Мага Віра

"Москва на крови основана, й къ изум­ленію враговъ нашихъ сделалась Царством знаменитымъ. Она долгое время именовалась Кучковымъ" (Н. М. Карамзін, "Історія Го­сударства Россійськаго", том 2, С.-Петербург, 1892 р., стор. 142).
З військом, в якому більше неслов'ян (морд­винів і чудів), натхненний єпископом-греком Нестором, князь Юрій Довгорукий в 1149 році вторгається в Київ. Він виконує про­хання Візантії — виганяє з Києва царя Із'яслава і українця митрополита Клима Смолятича.
У 1150 році цар Із'яслав Мстиславович виганяє з Києва Ростово-Суздальську орду князя Юрія Довгорукого. Іде кривава війна. І знову князь Юрій Довгорукий входить в Київ. І знову його виганяє з Києва цар Із'яслав Мстиславович. Іде кривава війна. І входить у Київ князь Ростислав Мстиславович і вихо­дить. І входить у Київ князь Із'яслав Дави­до­вич, і царює один рік. І знову (вже третій раз) вводить у Київ князь Юрій Довгорукий Рос­тово-Суздальську орду, і було це в 1155 році.
Із Константинополя у квітні 1156 року прибуває новий грек-митрополит Константин 1-й. Він у святій Софії привітав христолюбне військо Московське (Ростово-Суздальське) і нового царя-князя Юрія Довгорукого. І про­к­ляв "в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" про­тивного для Христа царя Із'яслава і против­но­го для Христа митрополита Клима Смоля­тича.
262. І у Святій Софії проголосив грек-мит­рополит Константин 1-й, що всі висвячення, здійснені українцем (русичем) Климом Смо­лятичем "в ім'я Небесної Цариці Діви Марії вважаються незаконними". І ті, які стали свя­щениками, отримали висвячення від "погани­на-віровідступника Клима Смоляти­ча, повин­ні від цього висвячення відректися, і в угоду Христу Богу проклясти Клима Смо­лятича".
Кияни любили царя Із'яслава. Він був та­ким добрим, що забороняв єреям і град­никам розганяти киян тоді, коли вони у гаях співали світських пісень, жартували, слухали сопілку. Цар Юрій Довгорукий, оточений єре­ями-гре­ками, після пиру знову пир улаштовує — ті­шиться, що на бажання Візантії присмирив Ки­їв і дав у Києві необмежені права для грека-митрополита Константина 1-го. Кияни від­чу­ли, що живуть у подвійній неволі — їхню душу гнітить Візантія, а тіло гнітить Морд­ви­но-Чудське військо московське, очолене кня­зем Юрієм Довгоруким. І сумно, що цар Із'я­слав в 1155 році помер — хто тепер оборонить киян?
(Папа римський Андріян 4-й, почувши, що Візантія при допомозі князя Юрія Довго­ру­кого вигнала з Києва українця-митрополита Клима Смолятича і починає свої впливи ши­рити на півночі — біля меж Фінляндії, задоса­дував. Натхненний папою Андріяном 4-м шведський король Ерик в 1157 році завойовує Фінляндію і починає вогнем і мечем навертати фінляндців на Христову віру римську).
У 1157 році, 15-го травня (на пиру в Пет­ри­ла захворівши), помер князь Юрій Довго­ру­кий. Кияни, почувши, що він помер, повстали, розгромили у Києві його Двірець Царський, повбивали його бояр. А військо його, рятую­чись, утекло з Києва, пішло у Московщину. І втік з Києва й грек-митрополит Константин, знайшовши притулок у Чернігові, у грека-єпи­скопа Антонія. Митрополит Клим Смо­лятич спішить з града Володимира до Києва.
263. Одна частина єпископів стала по сто­роні українця (русича) митрополита Клима Смолятича, інша — по стороні грека-митро­по­лита Константина. І князі, своїх єпи­скопів підтримуючи, поділилися на дві не­прими­рен­но ворожі сили. І вже готові почати воювати самі з собою.
Щоб обманути православних рабів-хрис­тиян, їм постійно єреї біля амвонів речуть: "Забажав Володимир об'єднати численні свої землі одною вірою та збагатити її придбан­нями візантійської культури, і тому хрестив народ, після хрещення авторитет царя під­нявся, престиж Русі в Европі став великий, усі тішилися хрещенням, бо над ними правдива віра возсіяла". Церковна така пропаганда є облудною: в ній зігнорована навіть та істо­рична правда, яка занотована монахами у літописах.
