Мага Віра

1. Дорогі побратими і посестри — вірні внуки Дажбожі! Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не виже­бране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним вічніє. І щовесни вос­кресає сонцем! Не­має сонця — значить немає оновлення, помоло­діння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї непро­явленої притаманности.
2. Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла (до Сонця!) зелена пра­кров. Вони різноквіттям закрасувалися, при­наджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця.
"Бог життя воскрес!" — світ славив Тато Орь.
3. Слово "воскресіння" походить з кореня "крес", "крас", його синоніми — "скрес", "скре­сіння". У непроглядних глибинах мовних таїн іс­криться промінь народження слова "воск­ресіння".
Воно пов'язане зі словом "вас" (санскрит) — "веселість", "весна". "Васанта" — кажуть сьо­годні в Індії. Воно пов'язане з появленням перших стеблин трави і воскресінням біло­грудої берези.
У санскриті слово "ґрас" означає "пагі­нець" (перший провісник життєвідродження, який виходить із землі, посланий до сонця воскреслим зерном). І звідси німецьке "ґрас", англійське "ґресс", латинське -"ґрамен", що значить — трава. Наші предки одинадцять тисяч років тому казали "драва": від "драва" походить слово "трава", "ґрава", (ґрас).
4. З Сонця постало воскресіння, — вірив Та­то Орь. Згустки сонця сховані в зерні рослин. Згустки сонця сховані в сім'ї тварин і людей оживають, благовістять життям. Птахи, які весною прилітали з далеких країн, будували гнізда в гаях над Дніпром. Тато Орь помітив, що яйце, сонцем зігріте, творить у собі крап­лю червоної крови. Кров — життя. Самопо­стала в Тата Оря віра, що життя виникло з яйця. Сини і дочки дарили один одному чер­воні яєчка (писанки) — символи життя вічного.
5. Щоб з дерева, з каменя викликати іскру сонця, треба мати кресало. Треба проявляти дію — кресати, скресати. Є в нашому народі вислів, що "після зимової сплячки скресла ріка. "Олеся заговорила, неначе воскресла", — пише син природи Іван Нечуй-Левицький.
"У моїй голові воскресли спомини", — хви­люється окрилений мислитель Іван Франко. "В темряві ночі шумить воскресла річка", — го­во­рить коханець сонця Михайло Коцюбин­ський. "І навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа", — каже дочка волі Ле­ся Українка. "В найдрібнішому і щуплому зер­ні все ж закладена жива велика сила: і з-під снігу вона воскресає навесні", — ніби молиться, ніби входить у святиню воскресіння життя на землі рідній письменниця Дніпрова Чайка. "А Ігоревого храброго полку не скресити", — жур­но молиться Баян. "Воскресни, Мамо! І вер­нися у світлицю-хату", — молиться великий Тарас Шевченко, "...із мертвих воскресне Україна!" — провіщує Пантелеймон Куліш.
6. Воскреснути — значить відродитися, оживитися, відновитися, прорости, дати озна­ки життя, пробудитися, самопізнатися, само­відчутися, вернутися у світ життя!
Воскреснути — значить відбудуватися, ду­ховно помолодіти, обадьоритися, пригадати щось давно забуте, омолодити пам'ять, чуття, вернутися до тілесного і духовного самоутвер­дження!
7. 10961 рік Дажбожий. Провесна. На мапі Манітоби випадково знаходжу село Україна. Відчуваю велике хотіння його відвідати. Ми­нувши Давфин, я побував у Сифтоні й Етель­берзі, де мешканці майже всі українці. Вони мені показали дорогу, зазначивши: "Не варто їхати, в Україні бідна земля, одна крамниця, пош­та, залізнична станція, на якій напис "Україна"".
8. О десятій ранку я поставив авто біля залізничної станції Україна. Оглянув убогий ліс. Бачу — оподаль стоять глиняні фармерські хатини: у них живуть мої добрі люди.
І хоч віяло морозяною північчю, мені на душі було тепло від самого слова "Україна", біля якого я стояв, як один у полі воїн. Я не чувся загубленим — думи мене повели до Дніпра, на широкі степи, згадав я діда Трохима, весь мій добрий косацький рід.
