких рабів. Він, як грек у Києві, поступав по-грецькому. Він казав, що Україна (Русь), маючи грецьку віру, маючи грека-митрополита, маючи грека-пат­ріярха, маючи грецькі церковні святощі, дог­ми, ритуали, повинна вважатися землею грець­кою.
195. Він (митрополит Никифор) у Святій Софії речав: "Господь Бог Саваот наставив нас, греків, бути Саваотовими намісниками в Україні (Русі)!" Щоб свою силу христолюбну показати, він (грек-митрополит Никифор) ви­креслив святого Феодосія (Києво-Печерсь­кого) "з списку угодників", довідавшись, що ігумен Феодосій перед смертю приятелював з ігуменом Степаном, який не осуджував у Києві латинян.
(Цар Святополк після гострих суперечок, у 1108 році, наказує грекові-митрополитові Ни­ки­форові вписати святого Феодосія (Печер­ського) "в синодик митрополії". І він уписав, і тепер помстився — не прийшов на похорон. Питається — в ім'я чого так тяжко принижена Україна (Русь)! В ім'я рабського хрещення. В ім'я рабського хрещення творить облудна Візантія "Занепад моральних вартостей, — це, на нашу думку, — перша й головна причина упадку Київської держави" (Г. Лужницький, "У. Ц м. С. і 3.", стор. 87). "Православної віри треба триматися, бо в ній є українська націо­нальна справа, патріотизм!" Ні, в ній понево­лена українська національна справа, в ній рабський патріотизм).
196. Князь Володимир (син царя Всево­лода, внук царя Ярослава) стає царем України (Руси). Він син грецької імператриці і внук Візантійського імператора Константина 9-го. Грек-митрополит Никифор призначає грека Амфилохія єпископом у Володимирі-Волин­ському. (Майже всі єпископи (духовні опікуни княжі) були греками. І вони думання, по­чування народу України (Руси) спрямовували на шлях їм (грекам) вигідний. Історики, знаючи це, роблять припущення, що римо-католицька віра була б вигіднішою, в ній, мовляв, менше політики.
Той, хто думає, яке рабство вигідніше, має думання рабське. Треба сказати, що хрес­тителі-греки поводилися в Україні (Русі) як месники, пам'ятаючи многовікові війни, які точилися між Києвом і Константинополем. Будучи месниками, вони, прикриваючись вірою Христовою, безжалісно переслідували народні творіння (пісні, обряди, спогади про велич Дажбожої України (Руси). Єреї римо-католицькі, заволодівши душею нашого наро­ду, поводилися б так, як і всі на світі заво­йовники, але в їхній душі не було б почуття помсти, бо Україна (Русь) безпосередньо майже ніколи не перебувала у війні з Римом.
197. Грек-митрополит Никифор 1-й, 1103-1121 роки, почав запопадливо впроваджувати грецькі церковні закони в усі прояви життя київського. Він киянам строго заборонив вітатися з латинянами. Киянин, привітавшись з латинянином, "осквернив уста", "сопрягся з бєсом", "опоганився", "обтяжив душу гріха­ми". Але ж у царя Володимира жона Ґіда (донька англійського короля Гаральда) като­личка?
Україна (Русь) великою візантійською куль­турою окультурюється — їй дарує грек митрополит Никифор твір "Про приписи пос­ту". І вчить киян ненавидіти латинян: візан­тійська "Соборна церква не приймає їх до єдности і спільноти, а відрізала їх і від­ки­нула від себе, як гнилий і невилічимий член". І з латинянином, як з "гнилим і невилічимим чле­ном", киянин не повинен сидіти за одним столом.
198. Цар Володимир Всеволодович роз­гро­­мив половецькі орди. Його син Ярополк на землях Дону відвоював від половців три гради — Бала, Чешлю, Суґра. Заполонив ясів, і одружився з їхньою чарівною принцесою. Цар Володимир вигнав з України (Руси) торків, печенігів. Частина половців (чорних клобуків) погодилися бути рабами — служили для українців (русичів).
Війська України (Руси) ввійшли в Адріа­нополь, завоювали Фракію (причорноморські береги сучасної Болгарії). І Візантія насто­рожилася — може знову відродився войовни­чий дух внуків Дажбожих, чин Великого Свя­тослава?
Алексій (імператор Візантії) почуває себе добре тоді, коли князі України (Руси) воюють самі з собою і перебувають під впливом грека-митрополита, наставленого Візантією. Видно, що цар Володимир більше військом цікави­ться, ніж святощами грецької церкви? І, щоб піддобритися до України (Руси), Візантія ро­бить жест досі нечуваний: імператор Алексій посилає до Києва Неофіта (митрополита Ефеського) з дарами для царя Володимира.
199. І Неофіт (митрополит Ефеський) у Ки­єві просить миру і передає для царя Воло­димира хрест животворчого дерева, сердо­ли­кову чару імператора Авґуста, імпера­тор­сь­кий вінець, золотий ланцюг, жезл, церемо­ніяльні скарби імператора Константина Мо­но­маха, корону (мономахову шапку).
(Де історичні скарби України (Руси)? Чому, хто, коли і куди їх вивіз з Києва?)
"Въ Оружейной Московской Палате хра­нятся такъ называемая Мономахова златая шапка или корона, цепь, держава, скипетръ и древнія бармы" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том. 2, С.-Петербург, 1892, стор. 100).
Цар Володимир Мономах (Самодержець) був людиною відважною, мудрою, діяльною. Тоді, коли монахи рекли, що "вся надія на Бога і Пресвятую Богородицю", він (цар Володимир Мономах) їм у "Граматиці" від­повідав: "Бог не поможе і Святая Богородиця, ізбиша дев'ятсот половців". Він здійснив 82 походи проти половців. Узяв у полон 300 половецьких ханів.
200. Кияни вже добре знають, що попи у церквах строго заборонили вимовляти слово "Дажбог". Той, хто вимовляє слово "Дажбог", гнівить Христа, "чинить словоблудіє", "викли­­кає пошесть", "посушливе літо". Залякування, виголошене біля образу Саваота піднесеним, тривожним голосом, сильно діє на хліборобів. Залякування — перевірена зброя.
Грек-митрополит Никифор (здібний по­літ­комісар імперії Візантійської) у святій Софії, віру України (Руси) жорстоко запля­мовуючи, рече: "Умножаться болесті тих, що ганяють за іншим Богом. Імена їх не спімну устами моїми" (Псальми, 16, 4). Кияни, тільки той християнин православний, хто вночі і вдень проклинає, зневажає Київських Богів. А хто бере в уста імена Київських Богів, той нечистивець, антихрист. Отож, кияни! "Не беріть в уста ваші імен богів їх, не божіться ними, не служіть їм" (Ісус Навин, 23, 7). "Та й імена їхні знівечіть" (5 кн. Мойсея, 12, 3).
Імена їхні знівечіть? Чому? Щоб вони були відразливими і викликали зневагу до себе. "Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських богів, і взагалі нічого докладнішого про них не писали. "Слова" (проповіді) не раз твер­дять, що про паґанство "срам" і говорити. Ака­демік А. Шахматов твердить, що в на­шому найдавнішому літописі спочатку не було імен давніх богів — їх названо пізніше, коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 20).
201. Коли ви будете згадувати імена Богів своїх, у вашій пам'яті оживатиме спогад про предків рідних і їхні обряди, їхні змагання за своєрідність свого "я" духовного і тілесного. І такий спогад буде відроджувати у вас почуття гідности, почуття духовної незалежности. І ви єднатиметеся з коренем рідної історії — з дже­релом буття рідного. Отже — ви відхилятимете себе від грецької церкви єдиноправдивої, від біблійних пророків і отців Авраама, Ісаака, Іакова. Православним може бути тільки той, хто не знає правди про своє минуле і не хоче знати, і зневажливо до нього ставиться, і горить хотінням жити для церкви грецької, їй служити, в ній бачити свій, мовою сучасною кажучи, національний початок.
202. Написано багато книг, що "говорити про язичество, навіть просто згадувати про нього, вважалося гріхом, але в оригінальній релігії древніх русів не було нічого такого, чого ми могли б соромитися. Від часу панування на Русі християнства пройшло вже майже 1000 років — час вже глянути на наше язичество тверезими очима і віддати йому належне — буде корисно взнати, яка була в дійсності релігія наших язичеських предків, в ній же відображається душа народу".
"Це була сильна, внутрішньо міцно ви­кра­єна релігія, висока, красива, і тому являлася для християнства страшним ворогом", "...Якщо дерева, наприклад, старі дуби, були центрами, біля яких здійснювалися релігійні обряди, то це не означало, що руси покло­нялися дубові: вони поклонялися тій Силі, яка створила цей дуб. Релігія древніх русів була релігією радости, захоплення си­лою і красою природи". "Руси жили в природі, вважали себе її частиною, і, так би мовити, розчинялися в ній. Це була сонячна, жива, реальна релігія" (Др. Сергій Лісний, "Русь, звідки Ти?", Він­ніпеµ, 1964, видання "Укра­їнського Голосу", стор. 277, 278, 281,282).
Так є: коли єреї-греки і ними опра­вославлені українці звуть віру України (Руси) дикою, то це не значить, що вона була дикою. Її вороги з дикою метою називають Її дикою. Коли комісари-москвини і українці, ними збольшевичені, звуть Мазепу, Петлюру, Ско­ро­падського "зрадниками народу", то це не значить, що вони були зрадниками. Комісари-москвини, поневолюючи народ України (Руси), проголосили себе "оборонцями" на­роду, а вірних синів народу проголосили "зрадниками народу".
203. Тоді, коли навмисне замовчування імен Богів України (Руси), не принесло грецькій церкві сподіваних успіхів, вирішено — імена Богів України (Руси) вимовляти можна, але спотворено. (З історії лінгвістики знаємо, що з релігійних мотивів немилі для єреїв слова або були заборонені і через їх невживання вони зникли з мови, або були фонологічно спотворені).
Хіба імена Волос, Стрибог, Перун, Сварог фонологічно спотворені? Так. Щоб краще орієнтуватися у навмисному і ненавмисному фонологічному спотворенні імен, звернемо увагу на імена єгипетських Богів. Коли б єгип­тяни вивчали свою релігію (доби фараонів), маючи на увазі тільки грецькі писання, вони б знали свою історію спотворено.
Наприклад, єгипетський Бог "Асар" гре­ками написаний як "Озиріс". Єгиптяни казали "Анпу", а греки написали — "Анубіс". Єгиптяни казали "Аст", а греки написали -"Ізис". Єгип­тологам вдалося, вивчаючи гієрогліфи, повер­нути єгипетським Богам їхні справжні імена".
204. І Геродот неправильно написав імена Богів Оріяни (Скитії-України). Наприклад, у "Четвертій Книзі" він пише, що "В скитській мові Гестія є Табіті". Українські скитологи вирішили так, як німець сказав -"скити були людьми прибулими з Ірану", "Ім'я скитського божества "Табіті" переконує, що скити не говорили українською мовою". Але Іранська Академія Наук вважає, що скити не були іран­цями — скити, вторгнувшись в Іран, заволоділи Іраном. У старій іранській мові (мові "Авест") немає слова "Табіті".