("Виявляється, що вони (греки) не тільки без жодного права підкорили собі церкву Русі, але, власне кажучи, порушили дійсні права і в тому випадку, коли заставляли нас мати митрополита з них, а не з природніх русичів" (стор. 273). "Наші предки не проявляли най­меншої пошани до національного характеру греків і зображали їх, як уособлення лице­мір­ства" (стор. 326). "Народні прислів'я говорять про фальшивість і хитрість греків: "цигана обмане жид, жида — грек, а грека — чорт", "грек скаже правду раз на рік", "грек за золото собі очі виколе" (стор. 317), (Е. Голубинський, том 1, "Історія Русскої церкви"). Якщо народ бачив, що греки — це втілення лицемірства, то він в душі ненавидів й те хрещення, яке було здійснене при допомозі цих лицемірів. У народі нашому була ненависть не до греків, як народу грецького, а до греків-єреїв, які жор­стоко пригнічували добру вдачу київських людей).
На одній вулиці стоять кияни і речуть: "Клима Смолятича хочемо! Віра грецька, то хай хоч митрополитом буде наша людина! Геть грека Константина!" Біля монастиря Ки­єво-Печерського стоять монахи і речуть: "По рукопісаніям має бути митрополитом тільки грек! Геть Клима Смолятича! Хто не визнає, щоб грек був митрополитом, той не визнає хрещення Русі!"
264. Бачачи, що киян, поділених політи­кою православія грецького, помирити не мож­на, (киянин бачить у киянинові найлю­тішого ворога) вирішено порятунку шукати у Візан­тії. Поспішає гінець — боярин Юрій Семкович до Константинополя: щоб не було так, як хо­чуть прихильники українця-мит­рополита Кли­ма Смолятича і прихильники грека-мит­ро­полита Константина. Він (боярин Юрій Семкович) має привезти третього мит­ро­полита. Константинополь знає до най­менших дрібниць, що діється у Києві. ("Дайте нового митрополита?" "Новий митрополит Іоан 4-й, думаємо, вже в Києві", — відповів патріярх Лука Хризоверґ).
Цар Ростислав Мстиславич не хоче в Києві прийняти грека митрополита Іоана 4-го. Кияни поділилися на три ворожі фронти. У Києві ще живе пам'ять про царя Святослава Першого. Старі люди (ті, що таємні зв'язки мають з волхвами) кажуть: "Вже так враги люті нас зхристиянізували, що й дихати не хочеться. Хай буде проклятий той день, який проголосив нас християнами віри грецької. Православними ставши, ми зненавиділи самі себе, збайдужіли до себе, охляли".
265. (Князь Мстислав Володимирівський (син царя Із'яслава) 22 листопада 1157 року) сказав боярам: "Митрополит Константин у святій Софії кляв мого батька за те, що він підтримував митрополита Клима Смолятича. Я ще маю почуття чести, геть митрополита Константина!"
Літописець написав, що коли у Чернігові помер грек-митрополит Константин, то князь Святослав Чернігівський у присутності грека-єпископа Антонія розірвав печать: у заповіті митрополит Констинтан написав: "Не ховайте мого тіла. Хай воно буде викинуте з міста і передане собакам на з'їдання". Хай, мовляв, знають благовірні греки, що скити годують собак тілом людським.
Єпископ Антоній, боючись порушити мит­рополичого заповіту, вивіз тіло митрополита Константина за Чернігів і викинув його на смітник "собакам на з'їдання". Князь Свято­слав сказав, що в Україні (Русі) такого ди­кун­ства, яке тепер греки витворяють, ніколи не було. І він дав наказ порушити митрополичий заповіт — забрати тіло з смітника і поховати в Соборній церкві в Чернігові.
266. Щоб Україна (Русь) мала більше своїх православних святих, був і цей "забраний з смітника" митрополит Константин прого­ло­шений святим України (Руси). За які такі священні подвиги? Він проявив подвиг, про­клинаючи у Києві у святій Софії митрополита Клима Смолятича. Він безпощадно картав тих киян, які, будучи православними грецької віри, проявляли прихильне ставлення до язичеських обрядів, законів, істин, порядків України (Руси). І він, як грек, поступав пра­вильно. Чому?