9. Я відчув голод; свіже повітря і втома клонили до сну. І я задрімав у авті. Крізь сон почув, що хтось стукає. Біля мене стояла бабуся з дівчинкою років дванадцяти. "Хрис­тос воскрес. Ви тутешні?" — спитала во­на. Дівчинка тримала їжу в мисочці. Я відповів: "Дажбожий внук воскрес!"
Появилося насторожене мовчання. "То ви не християнин?" — спитала бабуся. "Ні". Бабуся насторожено перехрестилася, схопила внучку за руку й приспішено пішла, й там на дорозі біля крамниці стала й задумалася.
Я дивився на них. Дівчинка йшла до мене. "Вернися!" — гукнула бабуся. Дівчинка не вер­нулася. "Ви голодні? — спитала дівчинка, піді­й­шов­ши, — тут вареники, дві писанки. Бабуся там стоїть і плаче, і каже, що десь є гріх, а де — не знає. Спитає священика. Гріх угощати не­хри­стиянина і гріх лишити його голодним. Що ви думаєте?" Я відповів: "Ти скажи своїй бабу­сі, що мене народила укра­їнська жінка. Укра­їнець, який допомагає укра­їнцеві — творить свя­тість, українці — діти однієї Матері". Дівчинка пішла.
10. Я сидів у затишку під дерев'яною сті­ною залізничної станції Україна, їв вареники і (вибачте, що не приховую особистих почу­вань) плакав. Чомусь так гірко стало на душі. Краплі сліз падали на мої руки, на їжу, на весь світ білий. І тоді з-за хмари виглянуло сонце. І незрозуміле збудження заволоділо моєю розчуленою душею. І спалахнула в крові сила дивна, буйна, вільна. Вона окрилила мене. І стало мені так легко, ніби тіло моє утратило вагу, ніби зі слізьми вилилася гіркота самот­ности.
Я поки-що не знайшов таких слів, які б мені допомогли висловити ці почування. Їх можна назвати наднатхненням. Вони мої гості вірні, любі, несподівані, гості великого душев­ного збудження.
11. І задумався я: мене не любитимуть брати (сповідники чужих релігій і поглядів). Вони не любитимуть мене тому, що я не раб, не маю ні рабських звичок, ні рабських по­чувань. Їх тривожить, їх лякає моя волелюбна вдача. Вдача не падає з неба. Вона була при­суща далеким предкам моїм (воїнам Свято­слава, воїнам Анта). Сьогодні вона обізвалася в мені і тому я втратив здібність бути таким, як всі мої брати — раби. І куди ж я з нею піду? Хто відважиться бути моїм вірним побра­ти­мом, хто відважиться піти проти тисячоліт­нього переконання, яке загніздилося у нави­ках, у почуваннях народу, у звичаях його раб­ського життя?
Ніхто? Буду я самітнім, самітнім між людьми моїми, яких я так щиро і пристрасно люблю, вони і в рабстві красиві. Вони і в злиднях чепурні, співучі, закохані в квіти і сонце. Повернути б їм їхню предківську волелюбну вдачу, і вони б перебудували світ, ощасливили б людство вишуканими творами мислі і краси!
12. "Христос воскрес", — говорять брати (сповідники віри чужої) і ненавидять мене, що я не поклоняюся чужим богам. Не вірю, що жид може виконувати обов'язки Бога. Їхня ненависть мене не лякає. Я їхню ненависть ослаблю. Вони вірять, що вони сильні тому, що люблять Христа і ненавидять Дажбога. Їхня любов до Христа народжена ненавистю до Дажбога. Любов, народжена ненавистю до духовности предків рідних, не є моральною!
13. О думи — святі орли душі моєї, летіть у світ дня завтрашнього, летіть без спочинку, летіть без зневіри, летіть без нарікань, летіть без страху. Сонце озолотить ваші крила, лет скріпить вас і ознаменує новим духовним воскресінням!
І ніколи і ніде (в годину лету священного і всеперемагаючого, у години втоми смертель­ної) я не скажу: "думи, горе мені з вами, доле моя гірка, крилечки зітру, поки море перелечу". Жебраки долі, відстороніться від мене. Я сам творець своєї долі — з її чаші п'ю солодкий і гіркий напій, я не пещене дитя долі, я син вільної Мислі і Борні!
14. Думи мої — щастя мені з вами. Ви з чистого джерела Духа Нації родитеся, Ви воскресаєте вогнем великої Віри. Доле, я твій творець. Створю тебе з алмазу терпінь і мук, з вогню борні, з крови серця мого!