І подумав я — коли "В скитській мові Гестія є Табіті", то хто така Гестія? У греків Гестія — богиня родинного тепла, вогнища. І подумав я — у "Ведах" оріяни звали доньку сонця ім'ям Тапіті. І з таким ім'ям вона й славиться у "Магабгаратах". У ведійському санскриті слово "тапа" значить "тепло". У "Рик Ведах" бог Агні (Вогню) має також ім'я Тапана.
Ми сьогодні кажемо "топиться". У "Рик Ведах" слово "тапася" має значення сьогод­ніш­нього українського слова "топиться". Вважаю, що Геродот скитське (староук­раїн­ське) слово "Тапіті" ("Тапіта") написав, як "Табіті". (Якби він не написав, що скитська Табіті — це грецька Гестія, я б не міг визначити етимологію цього слова).
З словом "тапа" (і про це я вже говорив) пов'язані санскритські слова "тапагарі" (тепле горіння), "тапака" (теплота), "тапана" (топ­лена), "тапіта" (топити).
205. Чому я користуюся санскритом під час дослідження імен Богів України (Руси)? На це питання я вже дав відповідь у оповідях про Заратустру, Будду. Відомо, що ведійський санскрит споріднений не тільки з українською мовою, а й з — грецькою, латинською, німе­цькою, литовською, англійською та іншими мовами Европи.
Та справа не в спорідненості, а в ступені споріднености. Я тверджу (до таких висновків дійшов на основі лінгвістичного порівняння), що українська мова більше, як будь-яка інша мова в Европі, споріднена з клясичним санс­критом, тобто з аристократичною мовою культури. "Санскрит означає аристократичну мову культури" (Алберт Швайцер, "Індуська Мисль і її проявлення", 1957 р.). Санс­крит­ською мовою створені "Веди" — найстаро­давніша в світі творчість людей Білої раси. ""Веди" є найстародавнішим пам'ятником людського ума, яким розпоряджається люд­ст­во. Оріяни принесли з собою визначені понят­тя і вірування, які вони продовжували розви­вати в Індії" (Др. С. Радгакрішнан, Президент Індії, "Індуська філософія").
206. Звідки "Оріяни принесли з собою визначені поняття і вірування, які вони про­довжували розвивати в Індії", тобто, звідки вони вийшли, вже маючи з собою усні "Веди", чарівну мову "Вед"? Я кажу, що оріяни (творці основи мов народів Індо-Европейської раси) прийшли з Трипілля (з Трипільської України, з берегів Дніпра). І українські інтелігенти (ті, які служать Москві, Ватиканові, грецькій ортодоксії і всім іншим чужим силам, що їх на службу приймають) з обуренням відкидають мої твердження.
Справді, "країна, з якої арійці (оріяни, — Л. С.) прийшли перед їхнім рухом на Південний Схід (до Ірану, Індії, — Л. С.), показує присутність інших людей такого ж самого Індо-Іранського типу, які знаходяться далі на Півночі, проживають на побережжі Дніпра" (Л. Паретті, "Історія Людства, Стародавній Світ", видання Юнеско (Об'єднані Нації). Інтернаціональна комісія для Історії Науко­вого і Культурного проявлення Людства, Ню Йорк, 1965 рік, стор. 60). "Україна, більше, як всі інші країни, може претендувати бути землею аріїв (оріян)" (Р. С. Маюмдар і А. Д. Пузалкер, "Історія Індії", Ведійська епоха, видання — Кембридж, Англія).
Вічні мовні брилянти бачу, звернувши увагу тільки на одне санскритське слово "два". Санскритське слово "два" (дві) ми, українці, й сьогодні вимовляємо як "два", німці -"цвай", англійці — "ту".
207. З слова "два" виникли слова кля­сич­но­го санскриту "двіка" (двійка), "двіта" (двоїста), "двідася" (двадцять), "двідіва" (два дні), "дві­дева" (двобожжя), "двіпраіша" (двічі про­шен­ий), "дві матрі" (дві матері), "два мася" (два місяці), "дві веда" (два знання, ведіння), "дві сата" (дві сотні), "двіта" (другий), "двіс" (дві­чі), "дася сата" (десять соток), "дасатая" (десята), "дася мася" (десять місяців).
У Варанасі (в Бенаресі, в найвизначнішому Санскритському університеті Індії) я мав право бути гордим, доводячи, що великий Макс Мюллер, якби знав мову українську, він би не твердив, що німецька мова найбільш споріднена з санскритом. Німецькі історики брали до уваги твердження Макс Мюллера про найбільш наближену спорідненість між санскритом і німецькою мовою, творячи термін "Індо-Германська раса". Є більше під­став твердити, що Біла раса має іменуватися Індо-Українською расою, або, як тепер ка­жуть — Індо-Европейською.
208. Значення санскриту в історії людства таке велике, як і історія людства. Наприклад, якщо ми звернемося тільки до історії лінг­віс­тичних наук, нам стане відомо, що першими в світі фонетистами і граматистами були сан­скритологи. Вони 2500 літ тому вже в мові визначили корінь, користуючися аналізою слова. 2400 літ тому вже була написана гра­матика клясичного санскриту.
У Европі вперше почали лінгвісти гово­рити про корінь слова в одинадцятому сто­літті ери Христової, точніше — в шістнад­ця­тому. Санскритологи перші в світі визначили чергування голосних. І вони (санскритологи) мали вплив на розвиток китайської і араб­ської лінгвістичної науки. Перші мовознавці Европи були учнями санскритологів Індії.
Порівняльно-історичне мовознавство для нас, українців, дуже потрібне, воно нам по­магає краще орієнтуватися в шуканні істо­рич­них шляхів України (Руси), які вторж­никами релігійними і мілітарними були переорані, заволочені, засаджені отруйним зіллям чужих історіографічних понять.
209. Ідемо далі. Геродот пише, що грець­кому Зевсові відповідає скитський Папаес. Знаємо, що греки вважали Зевса "Батьком богів і людей". Закінчення "ес" не беремо до уваги, воно додане Геродотом. Геродот (через помилку, він був істориком, а не лінґвістом) написав "Папа" замість "Тата". У "Ведах" слово "Тата" значить "Тато" (Батько, Батя, Вла­дика), і про це ми читаємо й у текстах "Магабгарати".
Геродот пише, що цар Скитії мав ім'я Таргітаус. (Так, як і "ес", закінчення "ус" від­кидаємо, і починаємо досліджувати слово "Таргіта"). Вважаю, що Геродот написав "тар" замість "тур". Володар Скитії (України) мав ім'я Тургата. Знаходжу, що у "Рик Ведах" слово "Тургата" значить "Сильнонаступаю­чий", "Сильновдаряючий", воно складене з слів "тур" (сила) і "гата" (наступ, гатіння). (Я вже говорив про значення слова "буй-тур").
І був могутній володар скитський Лупака. У "Магабгаратах" ім'я Лупака значить "Той, що лупить", "Той, що покоряє". Геродот ім'я "Лупака" написав як "Липоксаіс". (У "Візан­тійських анналах" київські імена "огречені". Наприклад, ім'я Володислав греки пишуть, як Владістглабос. У "Київських літописах" грець­кі імена "українізовані": Діонисус — Денис, Гелен — Олена, Єлена).
210. Нестор (він в 1113 році закінчив пи­сати "Повъсть времянных лет") мав сім­над­цять років тоді, як був "по благословенню пре­подобного Антонія" прийнятий ігуменом Феодосієм. Ставши монахом, Нестор спос­теріг, що частина монахів проводить ніч у мо­литвах і колінопреклоніннях, інша — декілька днів нічого не їсть. Є такі монахи, що живуть на хлібі й воді, або — тільки на зеленині. Всі вони, як "світила небесні", "добродіянням ся­ють", щоб отримати "милость во Христі Ісу­сі".
Дослідники вважають, що Нестор написав про "святих первих чорноризцях Печерських". Його писання доповнювалося, змінювалося, переписувалося, назви текстів мінялися -"Повість временних літ", "Початковий літо­пис", "Несторівський літопис". Першору­ко­пис, зроблений Нестором, не зберігся. (У 1116 році монах Сільвестер переробив "Несторів­ський літопис").
Є в літописі цікаве те, що Нестор, грецьку церкву прославляючи і добре характер греків-єреїв знаючи, написав: "Суть бо греци лстіви і до сего дні". (Льстива людина — значить фаль­шива, та, що з корисною метою щось фаль­шиво хвалить, підлещується, щоб потім обма­нути). Нестор-літописець назвав хрестителів України (Руси) людьми фальшивими, льсти­ви­ми? Якщо хрестителі були людьми фаль­шивими, значить хрещення України (Руси) — справа фальшива (льстива). Фальш людей льстивих, сто разів повторена, стає правдою в очах людей одурених або заляканих.
211. Коли в Україні (Русі) "настала від­ли­га", свідоміші люди почали цікавитися Бога­ми України (Руси), думаючи — та була ж і в нас якась мітологія, були ж і в нас якісь Боги, була якась дохристиянська віра? Не можемо ж ми вірити, що ми стали людьми тільки з прихо­дом грецьких єреїв до нас. Є ж і в нас праг­нення знати — хто ми, звідки ми, чиї ми діти? Якщо ми будемо казати, що крім грецьких цер­ков, поставлених нами в Україні (Русі), і "Євангелій", нами переписаних, ми нічого не хочемо знати про себе, то з нас же сміяти­муться люди? І ми самі на себе дивитимемося очима тих чужинців, які глумляться з нас, з нашої віри і мови, з нашої історії і культури.
Ті українські лінµвісти, які не відважу­ють­ся самостійно осмислювати історичні особ­ливості розвитку рідної мови, на рідну мову дивляться через окуляри чужих лінµвістичних теорій. Вони визнають "Сербську теорію": в основі старослов'янської мови стоїть мова сербська. І визнають "Паннонську (словен­ську) теорію" — в основі старослов'янської мо­ви стоїть словенська мова. І визнають "Мо­равську теорію" — в основі старослов'янської мови стоїть моравська мова. І визнають "Болгарську теорію": в основі старослов'ян­ської мови стоїть болгарська мова.
212. Слов'янські племена, вийшовши з Трипільської України, створили діялекти; з цих праслов'янських діялектів виникли су­часні мови Західних і Північних слов'ян.
("Церковно-слов'янську мову" треба вважати мовою церковниками скомпоно­ваною для вигіднішої пропаганди світогляду Грецької церкви. Вони (церковники) підби­рали, пишучи літурґічні тексти, такі слова, які б були більш-менш зрозумілі для всіх слов'ян. Не без підстав "церковно-слов'янська" мова вважається "штучною мовою").
Коли історики, археологи устійнили, що Правітчизною народів Білої раси є, як твер­дить Л. Паретті й інші визначні історики, "побережжя Дніпра", то значить на побереж­жях Дніпра створилася основа мов Індо-Европейських народів, а значить і основа мови праслов'янської і старослов'янської. Як може, наприклад, бути болгарська мова ос­новою старослов'янської мови, коли болгари тоді, як основа старослов'янської мови тво­ри­лася, говорили мовою старотюркською-тюрк­ською, живучи на північних землях, які межу­вали з Азією.
213. П'ять тисяч літ тому на побережжях Дніпра жили Трипільці (Оріяни), маючи одну (праіндоевропейську мову), яка й сьогодні стоїть в основі санскриту, слов'янських мов, балтійських, грецьких, романських та інших мов Европи. І цю теорію треба прийняти не тому, що вона "силенківська" (в лінµвістичній науці патріотичним почуванням немає місця), а тому що вона обумовлена історією куль­турного розвитку людства.