Язичеська віра України (Руси) — це своє­рідний, кажучи сучасною мовою, національ­ний світогляд, світогляд, в якому проявлений самобутній шлях життя, своєрідна духовна, культурна, політична, економічна, історична не­залежність. Щоб українці (русичі) стали смиренними православними рабами грецької церкви, треба з їхнього життя викорінити за­лишки їхнього язичества: залишки їхнього са­мо­стійного мислення, залишки їхніх самос­тійних почувань. За творення в Україні (Русі) рабського типу людини — людини, яка життя своє готова віддати за православіє грецької ві­ри, грек-митрополит Константин проголо­ше­ний грецькою церквою святим чудотворцем.
"Блаженний Константин 1, Митрополит Київський і всієї Руси. Був Митрополитом 1156-1158-их років, родом грек. Упокоївся в Чернігові 5 червня 1159-го року. Похований в Преображенському Чернігівському Соборі, над Мощами творилися чуда. Пам'ять свят­кується 5-го червня" (Митрополит Іларіон (Огі­єнко), "Українська Патрольогія", стор. 77).
267. Ті, які в православії грецької церкви бачать тільки невинні святощі церковні, істини Христові, жорстоко обмануті. Грецька церква (і латинська не була інакшою) ніколи не обмежувалася тільки справами церков­ни­ми. Вона завжди була політиком, диплома­том, цензором справ культурного життя, знавцем державної дипломатії і військових таємниць.
Наприклад, "такі патріярхи — державні дія­чі, як Фотій, Миколай Містик, Константин Лихуд, Іоан Каліка не обмежувалися тільки церковною діяльністю, але й повноправно брали участь у рішенні важливих державних справ, династичних і навіть військових пи­тань" (Протоєрей Др. А Шмеман, "Історична дорога православія", 1954, стор. 265). І такі, як вони, і посилали в Україну (Русь) такого -грека-митрополита, який при допомозі попів і єпископів (армії Христової), здійснював по­літику, корисну для Візантії.
268. Візантія, бачачи, що Україна (Русь) від­важно бунтується проти присланих з Кон­стантинополя греків-митрополитів, вирішила зробити з Києва те, що зробив Рим з Кар­та­генами. Київ треба спалити, жителів огра­бу­вати, мечами посікти; Христова Візантія знає, як розправитися з своїми православними рабами.
("Патріярх пекуче підохочував (єпископа) Ніфонта до боротьби з (українцем митро­по­литом) Климентом, і, як свідчить "Іпатіїв­сь­кий літопис", "присла къ нему грамоты, блажа (его) и причитая къ святым" (Е. Голубин­сь­кий, том 1, стор. 310). Справді, Візантія тепер мобілізувала в Україні (Русі) всю свою чорноризну агентуру, щоб — або тримати Київ у ярмі православія грецької церкви, або — спа­лити Київ. Київ, звільнившись з ярма право­славія грецької церкви, не тільки ослабить Візантію, а й інші народи заохотить іти його шляхом).
І візантійський патріярх Пасхаль 3-й, ви­ко­нуючи політичні вказівки імператора, по­си­лає "благих гостей" до князя Андрія Сузда­льського. "Князь Андрій виріс на півночі, над Волгою, і Русь (Україна) була для нього чужа і не люба" (М. Аркас). На північному березі річки Клязьма (там, де в Клязьму впадає річка Нерль) князь Андрій поставив Княжий Двірець. Біля двірця почали селитися мирні й доброзичливі люди племен Мері, Мурома, Мордва. І так постало селище Боголюбове.
269. У граді Суздаль князь Андрій поста­вив величаву церкву, у ній єреї-греки по­ста­вили "образ Вседіви Марії". Рама цього об­разу була срібна. Образ Марії був оздоблений дорогими каміннями і п'ятнадцятьма фунтами золота. У літописі ця (привезена з Візантії ікона) описана з зазначенням дрібних деталей.
Між селищами Суздаль і Москва — жваві зв'язки. У Москві так, як і в Суздалі, княжа знать складається з видатних мордвинів і чу­дів. (Чудь — славне фінське войовниче плем'я). Мордвин Анбал головний дворецький, права рука князя Андрія Суздальського. Князь Ан­дрій (Суздальський) і Анбал та інші знатні мордвини особливо гостинно стріли "благих гостей" від патріярха Візантійського Луки Хризоверґа.