Крила життя мого, летіть! Коли не скорите просторів незвіданих, не розженете чорні хмари, які повисли над душею народу мого, то впадіть на граніт. І не тремтіть з болю. Станьте дзвоном, який сповістить, що ви вміли летіти і вміли у леті згоріти!
15. Діду мій, волхве сивоусий! Друже мій старий, як дуб столітній. І душею молодий, як весна, учителю мій, дударику Трохиме. Ти мені сказав сонячного росяного ранку (на могилі предків): "І отож внуче мій, написано, що "Бог Ізраелів Саваоф", а значить, коли Ізраелів, то не наш. У нас Дажбог, а ми Його внуки. І так воно на нашій землі завжди було і так має бути. Горе, що не всі знають про цю благу вість. Не знають та й поклоняються зайшлим богам. А коли б знали, то воскресли б, як ось весною воскресає зерно новим життям. Я печать благословення на чоло твоє поклав, її ні смертю, ні життям стерти не можна. На дні душі вона.
А мені мій батько поклав печать благо­словення. А йому — твої прапра-діди далекі. І тому ми з роду в рід живемо з печаттю віри Дажбожої. Твій батько боїться тобі про це сказати, я сказав і ти благословення моє в душі хорони.
І ще скажу: життя солодке, коли людина мучиться за любов до життя. А життя, то і є молитва до Дажбога, ділами багата і вдачею вільною.
Рости мені на радість. А коли мене не стане, ти дітям своїм признайся, що твій дід любив Дажбога, і гордився, що коріння життя його глибоко живуть у землі рідній, у душі рідній, у небі рідному, у вірі рідній. У кожному колосочкові, що ось на ниві цій росте, живе життя моє. Не стидайся, що діда твого язич­ни­ком називають. Внуче мій, несказанна ра­дос­те моя, зачарую тебе навіки чарами віри моєї, і слово завжди стоятиме на варті душі твоєї".
16. Є в житті кожної людини слова, які падають в душу і залишаються навіки в ній. І сяють, як діяманти. Сказавши, "Дажбожий внук воскрес", я почав сперечатися з собою: а хіба він був мертвий, хіба його розпинали на хресті, хіба він "син Божий", хіба можна казати: "Дажбожий внук воскрес!", хіба омо­лодження душі народу не можна назвати воскресінням?
І я пішов у світ глибоких роздумів. І появилися в мене нові хвилювання. І думи родили думи. І відчинив я двері бібліотек Клівленду, Дітройту, Чикаго, Монтреалю, Мехіко Ситі, Міннеаполісу, Філядельфії, Ню Йорку, Константинополя, Багдаду, Атен, Бенаресу, Парижу, щоб знайти у книгах Близького сходу, Індії, Китаю відповідь на питання, які не давали спокою душі моїй.
І, забувши про сьогодні, про вигоди "я" сво­го, я помандрував у нетрі давновідгомо­нілих тисячоліть. Уявно я був на святах Сумерії, Вавилону, Індії, Ірану, Сирії, Єгипту, Греції, Юдеї, Риму. Я стрічався з предками-оріянами на їхніх святах біля Дніпра, я відчув, що душа моя поповнішала, оновилася, воскресла!
17. Я вже оповідав вам про походження і значення слів "дим", "дім", "дама", "домо­ви­на". Наші предки вірили, що є опікун дому. Він був ними названий Домуса (Домовик). Він невидимий, але всюдисущий опікун Роду (Дух Роду).
Щоб урятувати чадо своє, Домуса взимку страждав. Сили тьми і смерти прагнули перемогти Його. Спільно з Ним страждало й чадо Його. Та після тяжкої борні Домуса пе­ре­магав смерть. Він, будучи півживим, від­молоджувався, відроджувався, воскресав. І своїм чудовоскресінням спасав дітей своїх — весь живий світ!
18. Людина — втілення мислі. Тато Орь бачив, що восени все, що оточує чада його, вмирає. В'януть і падають листя з дерев, ги­нуть (убиті морозом) квіти, трави, відлітають у вирій птахи, в нори ховаються звірі, і там за­синають, лежать мертві комахи, холодніє за­жу­рена земля, приходять дні понурі, снігова хур­товина все померле покриває білою ковд­рою.