Є свята правда — українську мову створили внуки Дажбожі. У їхній вірі був Бог Виласа. Він виласкавлював мову, ошляхетнював її. Слово "Виласа" складене з приставки "ви" до слова "ласа". У "Ведах" слово "ласа" значить "ласкати", "ніжити", "ошляхетнювати", "душу облагороднювати": значить, це слово в цьому значенні вже було п'ять тисяч літ тому.
214. Людина родиться з душею. Та справа не в душі, а в її красі, ніжності, натхненні, благородстві. Щоб людська душа гарнішала, її треба "ласувати" (облагороднювати), граю­чи їй на сопілці, пісню їй співаючи, дари і ніжності їй даруючи.
У "Рик Ведах" оспіваний Бог Виласа. Ви­ласа — опікун закоханих, оніжнювач радости, щастя, виласкавлювач обдарованости, сівач благополуччя, ошляхетнювач любови. Варто згадати, що в богемській (чеській) мові слово "ласа" значить "любов".
Є в народній пісні слова "Явтуше, та коли твоя та добрая ласка". Тут слово "ласка" значить "милість", "доброта", "любов". У ведійському санскриті слово "ласа" значить "багатство", "доброта", "приємність", "прина­да". (Ласувати — значить входити у світ лю­бови, ласкавити. Ми сьогодні кажемо — ла­сощі, ласкавий, ласий, ласолюб, ласкавець).
Ми забули, що наші предки слово "ви­ласканий" вживали в значенні "викоханий", "аристократичний", "шляхетний", "благо­род­ний", обдарований Богом Виласом. Виласа -ведійський Бог любови, пісні, гуляння, мистецтва, мислення, багатства, скарбу). І піснетворець (поет) звався ласкавцем, тобто, людиною, натхненною Виласом.
215. У Новгороді головна вулиця в до­хрис­тиянські часи звалася — Виласа, де й стояла статуя Виласа. І в "Слові про Похід Ігоря" читаємо: "Віщий Бояне, Велесів внуче". Не можемо знати (першорукопису немає), як ав­тор "Слова" написав — Виласа чи Влс? Знаємо, що у старослов'янських рукописах писалися слова скорочено. Наприклад, "бъ" (бог), "ба" (бога), "слва" (слава), "гдь" (господь), "да" (дасть), "исъ" (Ісус), "ха" (Христа), "члкъ" (чо­ловік). Відомо, що для перших перекладачів "Слова" було багато незрозумілого. Вони робили помилки, неправильно поділяючи текст, неправильно ставлячи розділові знаки і неправильно трактуючи значення того чи іншого слова. Вважаю, що автор "Слова" написав "Влс". (У санскритському письмі голосні букви не в усіх випадках пишуться. Наприклад, написано "тт", а читається "тато", "тата", "написано "лл" читається "лель", на­писано "рµ" — читається "риґ").
Слово "Влс" можна читати як "Влес", "Велес", "Влос", "Вилас", та правильно — Виласа. У "Житії князя Володимира" читаємо: "А Волоса, єго же іменуваху яко скотіа бога, повели в Почайну ріку вовраци". Бачимо, що є прагнення (керуючись мотивами політики грецької церкви) не тільки спотворювати ім'я Виласа, а й неправильно трактувати Його зна­чення. В інших літописах написано "Вилас" або "Веліс": у литовській мові слово "веліс" значить "мертвяк". У греків є святий Власій — опікун скота; пристосовуючи Виласа до цер­ковного Власія, монахи — літописці й напи­сали: "Волос, скотіа бога". (Вислів "ското­любіє" у старі часи означав "грошолюбство").
216. Джашуягв, Джашуя, Яшюя, Ісус, Джесус, Єсус, Сус, Йсус. Якщо сказати людині необізнаній з лінµвістичними законами, що ім'я "Йсус" виникло з імени "Джашуа", вона проявить застереження. Справді так є, древні кияни казали Паржана. Бог Паржана — уосіб­лення дощу. У "Ведах" визначне місце має бо­жество Паржана. Ведійське слово "пар" є коренем українського слова "повернення", "поворот", "повертаючий", а слово "жана", як я вже говорив, значить "життя". Паржана — Повертаючий життя.
Узимку земля мертва — весною їй треба повернути життя. Як і чим? Паржана весною повертає матері-Землі життя — посилає з свар­ги (неба) цілющу небесну життєтворчу воду (вар): з неба (сварги) на землю приходить життя.
Щоб краще збагнути значення слова "Пар­жана", згадаю, що в "Рик Ведах" є слова "Парітап" (Повернення тепла), "Парісуш" (Повернення суші), "Парівартам" (Поверну­тий кругом), "Парігріш" (Повертаючий гру), "Пар'янавата" (Повертаючий вітер, у санск­риті "вата" — вітер). У Індії Бог Паржана (і про це ми читаємо у "Рик Ведах") отримав нове ім'я — Індра.
217. Ім'я Паржана (Паржяна) почало ви­мовлятися як Пар'яна, Перуня. Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що "Слово "Перун" часом виводять від прати-бити, чавити" ("Д. В. У. Н.", стор. 101). Ні, у "Рик Ведах" слово "прати" значить "проти", "діяти проти", "бити", "прати", звідси — праник. Наприклад, такі мають значення санскритські слова "праті іті" — проти іти, "праті гата" — проти гатити.
Слово "Перун" (виникло з слова "Паржа­на", "Пар'яна") не має нічого спільного з словами "прати", "бити", "чавити". Навіть ті ук­раїнці, які залюблені в грецьку церкву і гре­ць­ку мітологію, не зобов'язані ім'я Паржяна (Пар'яна) вимовляти так, як написали монахи, Перун. (Польська вимова "Перуня" краще зберегла тотожність з первісним — Пар'яна (Паржяна)).
218. А Стрибог? Охрещений українець, сміючись з "глупоти" своїх предків (внуків Дажбожих), не знає, що сміється сам з себе, будучи людиною обдуреною тими чужими святителями, яким він поклоняється. Як же не сміятися? Українці (русичі) мали божка, що підстрибував, звали його ім'ям — Стрибог. Ні, не можна сміятися з доброї людини, яка йшла в білому вбранні і була злодіями обкидана болотом!
Твердження таких дослідників, як Огонов­ський, який доводить, що ім'я Стрибог по­ходить від "Стриб-бог", що значить "бог, що стрибає", не варті уваги.
Не було слова "Стрибог" в рідній вірі Ук­ра­їни (Руси). Кияни казали "Стріба". Вони слово "ба" вживали в значенні "явність", "дійсність", "буття". У санскриті слово "ба" значить те, що в англійців "бі", "іс", у німців — "бін", "іст", у мові "Авест" -"бу".
Слово "ба", "бгу", "бг" наші предки не вжи­вали в сучасному значенні "Бог". У них слово "Див" відповідало нашому сучасному "Бог". І слово "Див" (по-санскритському "Дева") в значенні "Бог" латиняни вимовили як "Девус". І звідси французи — Дію, іспанці — Діос, італійці — Діо. Старі греки вимовили "Див" як "Зео" (Зевс), а потім — Теос.
У нас з слова "Див", я як вже зазначував, виникли слова "Діва" (Дівиця, Дівчина), диво (чудо), "з доброго дива сталося". "Диво дивнеє на світі".
Очевидно, спочатку слово "діва" (дівчина) вживалося в значенні "богиня". У Індії (в мові Урду) слово "діва" (дева) сьогодні значить "богиня".
219. Наші предки слово "стрі" (і про це читаю й у "Рик Ведах") вживали в значенні "стереже", "опікується", "доглядає", "вартує". Стріба — сторож буття. Стріба у предків наших (вже в добу Трипільської культури, яку я зву Ведійською) був добрим духом, який єднав жену (життя) з мужом (могутністю), щоб вони мали одне почуття — з почуття їхнього приходив на світ сисула (син), або дочка (дара).
У "Рик Ведах" визначено, що "Стріба" — божество, що опікується дітьми", є він ангелом-хоронителем світу дитячого. Стріба — уособлення рухливости, дії, невтомности, прагнення множитися, в продовженні життя щастя шукаючи. Усе, що рухливе (хвилі на ріці, рух в деревах, рух крови по жилах, вітри в полі, стрітення весни з зимою), вважалося помічником (внуком) Стріба.
У "Слові про похід Ігоря" читаємо: "Се вітри, Стрибожі (треба — Стрібові, — Л. С.) внуці, віють з моря стрілами". Не шляхетним сумлінням керувалися монахи-літописці, на­пи­савши слово "Стріба" як "Стрибог". Не завжди наші предки слово "ба" вживали в значенні "бог". Вони казали "Білоба" і "Чор­ноба", розуміючи, що змагається "біле буття" з "чорним буттям", а не в значенні — чорний бог і білий бог.
220. Пар'яна з Сварги (з неба) посилає землі дощ (життя). Небесною животворною силою напоєна земля, оживає — зеленіють лу­ки, степи, гаї, ліси, цвітуть сади. Часто з Па­р'яною йде й Крешана. Кришана (Крешана) бере в Дажбога (Сонця) вогонь, і по Сварзі (небі) креше — несе людям вогонь, дає їм світло для родинного кола, іскру, тепло.
Ми, українці, кажемо — крешуть блиска­виці, крешуть іскри, на небі почав кресати вогонь, кришить все на шляху, крешуть іскру дворучні мечі. І предки наші казали — Крес (Крешана). Є в нас слова "кресати", "кре­са­тися", "креше", "крешуться". "Тухольці креса­ли вогонь і розкладали вогнище" (І. Франко).
Крешана — птах вогнистий, жар-птиця (блискавиця), він проганяє з землі зимову тьму. Він (Крешана чи Кришана) жар-птицею злітає з неба, і в дереві, і в камені затаює іскри свої. Кришана — суто хліборобське божество, весною вогненним кресанням (воскресінням) він подає з неба вістку, що хлібороб може вже починати землю кришити (орати). І в Оріяні (Трипільській Україні) ті оріяни, які були хліборобами, звалися кришанами.
221. І під час священної обрядової тризни (тертя двох перехрещених деревин) воскре­сається (викрешується) вогонь — дає своє живе знамено Кришана. Крес (хрест) — знамено Кришани: щоб людина могла здобути вогонь, або розвести вогонь (викресати, воскресити) треба дерева перехрещувати. Ім'я Кришана писалося, як "Крс", "Крш", "Креш", "Крош".
З ім'я "Кришана" (який також є визначним Ведійським божеством) постало слово "крос", "крест" (хрест), у сербо-хорватській мові сло­во "кріш" (криж) значить "хрест", у бо­гемській -"кріж". У церковнослов'янській -"криші", "крижі" (хрест).
(У грецькій мові слово "отаврос" значить "хрест"; від грецького слова "хріеін", що значить "мазати", створене слово "Христос" (Помазаний). Немає жодних даних вважати, що слова "Христос" і "хрест" своїм поход­жен­ням споріднені).