"Благі гості" вручили князю Андрію (Суз­дальському) "золотий меч". (На мечі викарбу­вані грецькою мовою слова "Пресвятая Бого­родица! Поможи рабу твоєму Андрею". "Въ Московской Оружейной Палате есть древній мечь Греческой работы, съ вырезанною Гре­чес­кою надписью: "Пресвятая Богородица! По­­моги рабу твоєму... въ лето по Христе..." (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійсь­каго", том 3, стор. 7: примітки). Карамзін, бу­ду­чи православним патріотом і улюбленцем "Свя­тєйшаго синода", вирішив замість ім'я і по­дання року, поставити крапки, і, щоб справу зла­гід­ни­ти, сам себе питає: "Не сей ли мечь при­над­лежалъ... Андрею?" Цей меч не тільки належав Андрею, а й цим мечем був убитий Андрей).
Слова, які були у Константинополі викар­бовані на цьому мечеві, стали благословенним гаслом для Суздальсько-Московської знаті: спалити Київ.
270. Отримавши благословення з Візантії і святий меч грецької церкви, князь Андрій Суздальський випровадив свою многолюдну Суздальсько-Московську орду на південь.
Цар Мстислав Із'яславич (прихильник мит­рополита Клима Смолятича) три дні бо­ро­нить Київ. І бачить він, що темні сили пра­вославія грецької церкви діють проти нього. У київських церквах і монастирях (по­став­лених князем) візантійські агенти працю­ють на користь Суздальсько-Московської орди.
8-го березня 1169 року (на другий тиждень великого посту) Суздальсько-Москвинська орда почала палити Київ. "Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні — оповідає літописець — грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей уби­вали без жалю, обдирали церкви та мо­на­стирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзво­ни. Настала у Києві велика туга, смуток і сльо­зи. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати, ослабити" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60).
271. Після нападу на Київ Суздальсько-Московської орди "Київ вже на віки перестав бути осередком політичним". "І з цього часу північна Русь (колонія України-Руси, — Л. С.) зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку "Великим Князівством Московським", а далі — царством Москов­ським (од столиці Москва, що збудував Юрій у 1147 році)" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60, 61). Князь Юрій Довгорукий (батько князя Андрія Суздальського) не збу­дував Москви у 1147 році. Він тільки у селищі Кучкове, одружуючи свого сина Андрія з Улі­тою — донькою боярина Кучки, її розбудував.
272. Літописець написав, що суздало-москвини, втогнувшись у Київ, "грабиша за 2 дні весь град, Подольє і Гору, і монастирі, і Софью, і Десятиньную Богородицю, і не бисть помилуваній нікому же ніоткуду же, церквам горящим, крестьяном убиваємом, другим вя­же­мим, жени ведени биша в плен, розлучаєми нужею от мужій своіх, мляденци ридаху зряще матерій своїх, і взяша іменья множество" ("Іпа­тієвський літопис"). "Суздальци насилу­вали жен і девіц у Києві" (В. Н. Татіщев).
Суздальці-москвини насилували киянок і вбивали їх. Виривали з їхніх вух серги. Пер­стені, щоб легше зняти з мертвих пальців, з пальцями відсікали. Святощі грецької церк­ви, її книги, ризи, ікони, епітрахилі, антимінси Ві­зантія перетранспортувала з Києва у Москово-Суздальщину. І тепер Київ вже не буде праг­нути, не питаючись Візантії, для себе митро­политів призначати з роду-племени Ки­ївсь­кого. (Хрещення України (Руси), яке Ві­зантія почала в 988 році, було повністю за­вершене під час великого посту в березні 1169 року).
273. У Суздальщині (у селищі Боголюбове) біля Княжого Двірця рядами стоять бочки, на­повнені злотом, сріблом, дорогими камін­нями, привезеними з Києва: тисячі перстенів, сережок, намиста, ланцюжків, золотих ґудзи­ків, гребінців, лежать променисті діядеми — все це дорогі прикраси, забрані в чепурних київ­ських дівчат.
І біля Княжого Двірця лежать під шкі­ряними накриттями дорогі матеріяли — шовк, сукна, готові одіння, мечі, окуті злотом, кни­ги, ікони, військові прапори, упряж, оздоб­лена золотими бляшками. У Княжому Двір­цеві гучний пир. Єреї і гості з Констан­тинополя співають божественних пісень. Єреї славлять "христолюбного князя Андрея" і його чадо, і гостей з Кучкова (Москви), Ростова, Суздалю. Є радість, що Київ — гніздо, з якого вилітали орли такі, як цар Святослав, цар Ігор та інші нехрещені і хрещені вороги Візантії, перетворений у руїну, в якій у смертних муках конають кияни...