І сидів біля вогню Тато Орь, і думав: зна­чить у природі є сили, які змагаються між со­бою. Між ними немає любови — лід не любить вогню, тепло не любить морозу. І коли б сили смерти були всесильні, їм би (людям) прийшла смерть. "Ні, — думав Тато Орь наш, — сили жит­тя могутніші за сили смерти. Із силами життя йде сонце, йде квітуче воскресіння, йде люди­на!"
19. Шість тисяч років тому з Оріяни (Праукраїни) наші предки, присвоївши коня і створивши першого на плянеті Земній воза, ішли, як богатирі світу, в незвідані землі. Вони (плем'я сумеріян, тобто кімерійців) поселили­ся на плодючих долинах Тигру і Евфрату. І там вони продовжували свято берегти віру в доброго Домовика (Домуса).
Семітські кочові племена (Аккади і Хал­деї), які зі всіх сторін оточували осілих жите­лів (українців — сумеріян, перших у світі хлібо­робів), приглядалися до їхніх весняних свят, які відбувалися в березні. Сумеріяни — перші хлібороби. Археологи твердять, що вони хліборобську культуру принесли до Месопо­тамії з Трипілля (України).
20. 12 жовтня 72 року з Багдаду я поїхав до Евфрату. Оглянув особисто творіння предків (славних сумеріян) біля Карбаса, Гілли, руїни міста Кут (Кут, Куток), руїни міста Ур (Вар, Вода), руїни міста Умм (Ум, Умний). Між мною і предками моїми — шість тисячоліть. Є щось могутніше і святіше, як час. Є таїна, яка кличе на свято предків і потомків. Без цієї таїни людина не могла б іти вперед.
21. Халдеї (предки юдеїв) навчилися хлібо­робського мистецтва від Українців (Сумері­ян). Вони в Них позичили хліборобське свято (культ Думуса), назвавши його Таммуз. Є багато легенд про Таммуза. Ніби він тридцять тисяч років тому був Володарем людей. І тому, що був добрим і терпеливим, він життям переміг смерть. І хоч щороку злі сили три мі­сяці його умертвляють, весною він воскресає. Він умираючий і воскресаючий.
22. Зима — не рідна мати. Зима часто в предків наших відбирала життя. Вони вми­ра­ли з голоду і холоду. І тільки ті, які витерпіли страждання, були вдостоєні стріти квіти вес­ни. Вони стрічали весну, як нагороду за їхні зимові терпіння — за довге постування, за те, що вони не втратили віри у прихід воскре­сіння.
23. Ізраельський пророк — рабін Езикіел (він пророкував у 595-573 роках до Христа) перебував, якщо вірити бібліологам, зі своїми земляками у Вавилонській неволі. Він описує, що "сидить жіноцтво, голосячи по Таммузі" (Езикіел, 8-14). Жінки Вавилону голосили, оплакуючи страсті Таммуза (Сина Життя). В "Біблії" (переклад Куліша — Левицького — Полюя) на 723 сторінці є примітка, що "Там­муз — любовник поганської богині — розпус­ниці Венери". Свята перекладацька наївність!
Богиня Венера (її також звуть Афродитою) не має місця в культі Бога Таммузи. Афродита — дочка Зевса і Діони. Таммуз — Бог Богів світу древнього. Є в легендах твердження, що Там­муз споріднений з Наною (Іннаною, — казали сумеріяни, ми кажемо — Ненею). Таммуз живе у всіх народів під різними іменами, понят­тями, обрядами. Між християнами він живе під юдейським ім'ям Ісус.
24. У Вавилоні культ Таммуза був перетво­рений на культ Мардука. Мардук — Бог Ва­вилону. Мардук — син Еа. Стародавньоук­раїн­ське (сумеріянське слово "Вар-дуг" (Мардук) означає "Немовля сонця" (Райдуга). Мардук — Бог Краси і Мудрости, Бог 50 імен Життя, Бог Неба і Землі. Я всюди слово "бог" пишу з ве­ликої літери, вважаю, що всі ці боги впродовж тисячоліть були в основі духовного життя наро­дів. У них ми не віруємо, але ми з них не глузуємо.
У священних книгах, написаних у дев'ято­му столітті до "нашої ери" (чотириста років перед написанням "П'ятикнижжя Мойсея"), Мар­дук названий "Творцем Добра, Осново­по­ложником Милосердя". Він Зербаніту — "Зерна будівник".