Хрест — стародавній символ світла в релі­гіях України (Руси), Індії, Єгипту, Ассирії, Азтекії. Цар Сирії Шамші — Адада (син Салманаедра), який жив 800 років до "нашої ери", зображений з хрестом у руці. У старих латинів — хрест (сruх) вважався знаряддям, до якого прицвяховувалися збунтовані раби, я вже про це оповідав, згадуючи Спартака. У християн хрест вважається символом віри християнської; не всі християни віддають пошану хрестові.
Кришана зовсім незгаданий у писаннях монахів-літописців тому, що його символ "хрест" і його скорочене ім'я "Крш", зву­чан­ням нагадуючи ім'я Крістос, вносили замі­шання в їхнє блаженство.
222. У "Авестах" слово "гору" значить "сонце". І тому деякі дослідники вважають, що слово "хорс" іранське — походить від "го­ру". І гіттіти слово "гор" мали в значенні "го­ріння", "небесне горіння". (Знаємо, що Овідій звав українців (русичів) гіттітами. Зневажа­ю­чи їх, він, самозакоханий римський аристо­крат, писав, що боїться, "Щоб брудний гіттіт з добутим мечем не забрав життя"; у праці "Совість Історичної Науки" я говорю про мову гіттітську).
Митрополит Іларіон (Огієнко) написав, що "Хорc — староукраїнський бог Сонця, Сон­це" ("Слово про Похід Ігоря", Вінніпеµ, стор. 197). А в "Д. В. У. Н." (на стор. 103) він по­яснює, що "Друга назва для бога Сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених: Бодянсь­кий, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші, твердять, що Хорс і Даждьбог — це одна особа, один бог Сонця. Але проти свідчать самі пам'ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особи". Тобто, перечислюючи імена Богів, пи­шуть "Сварог, Дажбог, Перун, Велес, Хорс, Стрибог". Літописні пам'ятки не змішують Дажбога з Хорсом.
223. Уважно читаю у "Слові про похід Іго­ря" такі слова: "Всеслав князь людем судяше, князем гради рядяше, а сам в ноч волком рискаше: іс Києва дорискаше до кур Тму­то­роканя, великому Хорсови волком путь пре­рискаше". З цих слів дізнаємося, що буй-тур Всеслав "сам в ноч волком рискаше", тобто, вночі швидко їде на коні, "великому Хорсові волком путь прерискаше". Хіба вночі можна Сонцеві (Хорсові?) "волком путь прериска­ше?"
У літописах написано "Хурс", "Хорс", "Хрос", "Харс", і є написано "Хрс"; слово "Хрс" треба читати, як "Хороса", або "Хроса". Слово "Хроса" фонологічно утворилося з санскритського "Гоурас" (Гоура), що значить "бліде горіння", "брильянтне світло", "біле сі­яння". У "Атарва Веда" (Паршіста) слово "Го­ура" значить "Брильянтна Богиня" в значенні "Місяць" (нічне небесне горіння, ніжно-брилянтне сяйво).
Незважаючи на те, що ім'я Божества Хо­роса затьмарене було сотні літ зневажливими писаннями монахів-літописців, воно в прави­льній вимові збереглося у слові "Хороше", що значить "Осяйно", "Горіюче", "Гарно", "Опро­мі­нено". Так, Місяць — це Хорос (Хорош). І хороша дівчина в хорошу (місячну) ніч хо­ро­шому юнакові до Хороса (Місяця) зверта­ю­чись, співає: "Не світи ти, Місяченько, не світи нікому! Тільки світи миленькому, як іде додому".
У цій сердечній дівочій молитві затаєне не тільки єднання з вірою Предків, а й проявлене хотіння бачити в Хоросі приятеля таємних дівочих почувань. Великий Хоросе (Хорсе), путь Твоя позначена сяйвом на землі внуків Дажбожих і ославлена нічними походами богатирів України (Руси), буй-турами і яр-турами.
224. А Сварог? "Сварог — головний Бог ук­раїнського дохристиянського всебожества (пан­теону)?" Ні. Слово "Сварог" літописці-мо­нахи неправильно написали, щоб утвер­дити думку, що українці (русичі) "мали бога з ро­гами", були такими нечистивцями хибно­дум­ними, що, бачите, поклонялися "рогатому бо­гові"?
"Сварга" — так говорили і писали цар Свя­тослав і волхви, і ніколи — Сварог. "Сварга" значить "Царство Небесне". Сварга тримає зорі, сонце, місяць, землю, щоб "цьому світові не бути поверженому", щоб в цьому світі були Прав, Яв, Нав.
У Сварзі (Небесному Царстві) є Датель Буття (Дажбог). Він — Головний Сваржич, Він — безособове Світло, у Нього є Сини і Дочки -Пар'яна, Кришана, Виласа, Хороса, Стріба, Світовид, Мокша, Лада, Лад. Усі вони — сини Дажбожі (сини Сонця). Українці (русичі) — внуки Дажбожі, тобто внуки Сонця. ("Лев Силенко — перша людина, яка пояснила, чому Дажбог звався Сварожичем і чому українці (ру­сичі) звалися внуками Дажбожими. Зна­чить, наші рідні Боги не були бісами-ідолами? Я прийму Силенкове пояснення значення божеств у старобатьківській вірі нашій, коли воно буде всіми визнане". Земляче, пощо таке пишеш? Правда є правдою, незалежно від того, чи вона всіми визнана, чи тільки малою спільнотою).
225. Наші предки вірили, що вони походять з божественного роду (з сім'ї Богів). Дажбог (Їхній Рідний Дід живе на Сварзі (в Царстві Небесному) з своїми Синами і Доч­ками, а Внукам своїм (українцям-русичам) передав у вічну спадщину землю молоками і медами текучу, пташиними піснями співучу, багату на зерно й м'ясиво та на всяку паш­ницю, небесне й земне диво, щоб внуки Даж­божі були мужні й пригожі, і мужністю пісень славили день, і були вічними, як світ, і нині і завжди!
Українці (русичі) — внуки Дажбожі. "У "Слові о полку Ігоревім" 1187-го року про­ве­де­ний ще один погляд на наших давніх бож­ків: це не біси, не ідоли, але наші Предки, лю­ди — їхні онуки: "Погибашеть жизнь Дажбожа внука", "Встала Обида в силах Дажбожа внука", "Бояне, Велесів внуче". Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і з'єдналися (злилися) вже з нами, як наші Предки. Взагалі, в "Слові" ані єдиним слівцем не ображено на­ших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 21). Зрозуміло бо, що тільки той християнин, який має душу без­жалісно скалічену, буде "ображати наші ста­родавні вірування", тобто, поводитиметься, як людина малої духовної культури.
226. Дажбог. Сьогодні слово "Дажбог" ми вживаємо в значенні "Датель Буття". Є такі вчені, які вважають, що слово "даждь" по­­стало з іранського "даґ". У "Авестах" -"даґ", а в "Рик Ведах" — "даг" значить "догорання", "догора"; слово "Дагра" — горіння.
Санскритське слово "да" (як знаємо) зна­чить "давання", "дає", "дати". І в цьому зна­ченні воно поширене й у "Авестах". Латини кажуть "даре", іспанці — "дар", румуни -"да", французи — "доннер".
Уже я писав, що санскритське слово "сур'я" (суар) значить "сонце", але треба знати, що й слово "жотіс" значить "сонце", "небесна яс­ність", "сонце в небесах", "жотіс" постало з слова "жя" (життя).
(На світанку історії Індо-Европейських на­родів слово "ба" вживалося в значенні "є". Англієць каже "бі", німець — "бін", у "Авестах" -"бу", в "Рик Ведах" — "бгу", ("стрільба" — "стріляння є", "сівба", "мо-лоть-ба", "моль-ба". Там моль-ба — там моління є).
Вникаючи у священну суть слова "Даж­бог", відчуваєш почуття гордости — якими світломислячими і душевно-добрими були наші Родителі — Тато Орь і Мати Лель! Вони казали, що світ є, люди є, бо в Сварзі (небі) Датель життя є (Да жя ба). У "Влес-книзі" (пишеться "Влес книгу сю птчемо Бгу ншему", а треба читати "Виласа книгу сю почтемо Богу нашому") пишеться "Дажба".
227. Як в оригінальному рукописі "Слова про похід Ігоря" було написано — ніхто тепер сказати не може, та на основі тих копій, що є, читаємо: "Востала Обида в силах Дажбожа внука", могло бути написано так, як у "Влес-Книзі", "Дажба внука".
Коли наші предки казали: "Боги наші славні", то вони ці слова вживали в значенні "Могутності наші славні", "Багатства наші славні", "Величності наші славні". Слово "бог" постало з санскритського слова "багу", що зна­чить "величність", "багатість", "могут­ність". У "Рик Ведах" читаємо "багузна" — багатознаючий, "багудана" — багатодаючий.
Є в небесах сонце — Датель життя, буття (Дажяба). З історії релігій світу знаємо, що ро­зуміння Бога змінні. І в наших предків Дажяба був визначений як "Датель Життя Багатого" в значенні — Датель Життя Всюдисущого і Все­вічного; сьогодні ми слово "Дажба" вимов­ляємо як — "Дажбог".
Слова "Востала Обида в силах Дажбожа внука" Митрополит Іларіон (Огієнко) пере­клав: "Встала Обида в військах Даждьбожого внука". Він безпідставно написав "Даждьбог" замість "Дажбог".
"Походження назви Даждьбог — своє, на­родне, це слово складне, зложене з прика­зо­во­го способу даждь, цебто дай, і бог, багатство. Разом — податель добра, багатства, бог пода­вець, дарівник, пор. "Deus dator". У цій назві слово бог давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньо-слов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажбог" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н.", стор. 102). Наші Предки "приказових способів" у іменах (і особливо в іменах Богів своїх) не вживали. Пояснення, що слово "Дажбог" значить "Дай Боже" треба вважати невдумливим.
228. Митрополит Іларіон (Огієнко), по­яснюючи походження слова "бог", пише, що "найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким словом теос. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Схо­ду, із персько-іранського світу, пор. санскритське bhago, зендське bagha, перське bagha — багач, багатство, добро, податель доб­ра. Наші слова: багач, багатий, богатир, багатство), збожжя-збіжжя й т. ін. одного спільного пня зо словом бог" ("Д. В. У. Н.", стор. 85).
Таке пояснення слова "бог" не зовсім правильне. По-санскритському "бог" значить "дева" (див), по-авестійському — "бажя", по-староперському — "баґа", але це зовсім не зна­чить, що слово "бог" "дісталося до нас десь із південного Сходу", ні, ні, слово "бог" діста­лося до південного Сходу (до Ірану, Індії) з Оріяни (Трипільської України-Руси) п'ять тисяч літ тому — десь на світанку історії Індо-Европейської: у часи приходу перших оріян­ських племен до Північної Індії.
229. Тато Орь і мати Лель вірили, що вони отримали від Дажбога (діда свого) землю молоком і медом текучу — отримали у вічну спадщину, вони — внуки Дажбожі. І народжені ними сини і доньки створили Рід, який носить ім'я Первородителя свого — Оріянський (Арій­ський) рід. Орь і Лель у часи Мізинської куль­тури казали "Сварґа". І слово це (у "Ведах") значить "Небо". Щоб краще відчути значення слова "сварґа", згадаю такі санск­ритські слова "свар-ґадвара" — (небесні двері); "свар-ґаоко" (небесний дім). Дім Богів, де живуть з Богами душі внуків Дажбожих, прибулі після земного життя в Царство Духа Предків.