274. І тоді, коли ще на руїнах Києва клу­бочився дим, прибув (в 1170 році) з Суздалі-Московщини до Константинополя з велики­ми дарами ігумен Феодор: посол від князя Андрея Боголюбського (Суздальського). Так є, "Фео­дор въ 1170 году (вісім місяців після спалення Києва, — Л. С.) ездилъ въ Царьградъ съ ве­ликимъ богатствомъ, и тамъ отъ Пат­ріарха билъ поставленъ въ Ростовъ (Суз­дальскій) Єпис­копом" (Н. М. Карамзін, том 3, стор. 12: примітки).
Передавши патріярхові великі багатства і від нього отримавши титул єпископа Ростово-Суздальського, Феодор на Суздальщині ро­бив "подвиги" на очах князя Андрея Бого­любського. "Он (Єпископ Феодорь) мучиль людей въ селахъ; даже распиналъ некоторыхъ, выжигалъ глаза, резалъ языки, единственно для того, чтобы присвоитъ себе ихъ достоя­ніе", "Летопись Никоновская пишет, что Феодор вариль женщинь в котлахъ, отрезы­вал носы, уши; что все трепетали его: ибо онъ "рыкалъ как левъ, язык имелъ чистый, веле­речивый", "Андрей (Боголюбскій) признавалъ Феодора достойнимъ сана Єпископскаго"" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Рос­сійськаго", том 3, стор. 21, стор. 12: примітки).
275. 1174 рік. 29 червня. Ніч. Істинно­русь­кій мордвин Анбал — права рука князя Андрія Суздальського вважає, що скарби, награбо­вані у Києві, неправильно поділені. Знає він, що з такою його думкою погоджуються й деякі Суздальсько-Москвинські бояри.
Він (Анбал), маючи ключі від Княжого Двірця, тихо ввійшов з Іоакимом (Іоакім — брат Уліти, син боярина Кучки) у підвал. У підвалі вдень і вночі стоять два сторожі біля скринь, навантажених скарбами. Анбал з Іоакімом убили цих сторожів і почали кли­кати князя. Князь, почувши тривожний голос вірного Анбала, підбіг до стіни, щоб взяти свого меча: меча не було. (Не знав князь, що меч цей з "Греческою надписью" тепер у руках Анбала).
Князь Андрей (Боголюбський) вбіг у під­вал, і тут Анбал збив його з ніг, і він упав біля бочки, наповненої сріблом і злотом, награ­бованим у Києві. І Пьотр (суздальський ку­пець) відрубав князеві Андрею (Боголюб­сь­кому) праву руку, а Анбал і Іоакім "вонзили мечи в сердце", і Боголюбський "скончался". І тут був убитий Прокопій — княжий слуга. І було тіло князя Андрея Боголюбського ви­тяг­нене з підвалу і викинене під кущі.
Коли Козьма (княжий слуга) хотів тіло князя Андрея (Боголюбського) поховати, Ан­бал відповів: "Мы готовимъ его на снеденіе псам". І "князь лежить нагъ". У Боголюбові люди грабують награбоване. І дехто з гра­біжників хоче поховати тіло "нагого князя", та Анбал відповідає: "Мы хочемъ выверечи псомъ" (ми хочемо віддати псам).
"Граждане Боголюбскіе взяли сторону убійцъ; расхитили дворецъ, серебро, злато, богатыя одежды, ткани. Тъло Андреево ле­жало вь огороде" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, С.-Пе­тербург, 1892 р., стор. 17).
276. До селища Боголюбове з граду Во­лодимира (на Клязьмі) прибув ігумен Феодул. Він з "браттями во Хресті погребъ, забієнного христолюбца князя Андрея Суздальськаго въ златоверхомъ храме Богоматери".
Митрополит (Огієнко), поучуючи право­славних християн, що "Кожний народ має своїх власних святих", пише, що "Святий Ве­ликий Князь Мученик — Андрей Боголюб­сь­кий. Убитий вночі з 29-го на 30 червня 1174 року. Побудував в 1158-1161 роках у Во­ло­димирі на Клязьмі величний Успенський Со­бор, "якого не було на Русі", в якому й по­хований. Пам'ять святкується 30-го березня", "Наші святі — це ясні зорі на Небі України. Чи вже ж ми не хочемо і не прагнемо, щоб ці зорі завжди світили на нашому Небі?" ("Укра­їнська Патрольогія", Вінніпеµ, 1965, стор. 16, 57).
Яка релігія — такі й святі. Які святі, така й духовна мораль у тих, які їм поклоняються.