Володарі Ассирії Саргон Другий (722-705 роки до "нашої ери") і Ашурбанипал (669-630 роки до "нашої ери") поклонялися умираю­чому і воскресаючому Богу Мардуку. Мардук переміг нищителя Життя сатану Тіаманта. Мардук створив людину (у час світотворення) на шостий день. Далеко перед тим, як була рабінами написана легенда про те, як Єгова творив світ, вже були написані книги, в яких оповідалося і про створення світу, і про створення людини, і про світовий потоп, і про тих праведників, які в ковчегах врятувалися тому, що на таку ласку заслужили в Бога.
Українці (Сумеріяни) в Сумерії (Месопо­тамії) створили першу в світі святиню Зигурат для Думуса — Покровителя Дому Людського. Долонею торкаючись до стін шеститисячо­літ­ньої Святині (на руїнах Ур), ніби видобуваю з їх ті затихлі врочисті пісні, які співали мої натхненні предки.
25. Семіти зі слова Мардук створили слова "Мерадох-баладан", або "Бел-Мерадох". Жи­ди зі слова Мардук створили ім'я для патріота Юдеї, назвавши його "Мордохей". Мордохей — основоположник жидівського свята Пурім ("пу­рім" — значить "жеребки"). Мордохей усла­вив­ся між жидами тим, що був агентом царя Персії Артаксерса (464-425 роки до "нашої ери").
Бог Мардук, як твердять археологи, пе­ре­дав "Святі Заповіді" володареві Вавилону Гам­мурабі (1728-1686 роках до "нашої ери"). Езикіел-Ездра із цих "Святих Заповідей" створили "Заповіді Мойсея" — моральні основи для жидів і християн.
Семітський володар Гаммурабі створив заповіді на основі першого в світі кодексу, створеного українським (сумеріянським) во­ло­дарем Дунгі 4700 років тому. Кодекс Дунгі я мав можливість оглядати в музеї Конс­тантинополя (Істанбулу).
26. Жиди, перебуваючи у Вавилоні, щоб урятувати свою духовну і тілесну субстанцію, вороже ставилися до будь-якої чужої релігії (хай вона буде найсправедливіша, найбожест­венніша). Вони своє "я" (своє родове, племен­не "я") не підпорядковували духові чужого "я". Вони плекали, наражаючи себе на нужду і переслідування, окремішну духовність. Вони її, як уміли, так і вдосконалювали. Вони прагнули чужі духовні сили перемолоти (майже до непізнання) у млині своєї юдейської самобутности і беззастережно підпорядкувати їх інтересам юдейського "я".
27. Пророк Єремия (він жив на початку 6 століття до "нашої ери") духовно підбадьо­рював жидів. Він казав: "Говоріть: Вавилон завойовано, Вил осоромлений, Меродах по­кру­шений, осоромлено й другі образи його, порозбивано ідоли його" (Єремия, 50-2).
Єремия знав, що десь на півночі живуть українці (їх він звав "маґоґами", могутніми). Жодна в світі сила досі не перемогла їхніх бистроконних армій. Українці півстоліття перед народженням Єремиї стояли на грани­цях Єгипту, володіли Сирією, Юдеєю. Вони були тоді очолені володарем Гогом. Єремия вірив, що маґоґи (українці) знову появляться "із північних земель" (Єремия, 50-9).
Чому Єремия особливо підкреслював, що Мардук — "Меродах покрушений"? Мардук — символ вавилонської духовости.
28. У Вавилоні стояла гробниця Бога Мардука. Весною (в березні) старший жрець, тобто, архиєрей вночі в святині врочисто молящим повідомляв, що "Господь Бог Мардук був мертвий. Він переніс великі страсті. Він переміг смерть! Мардук воскрес!" Віруючі, почувши від архиєрея повідомлення, що "Мардук воскрес!", обнімали один одного, цілувалися. Віталися окликом на вулицях Вавилону — "Мардук воскрес!" Незважаючи на неволю, всі раби (і в тому числі й жиди) під час свят Бога Мардука мали права вільних людей.
29. Мардук, воскресаючи з мертвих, визво­ляв людей від страждань, холоду, зневір'я, охлялости. Він своїм воскресінням покривав землю травами. Віруючі були певні, що навіть скотина радується такому воскресінню.