"Сваруг" (самовирощуючий, самородже­ний; тут "руг" значить "роджений"); "свароціс" (самоосяяний, в небесах сяючий); сваржя (цар­ство небесне). Найпоширеніше в санскриті слово "сварґа" вживається у значенні "небо", "царство духовне, небесне".
230. Датель Буття (Дажбог) множинний своїм вічним і безмежним "Я". Дажбог, опі­куючись внуками своїми, проявляє себе, як Сила вічна, незнищима, самоутверджуюча в многодіянні. Зернич — творець зерна, Листвич — листя, Квітич — квітів, Травич — трав; усі наз­ви місяців уособлюють в собі божества Ук­раїни (Руси), і на славу добрих дій їхніх Свята Вечеря має дванадцять страв. (У Західній Европі місяці названі в честь божеств Рим­ських — Марс (Март, Мерч), і в честь імен рим­ських імператорів, Авґуст).
Коляда, Корочун, Щедрик, Стрітення, За­жинки, Обжинки, Веснянки, Купала, Морена, Неділя, Карна, Клечальна Неділя, Великдень, Різдво, Мольба, Благовіщення, Білий Тиж­день були назвами святкових врочистостей і понять. Вважати, що вони були богами, значить робити таку помилку, яку робить той, хто, неорієнтуючись, пише, що Панахида, Євхаристія, Іконостас, Парастас, Архиєрей, Епі­трахиль, Церква, Катехизис, Анатема, Пса­льми, Маковея, Антимінс — справа укра­їнської національної культури, віри, свідо­мости.
231. Хто був Світовид? Світовид — син Дажбожий, якому доручено пильнувати, щоб у світі Нав і Яв здійснювався Прав, тобто, щоб у світі Неявному і Явному священ­но­здійснювалися Правила Дажбожі. Хто була Мок­ша (Макоша)? Макоша — мати Мило­сердя. Вона оплакує горе внуків Дажбожих, сльозами своїми Вона звільняє душу від туги, пригнічення. Її душа — сльози всемилосердя. Джерельні ріки — то чисті сльози матері Макоші. З джерела воду пити — цілющими Мако­шиними сльозами душу оздоровлювати. Мокша оплакує гріхи людські — слізьми об­ми­ває душі тих, хто лишає земне життя і пере­селюється у Царство Духа Предків.
(З слова "мок" (мокрий) виникло слово Мокша (Макоша). Не випадково кияни, поба­чивши джерельно-чисту річку, яка тече в лісах (на північ від Воронежа), дали їй назву -Мокша).
Лада — уособлення дівочої краси, Лад — чо­ло­вічої. Ладний — значить чарівний, вибаг­ливий, привабливий, має тіло і душу ладністю виласкавлені. Карна — мистецтво управління, володіння, впорядкування, керування. З слова "Карна" виникли слова "кермо", "карний", "керманич", "кермування".
232. Проф. Др. Л. Білецький (президент УВАН) не написав нічого величного про православіє грецької церкви в Україні (Русі). Він після глибоких досліджень визначив, що про віру "українського народу часто прихо­ди­ться чути від української інтелігенції згірдливі вислови, що, мовляв, то нічого не варті "забобони". Іншими словами, таке означення давало до зрозуміння, що поганство укра­їнського народу — то є така собі дурниця, що не заслуговує на ніяку увагу, а народові тільки шкодить, затримуючи його цивілізаційний поступ, розвиток його світогляду, культури на задивлення на світ Божий".
"Заглиблюючись у багатющу ділянку віри українського народу, студіюючи всі прояви його обрядових дій, вірувань, мітів і культів, мушу ствердити, що таке згірдливе тверджен­ня є збудоване на глибокому блуді й непоро­зумінні. Все те в світогляді українського на­ро­ду, що можна означити, як первісне релігійне переживання, є один із найбагатіших скарбів народного творчого думання, є невичерпне джерело, з якого черпаємо всі ті духовні про­блеми, що підносять духовність української на­ції, те істотне, що відрізняє український народ від інших як слов'янських, так і других народів, те, що творить українську націо­на­ль­ну історію, філософію, мистецтво, що спричи­ню­ється до пізнання його національного єства".
"Найхарактеристичнішою рисою всіх цих релігійних переживань є те, що вони йдуть із самої душі народу й тому заховують у своїй основі найглибші переживання його рідної історії.., а це все вкупі змальовує нам і роз­криває всю сутність його правдивої націо­нальної душі. Ні в одній ділянці української культури ми не наблизимось так безпо­се­редньо до душі української нації, не відчуємо так тремтіння національного духа, як у цій первісній вірі українського народу" (Л. Біленький, "Історія Української Літератури", т. 1, стор. 23, 24).
Рідна віра України (Руси) — це велична, гор­да, священна національна свідомість Ук­ра­їнського народу, творена тисячоліттями, тво­рена на волі, самобутньо. Щоб в народі пропала національна свідомість, треба дати йому свідомість православія грецької церкви, треба безперервно з душі народу вико­ріню­вати "тремтіння національного духа", закодо­ваного в його Дажбожій вірі.
233. 1122 рік. Грек-митрополит Никита (1122-1126) у Святій Софії проклинає рим­сь­ких єреїв, що вони "уклонилися від древнього ученія церкви", "неправильно визнають непо­рочне зачатіє Богородиці Марії", "Католики неправильно ісповідують, кажучи Дух Святий походить від Отця і Сина", "Католики-лже­апо­столи, які приходять в овечих одежах, щоб спо­кушати православних християн обіцянками".
Коли у Києві появиться католик, вже всім ясно, що прийшов він, щоб "спокушати пра­во­славних християн обіцянками". Київська молодь, чуючи, що єреї грецької віри зне­ва­жають всі віри на світі, крім грецької, не тіль­ки не хочуть іти до церкви, а й відважуються казати, що в грецькій церкві є ідолослужіння. "Піддаємо анатемі всіх тих, хто зве покло­ніння іконам ідолослужінням, і тому їм не поклоняється"; такі й подібні анатеми виго­лошує Никита. "Що грек каже, то нас не зо­бов'язує"; такі й подібні думки висловлюють кияни.
234. І Никита рече: "Святий Феодосій Печерський у "Слові о карах Божих" написав, що Христос на Русь зсилає кари, голод, по­шесті, набіги поганців тому, що народ ще тримається віри батьків своїх, з пошаною згадує імена Богів Київських! Імена Богів Київських гнівають Христа!"
Прийшла весна, молодь іде в діброви стрі­чати весну. Грає на сопілках, співає. "Цілий світ дохристиянської поезії, де забава, мис­тецтво, віра і життя зливалися в одну цілість, де Дажбожі внуки з співами на устах ішли зустрічати весну, де молодь збиралася між селами на весільні ігри..", — все це "полетіло з прокльонами монаха-аскета"" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", том 1, стор. 40, 41).
Виконуючи розпорядження грека-митро­по­лита Никити, воєвода Путята (внук того Путяти, що в часи царя Володимира хрещен­ня робив вогнем і мечем), з градниками напав на розспівану молодь — біжать дівчата, губ­лять вінки, плачуть. Юнаки, обороняючись, пуска­ють стріли — ранять Путятиних град­ни­ків. Градники мечами ранять юнаків. "Іс­тин­ним православним є той, хто церковні пісні співає, а не світські — про зорі, вітер, Дніпро, місяць, ко­хання та інші поганські нечисти­вості!"
Кияни, обороняючи дітей, вийшли з дворів своїх з сокирами і мечами. І вторглися у дві­рець воєводи Путяти — порубали у Путятиній церкві грецьких "іконних божків". І підпалили Путятин двірець. (О, нелегко, нелегко було молодим киянам свою рідну національну свідомість відстоювати!)
235. І сталося не грецько-церковне чудо, а святе київське! Цар Володимир (Мономах) не покарав повсталих киян. Чому? Половці знову палять села, ловлять людей і продають у неволю у Фракію. Треба молодих людей кликати до війська: потрібне ополченіє.
"Не до війська, а в монастирі має іти молодь! У молитвах і постах дні проводити треба, щоб приподобатися Цариці Небесній", — речуть монахи. І цар Володимир (Мономах) їм відповідає: "Не піст, не життя на самоті, не монашество врятує вас, а добра дія!"
236. 1124 рік. Затемнення сонця. Кияни, ба­чачи, що в обідню пору так затемнилося сон­це, що на небі появилися зорі, стали на коліна. У їхній спонуці прокинулися одідичені по­няття, що Сонце — свята сила животворна, яку хочеться хвалити, без якої світ не може бути світом. "Сонце — світло Дажбоже, і Дажбог в Сонці і Сонце в Дажбозі", — рекли волхви.
І цар Володимир у своїй "Науці" дітям дає настанови: "Щоб не застало вас сонце в постелі", "Віддавши ранкову похвалу Богові, а потім Восходячому Сонцеві, й, побачивши Сонце, прославте Бога з радістю". "Похвалу Восходячому Сонцеві". Ці ж слова взяв цар Володимир з молитви, яку виголошують волх­ви, живучи у лісах, глухих хащах. Не маючи сил викорінити з народного інстинкту (тисячоліттями надбані) поняття, що "рідне — рідне", а "чуже — чуже", будуть появлятися на­ма­­гання обряди рідної віри України (Руси) підпорядкувати інтересам грецької церкви.
"Віддаваймо ранкову похвалу Сонцеві — Дателеві Буття нашого, ми, внуки Дажбожі, живемо в промінні Сонця. Ми народжені Сон­цем і віддаємо похвалу Восходячому Сонцеві. Ми не хочемо, щоб у наше сонячне життя втручалися божки грецької церкви, привезені з Візантії", -повторяють кияни слова волхвів.
І... горить Київ. Горять церкви грецької релігії. Горить жидівська вулиця, на якій жили жиди-лихварі, торгівці сіллю та іншим кра­мом. "Пожаръ великъ въ Кыевъ, яко пого­рев­шу ему мало не всему, яко церквей единыхъ сгорело мало не 600, погорЬ гора і монастыри все, что ихъ било в граде" ("Ростовська літо­пись").
237. У Києві 600 малих дерев'яних церков? "Князі ставили церкви, монастирі, мали свої домашні церкви, возили з собою попів, їжу в далеку дорогу, а поруч з цим споряджували в монастирях пири для монахів, але й запро­шували туди й своїх знайомих чоловіків і жінок, і добре там гуляли", і "І співали тро­парі. І, як нап'ються, то не пам'ятають і тро­парів" (М. Аркас).
Бояри, купці ставили домашні церкви. Коли купець зробить злочин тяжкий — під час суперечки уб'є знатного киянина, він повинен гріх відпокутувати. Як? Дає злото митро­поли­тові, і ставить домашню церкву, освячуючи її дорогими іконами, привезеними з Греції. І кияни, почувши, що купець посварився з купцем чи боярином, кажуть: "Ще не знати, хто з них церкву ставитиме?"
238. 1125 рік. Цар Володимир (Мономах) 19 травня помер, маючи 73 роки. І царем став його син Мстислав. У літописі читаємо: "Се бо Мстислав великий наследи отця своєго Володимира Мономаха великого. Володимир сам собою постоя на Дону і многа пота утер за землю Рускую, а Мстислав мужи своі посла, загна Половци за Дон і за Волгу, за Яик, і тако избави Бог Рускую землю от поганих".