Вавилоняни в честь воскресіння Мардука пекли теля і спільно його споживали. Гимни врочисті, в яких звеличені страсті і воскре­сін­ня Мардука, й досі вважаються найкращими в етичній літературі Вавилону. Студенти Багдаду, з якими я говорив в музеї Ірак, гордяться ними. Вони знають, що Геродот пише, що статуя Мардука вилита з чистого золота, важила сорок вісім тисяч фунтів.
30. Плутарх з Херонії (жив він у 46-120 ро­ках "нашої ери") твердить, що релігію вми­раючого і воскресаючого Бога Митри заніс до Риму славний полководець Помпей (66-62 роки до "нашої ери"). Помпей захопив у полон килікійських піратів, які визнавали Бога Митру. Купці Східних країн, раби і римські воїни, які перебували на Сході, принесли таємничі обряди Митри до Риму.
В третьому столітті "нашої ери" релігія Митри була великою суперницею релігії Ісу­са. Бог Митра зображався у святинях з ков­паком (митрою) на голові. Визнавці Митри постили, під час обряду мали кропило, при­чащалися вином, хлібом. Перші християни вважали ці обряди ідолопоклонними, та потім їх також почали впроваджувати в культ Ісуса — створили обряд "святої євхаристії".
31. "Пийте, це кров моя, їжте — це тіло моє", рекли жерці Бога Митри. І очевидно, що в цих словах існує велика доцільність, бо ж Бог Митра є Сонцем. Слово "митра" означає "сонце". Сік винограду — кров сонця, хліб — ті­ло сонця, ось де правильна "свята євхаристія!"
Той, хто проголосив юдейця Ісуса Богом і створив ритуал пиття Його (людської) крови і споживання Його (людського) тіла, не проя­вив глибокого мислення і довершеної душев­ної краси. Ритуальне богопоїдання — явище присуще давно віджилим релігіям.
У підземних храмах, освітлених свічками, відбувалося врочисте поклоніння Митрі. Ніхто не відважувався висловлювати слова погорди в сторону Бога Митри: Митра за­пліднив Землю життям. Він був мучений за любов до життя. Він воскрес і врочисто вознісся на небо. Він з неба посилає людям світло, тепло, щастя, дари. Митрадисти рекли: "Митра вічний! Митра непереможний!"
Митра — Бог Ірану. Культ Митри був у Римі запроваджений імператором Каммодус (180-193 роки "нашої ери"). Архиєреєм Бога Митри був у Римі сам імператор Авреліян (270-275 роки "нашої ери"). Митра, це "Сол Інвіктус!" (Сонце Непереможне).
32. Місто Библе (селище старої Фінікії, жиди казали "Гебал", греки -"Билос") тепер зветься Джебейл. Щоб побувати в Джебейлі, я примушений був 18 жовтня 72 року зректися в Бейруті пляну відвідати Єрусалим. У Джебей­лі колись люди мали розкішну святиню Бога Адониса.
Слово "Адонис" помилково вважається се­мітським. Воно постало з сумеріянського слова "Андулан", що значить "Однонебес­ний", "Небесний захисник". У "Біблії" Адонис вживається в значенні "Господь", "Владика". Тисячу літ перед Ісусом фінікійці вірили в Адо­ниса. Їм цю віру принесли із Сумерії куп­ці. В Ассирії і Фінікії Адонис звався як "Адон-Таммуз", тобто "Господь Таммуз". В п'ятому столітті до "нашої ери" культ Адониса поя­вився в Греції. Греки, впровадивши Адониса у свою потворну мітологію, перетворили його в красеня, за якого дві богині (Афродита і Пер­сефона) затіяли між собою сварку таку, що тільки Зевс міг її погасити.
33. Фінікійці, занедбавши слово "таммуз", Таммузові обряди приписали Адонисові. Вони свято вірили, що Бог Адонис був злими силами без вини замучений. Він страждав, люди оплакували Його страсті. Жінки (гре­чанки) у розпачі приносили в жертву Адо­нисові свої коси.
У Сирії і Фінікії "страсті Бога Адониса" звалися "адонаї". У Библе (священній пристані Адониса) стояли статуї умираючого і воскре­саючого Бога Адониса. Віруючі, виходячи зі святині, віталися: "Адонис воскрес!" Вони в честь воскресіння Адониса біля хат саджали кві­ти, творили "садики Адониса", точніше — "са­ди­ки Адониса Наймана". Семітське "найман" тотожне із "еден"; "найман" значить — "сад роз­кошів". Адонис, воскреснувши, воскресив приро­ду. Він цвітінням садів ознаменував своє без­смертя. Жиди звуть свого Бога Ягве, Елог, Адонай. "Най" створене, порушуючи мовні закони, справді — "Адоні Ягв", що значить -"Пан Ягве".