І прийшла весна — вісті з Новгороду при­йшли (в 1126 році), що вже кінець квітня, а сніг лежить на нивах. Вимерзла озимина. І минулого року був неврожай. Новгородці їдять березову кору, липове листя, мох.
1126 рік. 1 серпня у Києві землетрус. Похи­лилися і потріскалися кам'яні церкви. Помер грек-митрополит Никита; він майже п'ять років безпощадно викорінював у народі на­ціональну свідомість, утверджену рідною ві­рою України (Руси). "За його панування вже можемо запримітити, що мораль, вроджена українському народові.., внаслідок візантій­щи­ни.., занепала сильно", "засоби мит­ропо­ли­тів-греків: спершу здеморалізувати Українсь­кий народ, бо тоді щойно можна зробити з нього колонію" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і З.", стор. 86). Здеморалізувати Українсь­кий Народ, значить перетворити його в народ без національної свідомости і гордости, пере­тво­рити внуків Дажбожих у рабів Саваото­вих, в національно несвідомих істинно-православ­них тутешніх людей.
239. 1131 рік. Прибув до Києва новий грек (митрополит Михаїл). І з ним — юрби монахів. Здібніші монахи будуть наіменовані єписко­па­ми й ігуменами грецької церкви в Україні (Русі). І на лад'ях (човнах) прибули грецькі купці — привезли ікони, ризи, підсвічники, кадильниці, кропила, мощі, камінці з гори Афон та з гори Голгофа. Багатий купець Пи­рогостус (Пирогощ) привіз ікону, обкладену камінням, оздоблену сріблом і злотом; ікону Діви Марії малював славний грецький іко­но­граф, позувала, як видно по образі, чорноока і смаглява якась грецька дівчина.
У "Харатейних Літописах" пишеться, що цар Мстислав Володимирович (1125-1132) "заложіл в Києві церков Святой Богородиці Пирогощую", "от греков Пирогощую купцом Богоматері образ". На Подолі на ярмарку рядами стоять сотні ікон Богородиці, Христа, Іоана Хрестителя, Варвари, Андрея, Мико­лая, Юрія, Михаїла, і десятки інших святих грецької церкви.
Чому в Україні (Русі) такий великий збут святощів грецької церкви — просто немає за­стою? "Іпатієвський літопис", 1871 року ви­дання, на стор. 77-й пише: "Коли Володимир охрестився, то прийняв ісповідання віри за себе і за ввесь свій народ, а в цьому ісповіданні було й таке: "Вірую і приємлю церковная пре­данія і кланяюся чесним іконам, кланяюся древу чесному і кресту, і всякому кресту, і свя­тим мощам і святим сосудам"". Такі поклявся ритуали здійснювати цар Володимир, і той, хто не купує грецькі церковні святощі і не поклоняється їм, не шанує клятви тієї, яку склав грекам цар Володимир.
240. Бідні люди купують на Подолі бідні ікони Богородиці. Багаті люди доми свої прикрашують багатими іконами Богородиці. Цар Мстислав, купивши у грека-купця Пи­ро­гостуса найбагатшу ікону Богородиці, в її честь поставив церкву "Богоматері Пирого­ської", яка була проголошена чудотворною.
Торгівці іконами оточили селянина По­ляна, який у дзбанах продає пахучий липовий мед, у міхах — сало. Щоб відчепитися від на­в'язливого продавця, Полян узяв ікону святої Варвари за три кусні сала. І сказав: "Зго­дить­ся, моя стара помолиться, а не згодиться — гор­нець з молоком накриватиме". У цих словах (словах, що стали народним прислів'ям) ви­словлена щира селянська безпосередність, по якій пізнаємо — народ не дорожить тими свя­тощами, які ненароджені з його душі, з рідних його понять і хвилювань.
241. 1132 рік. 15 квітня помер цар Мсти­слав Володимирович. Він жив для грецької церкви, щедрими дарами обдаровував єреїв-греків. Догоджав їм, нічим їх не обмежував. У купців святощі закуповував, золота не шко­дуючи. Він у Києві поставив багатий Федо­рівський монастир (він, цар Мстислав, у хрещенні був Федором).
(І не цариця Ольга, не цар Володимир-Хреститель, а цар Мстислав був зразу (як пи­ше Др. Г. Лужницький) греками проголо­шений "святим Феодором грецької церкви". Щойно після 1240 року (в часи підходу Татаро-Монгольської орди до Києва) греки проголосили царя Володимира-Хрестителя святим Василієм... із застереженнями: він був святим без права почитання в церкві. І щойно в 1263 році вперше було його ім'я згадане, як святого грецької церкви.
У грецькій церкві святих дуже багато — є цілі "династії святих". Наприклад, святий Василій (329- 379) походив "з родини святих греків". Батько св. Василія — святий, мати св. Василія — це свята Емінія, а сестра його — свята Мокрина, а брати його — святий Юрій і святий Петро, їм поклони складають українці — пра­вославні грецької церкви).
242. Після смерти царя Мстислава стає ца­рем князь Ярополк Володимирович (молод­ший брат Мстиславовий). Бути царем Ук­раїни (Руси) — імперії, яка своїми просторами рівняється Західній Европі, справа складна. (У "Біблії" пишеться, що було царство Юдея, яке на півдні межувало з царством Едом, на сході — з Солоним морем, на заході — з Палестиною, і були в Юдеї гради — Єрусалим, Геброн, Бір-Шеба, Ламіш. На території імперії України (Руси) могли б розміститися двісті таких царств, як Юдея).
В Україні (Русі) від 972 року починаючи (майже за два століття), народилося сотні кня­зів. І тепер їхні роди — сини, внуки, правнуки, споріднені з ними бояри і сини, і внуки бо­яр­ські — прагнуть влади, слави, земельних наділів.
Мономаховичі, Святославовичі, Мстисла­вовичі, Ольговичі, Всеволодовичі, Давидо­ви­чі і десятки їм подібних князів — всі вони зріднені між собою і всі вони боряться між собою, знесилюючи самі себе. Ні, немає жод­них підстав вірити, що "Хрещення Русі спри­яло об'єднанню руських земель, посиленню міжнароднього авторитету Київської Русі і роз­виткові давньоруської культури". Хрещен­ня стримало розвиток давньоруської куль­ту­ри, хрещення роз'єднало землі України (Руси) і ослабило її міжнародний авторитет. Не кажу, що греки з нами зробили те, що іспанці з азтеками, та хрещення привело до ослаб­лен­ня нашої національної енергії, і ми починаємо гинути...
243. 1136 рік. Новгород. Князь Святослав (в охрещенні Николай) одружується з кра­су­нею (з дочкою славного новгородця Пет­ри­ла). Молоду пару вінчає піп Агафон. Нов­городський єпископ-грек Ніфонт розгнівався, що без його участи княже вінчання відбулося.
Князь Святослав, щоб єпископ Ніфонт не гнівався, дає йому (крім усталених княжих дарів) новий дар — річно 100 золотих гривенів. Гривна має 50 різанів (копійок). "Скільки ж то буде гривна на наші гроші? Се можна вивести з того, що за рік служби платили жінці одну гривну" (М. Аркас).
Єпископ Ніфонт, отримавши 100 гривенів, гнівно проречав: "Не достоить ея пояти" ("Нов­городський літопис"). Православіє гре­ць­кої церкви в Україні (Русі), очолене єпис­копами-греками, або огреченими україн­цями (русичами), ослаблювало владу князів, роз'єд­нувало їх. Греки вважали, що князі, маючи православіє церкви грецької, повинні вважати наставлеників, присланих з Візантії, своїми па­нами, і їм коритися. І власне єпископ Нов­городський (грек Ніфонт) вважав себе вищим за князя, якого він сповідає, причащає, карає за гріхи, або звеличує "за добрі діла довершені на славу церкви грецької".
244. Грек-єпископ Ніфонт у Святій Софії Новгородській, хреста тримаючи, речав, що князь Святослав "Богу протівен і святой Софії!" "Так вам і треба! Вогнем і мечем нас, новгородців, на віру грецьку навертали ви, князь Гліб, воєводи Путята, Добриня! І тепер, греки душу вашу грецькою церквою поне­воливши, речуть вам, що ви "Богові противні і святій Софії!" Князі наші — раби церкви грецької, а ми раби рабів!" — рекли новгородці.
Єпископ Ніфонт проголосив, що він є єпископом "з волі Вседіви Марії і Господа Христа". І поділив він новгородців на дві ворожі групи, переманивши на свою сторону й Петрила (тестя князя Святослава) і купців та бояр. І в Новгороді почалася війна — князь Святослав був підступно схоплений і зв'я­за­ний. І тепер "стрежахуть єго на Смядине в монастирі, яко же і жену єго в Новгороді у святой Варваре в монастирі". (Монастирі поставлені князями на славу церкві грецькій, стали не тільки в'язницею душі, а й тіла).
Петрило, збагнувши, що грек-єпископ Ні­фонт хитро використав його в творенні бунту проти князя Святослава, біжить до мона­стиря. Біжить, щоб рятувати свою доню, яка в "святій Варварі сидить замурована, через малий отвір їй їжу подають". О, нещасний православний Петрило!
Твоїх дідів вогнем і мечем на православіє навернули. Тепер доню твою у "святій Вар­варі" замурували... лежить Петрило в рові біля монастиря, задушений мотузкою: чита­ючи "Новгородський літопис", ми довіду­ємося про жахні події наших временних літ.
245. Війна, викликана греком-єпископом Ніфонтом, страшна — рід князів Ольговичів іде війною проти роду Мономаховичів. Ольго­ви­чі боронять князя Святослава Новгород­сь­ко­го. Князь Всеволод Чернігівський у Чернігові осуджує дії ніфонтівців у Новгороді, не зна­ючи, що він у Чернігові має єпископа-ніфон­тівця.
Єпископ-ніфонтівець у Чернігові в церкві рече: "Через перстень була дана влада в Єгипті Йосипові! І через перстень про­сла­вився Даниїл в країні Вавилонській. Правиця Господа Саваота озброїла Мойсея в морі Чер­воному. Архиєрей, слуга Христовий, перстень влади князеві дає, або від нього перстень влади відбирає!"
Вони (єпископи) були "Преосвященими Владиками" (Володарями). І поводилися вони по-преосвященному — якщо їхня преосвящен­ність гнітила душу і поневолювала мислення князів, то треба знати, що справа не у пре­освященності, а в тому — чия вона, звідки вона і кому вона служить? Якщо ви хочете, щоб преосвященність служила справі України (Руси), то з чужин її не позичайте. Ви рідну преосвященність в 988 році заплямили, і грець­кій поклонилися, терпіть же тепер і служіть їй і принижуйтеся, звучи себе "псами смердючими". (У Ніконському літописі пишеться, що князь Всеволод (Чернігівський), примушений був, каючись перед єпископом, сказати: "Азъ песъ смердящій, таковая злая содьвая", що значить на мову сучасну, пере­кладаючи: "Я пес смердючий, таке зло здійснюю". Якщо б справді єпископ право­сла­вія церкви грецької був зацікавлений у ве­лич­ності княжого авторитету, то він би не ви­магав від князя такого принизливого каяття.
246. Князь Всеволод (Чернігівський) Оле­гович, внук Святослава Ярославича, в 1138 році став царем України (Руси). Чернігівщина, Смоленщина, Волинь та інші князівства з'єднані з Києвом. Північні колонії України (Руси) — Рязанщина і Ростово-Суздальщина вже починають попадати під вплив "ніфон­тів­ського духа": єпископ Ніфонт Новгородський вважає, що Новгород і Ростово-Суздальськ не повинні коритися цареві Всеволодові.
У 1145 році цар Всеволод рішив відважно говорити з греком-митрополитом Михаїлом. "Цар України (Руси) царює з волі Христової. Заступником волі Христової є митрополит Михаїл", — рекли єреї. "Що ж це є? Виходить, що цар України (Руси) царює з волі грека, який репрезентує волю Христа? Грек має уповноваження від Христа розпоряджатися волею, душею, розумом України (Руси)", — рек­ли кияни.
Грек-митрополит Михаїл у св. Софії рече: "Хочете життя вічне осягнути, то поступайте так, як наказує вам робити правдивий Бог Ісус Христос: "Хто покинув доми, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або поля, задля ім'я мого, життя вічне осягне!" (Маттей, 19, 29). Пощо брати мечі в руки! Пощо дбати про блага земні, пощо дбати про земну Вітчизну! Дбайте про небесну Вітчизну — в ній життя вічне, блаженство і спасіння! Спаситель добровільно умалив себе, прийнявши вигляд раба!"
"Царю Всеволоде, є щось зле в нас? Юнаки, обвішавшись мішками і на шиї хрести повісивши, покидають доми, братів, сестер, приймають вигляд раба-жебрака. І йдуть в ліси Ростово-Суздальщини, щоб "поганців" мордвинів, чудів, мерів, черемисів на пра­вославіє грецької церкви навертати. Україна (Русь) вже так обправославлена, що не має сил сама себе боронити?" — сказав тисяцький Суша, з Дінця прибувши.
247. І сказав грек-митрополит Михаїл: "Глупий той син, який виступає проти віри батьків своїх! Віру царів Володимира, Яро­слава треба шанувати і для неї жити! Хто батька шанує, того й люди шанують!"
"Господь Бог Саваот схотів, щоб греки пасли стадо України (Русі) по-грецькому. Хто не кориться грецьким єреям, той не кориться своїм батькам-царям Володимирові, Яросла­вові, Мстиславові. Грецька мудрість є міркою мудрости для всіх тих киян, які хочуть бути людьми мудрими, "просвещенними креще­нієм".
"Ми, греки, для киян дали все, що є на світі найсвятіше — ікони, ризи, кадило, кропило, требники, канони, тропарі! Ми, греки, нав­чили киян, як в Україні (Русі) грецькі церкви ставити і як за грецькими уставами жити у монастирях. Ми, греки, у Херсонесі одягнули царя Володимира у грецькі ризи, щоб він був подібний на благовірного грека і не виглядав, як його батько — варвар Святослав. У нас, греків, є слово "матетеузате", що значить "зро­біть учнями". Ви, кияни, є грецькими учнями, і такими ви повинні всюди і завжди себе почувати. Царі України (Руси) — Володимир, Ярослав, Мстислав і всі інші — це грецькі учні, ми їх учили служити грецькій церкві в ім'я нашого Господа Бога Ісуса Христа!"
248. І сказав атіман Суша: "Я з Дінця. Я гість у Києві. Скажіть, митрополите Михаїле, чому в Києві всі церкви повинні ставитися на взір грецький? Чому Київ не може мати київський взір? Чому ми не можемо бути подібними самі на себе?
З правіків Україна (Русь) мала святе знамено Триєдиности — Прав, Яв, Нав; злотий тризуб. Ви забороняєте киянам у домах три­зубець мати на стіні. Кажете, що тризубець -знамено язичеське, поганське, вороже грець­кій церкві. А чому у Візантії пошановане зна­мено язичеської Греції, двоголова змія? Чому у Греції пошановане язичеське божество Греції Атена, її статуї й досі греки тримають у своїх домах?
Ви у Києві попалили древні київські пись­мена, писані на берестових листах, сказавши, що в них славиться поганська віра України (Руси). А чому ви тепер привезли до Києва древні грецькі письмена, в яких славиться поганська віра Греції (Гелляди)?
Ви до Києва привезли писання Іоанна Ма­лали, у яких оповідається про грецьких богів Кроноса, Зевса, Гефеста, Геракла, Геру? Ви, візантійські архиєреї, наші рідні оповідання про богів України (Руси) переслідуєте, палите, а своїх богів-ідолів нам привозите, бо в них "мудра сладость єсть", "мед наслаждєній?" Як я знаю? Мені про це сказав монах Клим Смолятич! Ви, греки, обманули нас вірою Христовою!"
249. Грек-митрополит Михаїл, почувши, що цар Всеволод ставиться прихильно до аті­мана Суші, втік з Києва. Тікаючи, він наказав від імени Константинопольського патріярха не відчиняти у Києві грецької церкви (святої Софії) — ніхто з єпископів не сміє торкатися до замка! Навантаживши скрині скарбами, він дав прощальний наказ грекові-єпископові Ніфонтові: "Бережи Київ від латинників! А коли латинник схоче грецьку віру прийняти, повинен вісім днів молитовно і постом очищатися від латинського бєсовства. Латини — гірші від жидів.
Папа Григорій 6-й купив цього року пре­стол папський за тисячу фунтів золота, вірить, що видатки швидко повернуться. Благовірний Ніфонте, полагодивши справи у Новгороді, їдь у Ростово-Суздальщину. У Суз­далі є князь, у жилах якого тече благо­род­на грецька кров. Він знає, що я їду в Кон­стантинополь, на нього вся наша надія. Він покарає Київ за те, що він принизив мене. У Рязані, Ростові, Суздалі, Кучкові (Москві) на­ші єпископства. І там живуть муроми, чуді, мордвини, мещери, мері — усі вони ненавидять Київ тому, що Київ їхні землі покорив. Час­тина з них вже на віру грецьку навернені. Во­ни мої молитовні бла­гання почувши, спалять Київ — осине гніздо варвара Святослава і його потомків!"
250. Цар Всеволод занедужав. Запросив він до Києва князів і сказав їм, що грек-мит­рополит Михаїл відмовився висвячувати на єпископів людей негрецького походження, вважав, що "Україна (Русь) повинна бути в грецькій церкві". Цар Всеволод хотів, щоб грецька церква була в Україні (Русі) очолена не греками. Князі склали присягу, що після смерти царя Всеволода визнають царем князя Ігоря; Ігор — брат Всеволодовий.
У 1146 році помер цар Всеволод і царем став князь Із'яслав Мстиславич (Переяслав­ський). Князь Ігор сидить у Переяславі — ув'яз­нений у монастирі.
251. 1147 рік. Цар Із'яслав скликав у Києві Собор єпископів. На Собор прибули з Чер­нігова єпископ Онуфрій, з Білгороду — єпис­коп Теодор, з Новгороду — єпископ Ніфонт, з Смоленська — єпископ Мануїл, з Переяслава — Євтим, з Юр'їва — Дам'ян, з Володимира — Федір.
І на Соборі цар Із'яслав спитав, чи єпис­копи можуть вибрати митрополита? Єпископ Онуфрій відповів, що на основі грецьких церковних канонів, єпископи можуть вибрати митрополита. З освяченням також труднощів не буде, бо "в нас єсть голова святого Кли­мента, якоже Гріци ставять рукою святого Іоана". (Коли "гріци" можуть висвячуватися рукою святого Іоана (тобто, засушеною кіст­кою руки), то чому кияни не можуть для ви­свячення покористуватися черепом святого Климента?).
"Вь лето 6655 (1147)" року (у липні місяці) монаха "Зарубського" монастиря Клима Смо­лятича (книжника і філософа, "преже бо его й не бывалъ таковъ въ Руси") було поставлено на митрополита Київського і всея Руси. Грек-єпископ Ніфонт, найдовіреніша людина Візан­тії, здібний дипломат візантійський, та його однодумці (греки-єпископи Теодор, Нестор, Мануїл і інші) сказали, що "нема того в законі, щоб єпископи ставили митрополита без Константинопольського патріярха". Ду­хов­не поневолення України (Руси) — свята законна православна справа.
252. "Якщо імператор Візантії, нікого не питаючи, іменовує того чи іншого архиєрея патріярхом Константинопольським, то чому цар України (Руси) при згоді Собору єпис­ко­пів не може іменувати того чи іншого ар­хи­єрея митрополитом Київським?" Є пан-хрис­тиянин і є раб-християнин: те, що дозволено панові — заборонено рабові? З рабством боро­тися дуже тяжко тоді, коли воно освячене святими церковними законами. Єпископи, очолені єпископом Ніфонтом, сказали митро­политові Климові Смолятичеві: "Не поклоня­ємося тобі і не служимо з тобою". Так кажучи, вони не керувалися вірою Христовою, а інтересами грецькими, які вони завжди стави­ли на перше місце. "Киян зробіть учнями (мате­­теузате), навчіть їх кланятися грецькій мудрості, грецькій церкві, грецьким авторите­там. І карайте їх за неслухняність"; з таким поглядом грек не може розлучитися.
159 років живе Україна (Русь) в духовному рабстві грецької церкви; уже виплеканий раб, він уже втратив почуття національної єдно­сти, уже можна легко використати раба проти раба. Раб, сам з собою воюючи, допоможе грекам скинути з київського митрополичого престолу українця (русича) Клима Смоля­тича. Знову прибуде грек-митрополит. Треба почати творити опозицію проти митрополита Клима Смолятича.
253. I "головою опозиції став Ніфонт: він не згадував Клима у Богослуженнях. І висту­пав публично проти нього, маючи союзника в наказному ігуменові Печерського монастиря, Теодосієві. Князь Із'яслав 2-й намагався переконати Ніфонта, забороняючи йому ви­сту­пати проти митрополита Клима. Ніфонт не покорився, бунтуючи далі духовенство проти Київського митрополита".
"Князь Із'яслав заборонив Ніфонтові вер­татися на єпископську катедру до Новгорода, назначуючи йому мешкання в Печерському монастирі" (Проф. Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 91). Ніфонт і його однодумці речуть: "Понеже он (Митрополит Клим Смолятич, — Л. С.) не помінаеші патріарха, он волк єси!" Він (Митрополит Клим Смолятич) у Києві єпископами-греками і грецькою церквою огреченими киянами, проголошений "вовком". Чи був він вовком?
254. Він (українець, митрополит Клим Смолятич) був греком по вірі, він думав по-грецькому. З дитячих років він був навчений трепетною душею благоговіти перед грець­кими іконами. Він, крім грецької, жодної іншої віри не розумів. Він звеличував право­славіє грецької церкви і культуру грецької дохристиянської віри. Так є, "Клим Смо­лятич... у своїх творах покликувався на твори Гомера, Аристотеля й Платона", він "глибоко сприйняв нову високу культуру й пересад­жував її на українську землю", культура ж візантійська така "висока", що навіть "самі стіни Константинополя пахли культурою" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Візантія й Україна", стор. 46, 56).
Клим Смолятич, читаючи Гомера, знав імена грецьких Богів: Зевса, Аполлона, Атени, Артеміди, Деонисія, Крона. У Києві дозволе­но читати писання грецьких волхвів Гомера, Софокля, Еврипіда, Есхіла, в їхніх паґанських писаннях звеличена паґанська культура і віра Греції. Знає Клим Смолятич, добре вивчивши грецьку мову, що єреї-греки у Києві читають писання про Афродиту (богиню кохання), Геліоса (бога сонця), Атену — богиню грецької столиці, Алоея — бога обжинків, Деонисія — бога виноградарів, Еола — бога вітрів.
І їм вільно вимовляти імена грецьких богів. І вони ж (єреї грецькі) забороняють у Києві вимовляти слово "Дажбог". І Клим Смолятич, щоб грекам приподобатися, не має на устах імен богів України (Руси). "Залишки язичества, народні вірування підлягалися ду­ховному судові" (Н. І. Костомаров, "Перша Книга", стор. 27). Греки-єреї любили монаха Клима Смолятича так, як любить рабо­власник раба вірного, коліноприклонного, смиренного. Та коли вони побачили, що раб хоче себе звільнити з ярма, вони його на його землі вовком назвали.
255. Є такі святі закони, на основі яких Україна (Русь) назавжди передана в духовне рабство — той, хто бореться за її духовну неза­лежність, порушує закони того хрещення, яке було в 988 році довершене. "Се протівно єсть преданію святой гречеськой церкви, іже крещенієм синов Русі просветі от престола Константинопольського, оттуда же і перваго Кієву митрополита подадє Михаіла, іже рук­опісанієм утверді, яко не достоінт іному биті в Києві митрополиту, точію от благословенія Патріярха Константина града" ("Патерик").
"Рукописанієм" греки утвердили під час "крещенія синов Русі", що в Києві ніхто не має права бути митрополитом без дозволу греків. І той, хто це православне "рукопісаніє" пору­шує, вважається вовком таким, як Клим Смолятич.
"Русичі не були задоволені владою митро­политів-греків", "хотіли звільнити церкву Русі від залежности церкви Греції", "митрополити-греки не складали безумовного добра для церкви Русі, і проти цього не можна зробити жодних заперечень" (Е. Голубинський, "Істо­рія Русскої церкви", т. 1,ч. 1, стор. 315, 317, 320).
Хрещення України (Руси) було справою більш політично-економічною, ніж духовною: греки при допомозі віри Христової понево­лили українців; безпощадно визискували їх. Не мати у Києві грека митрополита значить економічно ослабити Візантію, лишити її без хліба, хутра, воску, меду, сала, скоту, солод­ководої риби, шкіри, рогу, масла та інших скарбів, які йдуть з України (Руси) до Кон­стантинополя, як "дар на Боже".
256. Обминувши Київ, спішать "гості" від імператора Візантії Мануїла Комнена в далеку північну Ростово-Суздальщину до князя Юрія Довгорукого. Одягнені вони, як і завжди, в благовірне одіння єрейське, з хрес­тами, в міш­ках — антимінси, мініятюрні ікони, кропила, кадила. Везуть вони велику святість святої церкви грецької — везуть грамоту до єпископа Ніфонта від "Патріярха Констан­ти­на града Ніколая 4-го" (Музалона). У грамоті "Патрі­ярх Константина града" дає моральну під­тримку єпископові Ніфонтові, який мобілі­зу­вав чорноризників церкви Грецької для бо­роть­би проти царя України (Руси) Із'яслава Мстиславича і проти українця (русича) мит­ро­полита Клима Смолятича. "Патерик" пише, що у грамоті "Патріярх Константина града" славить єпископа Ніфонта, "ублажая его о величестве разума й крепости, й при­читая того къ древнимъ Святым Отцемъ".
За велику працю, яку провів єпископ Ніфонт, утверджуючи в Україні (Русі) духовне рабство, освячене церквою грецькою, він був церквою грецькою проголошений святим Ніфонтом. І українці (раби православні) нав­чені (бо правдиву віру мають) своїх катів зва­ти українськими святими. Так є, що "Святий Ніфонт, єпископ Новгородський. Єпископом був з 1-го січня 1130 року. Упокоївся 21 квітня 1156 року в Києво-Печерському монастирі" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Українська Патрольогія", стор. 84). Так є, коли народ має таку чужу віру, в якій кати народу прого­ло­шені святими угодниками, він (народ) вва­жається одуреним народом).
Хто такий князь Юрій Довгорукий? Ви­гна­ні з України (Руси) розбійники, винуваті і не винуваті вбивці, і всі ті, що провинилися пе­ред родом своїм, ішли в ліси далекої півночі.
Знаємо, що до 988 року не було в нас кари смертної — винуватців виганяли з села, або вони самі, зло довершивши, тікали. З таких утікачів на берегах Оки, Москви, Клязьми, Шексни поставали мисливські "хутори", в яких жили і місцеві (неслов'янські) люди пле­мен Мері, Муроми, Мордви, Весі. Мордвин­ка, одружив­шись з утікачем, вивчала його мову. Діти — метиси говорили мордвино-ки­ївською мовою. Коли в ці селища приходили з України (Руси) княжі дружини (військові час­тини), "хутори" ставали княжими, і пла­ти­ли князеві данину. І тому, що тут князі по­ставили свої укріплення-гради Ростов і Суз­даль, земля ця почалася зватися Ростово-Суздальською.
257. "Ростово-Суздальська земля... край цей заселений був здавна племенами Чудь­сь­кими та Фінськими. Князь Юрій, а далі син його Андрій, заселили цей дикий край сло­в'ян­ськими невольниками та своїми дружин­ни­ками, будували там городи та оселяли села. Чудь та Фінни, слабші, менш культурні від Сло­в'ян, мішаючись з Руськими людьми та перейнявши християнську віру, потрохи вте­ряли свою народність і мову, і з сієї мішанини склалося зовсім осібне од Українців, і вдачою, і на обличчя, плем'я, що потім сталося зватися Великорусами. Уже здавна Великоруси визна­чалися своєю більшою рухливістю, здатніші були до торгівлі та до такого іншого, але у громадському ділі вони зовсім зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя. Тим-то князеві й любо було жити серед такого на­роду", — так пише син Адмірала — Головно­ко­мандуючого Чорноморським флотом і пор­тами, царський офіцер М. Аркас, вихованець Петербурзької школи правознавства, в "Історії України-Руси", стор. 59.
258. Добірні харчі, безмежні степові про­стори. Здорова кров з розвиненим інстинк­том панування. Він (українець-русич) вміє своїй волі підпорядкувати волю покорених племен. Він вроджений наказодавець. Грецьку віру маючи, він клонить голову перед єреєм грецьким, просить у нього благословення. Рідному князеві він не кориться — він сам собі князь. Він хоче князя вчити, як князь має князювати. Там, де всі наказодавці, немає таких, які б виконували накази. Накази, які не виконуються, нагадують порожнє колосся -шуму багато, а користи нема.
Там, де кожний майже князь, тяжко князем бути: кожний вважає, що він споріднений з родом княжим, з княжим воєначальником чи з зятем княжим, чи з бабусею невістки, яка є женою сина княжого дядька. "Я ниви маю, ліс, стадо скоту — самих кобил двадцять, вісім ко­ней. Маю 20 стіжків збіжжя. Самого меду в мене 30 берковців! Маю трьох синів, п'ять до­чок. Я сам собі князь!" — таку філософію життя мав землевласник, рід якого споріднений з родом княжим. І з таких родів складається плем'я, з племен — народ України (Руси).
259. У Ростово-Суздальщині мішанці (тоб­то, метиси, французьке слово "метис" значить "потомок", роджений від подружжя двох різних рас) — люди рухливі: рухливі тому, що всі вони є мисливцями і торгівцями (пере­важно торгували хутрами, рогом, шкурою). "Вони зрікалися своєї волі і зовсім підлягали волі свого князя" тому, що така була в них одідичена вдача мисливська. Мисливці ідуть на полювання юрбою, їх веде начальник — найвідважніший і найспритніший мисливець.
І всі вони під час полювання (в ім'я ус­пішного полювання) беззастережно викону­ють накази начальника, не вступаючи з ним в розмову з питаннями "Що ти мені наказуєш тримати стрілу напоготові? А може я щось інше в думці маю? Звідки я знаю, що твій на­каз правильний?" Мисливець "зовсім зріка­єть­ся своєї волі і зовсім підлягає волі свого провідника: народ з таким мисливським інс­тинктом є добрим народом для творення армії і державного життя".
260. "Гості" від імператора Візантії Мануї­ла Комнена зупинилися на перепочинок у се­лищі Кучкове (Кучкове — хутір боярина-купця Стефана Івановича Кучки). І зачарувалися: у Кучкові в соснових "ізбах" лежать великі скарби — хутра дорогоцінні.
У лісах, непрохідних болотах, на березі річки Моськава (Гниловодна, звідси — Моск­ва) живуть відважні багаті мисливці морд­ви­ни. Мордвини, щоб успішніше збувати хутра в Кучкові, вже трохи навчилися говорити по-київському, деякі з них вже й "ізби" поставили в Кучкові, стали слугами при дворі боярина Кучки.
Селище Кучкове стоїть на підвищенні, оточене високим частоколом. (Тепер на цьому місці стоїть Кремль). Воєвода Кучка хутра, куплені в мордвинів (виміняні за сокири, молотки, мечі, жіночі прикраси), відправляв до Києва. Тепер він навантажує їх на човни — пливе по Москві, а потім по Клязьмі до Суздалю, де живе князь Юрій Довгорукий.
На ріці Клязьмі є селище Клязьма, на ріці Костромі — селище Кострома, на озері Чух­ло­ма — селище Чухлома. У цих селищах живуть неслов'янські племена. Люди чудські і морд­вин­ські (для зручности) селище Кучкове, яке стоїть на ріці Москва, називали Москва, а час­токіл (дерев'яну огорожу) називали — кремль.
Князь Юрій Довгорукий зустрів у Кучкові (Москві) прибулого з Києва єпископа Ростов­ського, грека Нестора. Єпископ грек Нестор гостро осудив нововибраного митрополита (українця-русича) Клима Смолятича, і сказав Юрію Довгорукому, що Київ порушив закони, підписані під час хрещення в 988 році, значить Київ хрещення не визнав. Київ відійшов від Константинопольського патріяр­ха. Єдину тепер надію має Візантія на землі Московські (Ростово-Суздальські), де царює незалежний князь Юрій Довгорукий.
261. Дві "містерійні" дати: у 1147 році цар Із'яслав скликав у Києві Собор єпископів, де було проголошено непідпорядкування Конс­тан­тинопольському патріярхові. І в цьому ж 1147 році відбувся у Кучкові (Москві) "Таєм­ний собор", відомий під назвою "обед силен"; і тут, в Москві, князь Юрій Довгорукий, натхненний "ніфонтовцями" і "гостями", при­бу­лими з Константинополя, вирішив справу свого військового походу на Київ. (Вперше в історії згадується Москва в літописі такими словами: "Князь Юрій Довгорукий в 1147 році дав "у Москве обед силен".
Князь Юрій Довгорукий приїхав на по­бережжя річки Москви, де жив, заснувавши собі хутір, боярин Стефан Іванович Кучка. У Кучки були красива дочка Уліта і сини Пьотр і Іоакім. Князь Юрій Довгорукий одружив свого сина Андрея з Улітою. А боярина Кучку задушив шнурком.