34. 24 березня — страсті сина божого Аттиса у старій Сиро-Фінікії. Бог Фригії (Мала Азія) народжений непорочною богородицею На­ною. Бог Аттис був смертельно мучений на­весні. Кров, яка лилася з його тіла, перетво­рю­валася у квіти, трави, сади. Тут ми ясно ба­чимо, що Аттис, це культ Домуса (Таммуза).
Імператорові Риму Клавдіусові (214-270 ро­ки "нашої ери") так сподобалося квітуче вос­кресіння сина Божого Аттиса, що він про­го­ло­сив віру в Аттиса "державною релігією Риму".
Віруючі, переживаючи страсті Бога Ат­тиса, самі собі наносили рани на тілі і крап­лі крови дарили святому "образові Аттиса", щоб облегшити його страсті. 25 березня — день вос­кресіння Бога Аттиса. Жерці сповіщали віру­ючим: "Радуйтеся, син Божий Аттис, воскрес!" І люди радувалися: радувалися, бачачи, що в березні долини покриваються травами і ніби оживали охлялі стада худоби, обіцяючи молоко, вовну.
Бог Аттис у Римі став символом волі. Біля статуї Аттиса відбувалося обрядове відпу­щення раба на волю. У Франції (в 1789 році) революціонери вважали "фригійський ков­пак" (шапку) Аттиса втіленням волі.
35. Єгиптяни кажуть "Саірі-сірі", греки це слово огречивши, вимовили "Озиріс". Бог Ози­ріс (за звичаями фараонських династій) був одружений зі своєю ніжною рідною сест­рою Ізіс (Ізидою). Єгиптяни, як твердять їхні жерці, були канібалами.
Озиріс (їхній далекий родоначальник бог-фараон) навчив єгиптян вирощувати у доли­нах Нілу пшеницю і ячмінь. Ставши хліборо­бами, єгиптяни залишили навики канібалізму.
За світлу науку, за створення хлібороб­ського мистецтва, за доброту і любов до людей Озиріс був жорстоко обмовлений і вбитий рідним братом Сетом (Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мойсея", назвали Озиріса Авелем, а Сета — Каїном). Сет порізав тіло брата на сорок кусників і вкинув у бурхливі води Нілу.
І затужила дружина-сестра Ізида. І почув її ридання Отець Небесний Ра і воскресив свого сина Озиріса. І з воскресінням сина Божого Озиріса зазеленіли долини Нілу. Над землею почали дихати вологі вітри спасіння грішних і негрішних єгиптян, життям оновився світ.
36. Бог Озиріс названий (на карбах гіє­рогліфів) "Богом Вічности", "Озиріс — король королів", "цар царів", "володар світу і роду людського". "Озиріс — Боголюдина". Озиріс був замучений, похований. Він воскрес і воз­нісся на небо. "Озиріс — Миротворець". "Спа­ситель", "віруючі в Озиріса вмирають в Ози­рісі і воскресають в ньому".
Обрядова література — таїна жерців Єгип­ту. Вона так ретельно ховалася від непосвя­щен­них, що й досі її ніхто не може всебічно розгадати. Фараон Птоломей Перший (383-328 роки до "нашої ери") звеличив Озиріса під ім'ям "Серапіс" і побудував чарівну святиню (Серапеум) в Олександрії.
Єгипетська громада в Римі, щоб врятувати себе в морі інтернаціональних рабів, гуртува­лася навколо світогляду віри в рідного Бога Серапіса. І цим себе врятувала від асиміляції.
37. Деонисій — син найбільш розпусного в світі грецького Бога Зевса і богородиці Семели. Греки вірили, що Зевс вирвав з лона Семели маленького Деонисія і зашив собі в стегно, в якому Деонисій змужнів.
Деонисій — Бог умираючий і воскресаючий. Орфики (визнавці мітологічного поета Орфея, учні Пітагора) проповідували, що Бог Део­нисій під ім'ям Загрея був народжений непо­рочною дівою Персефоною. Загрей був роз­терзаний і з'їдений титанами, і все ж він був знову народжений Семелою під ім'ям Део­нисій (враження складається таке, що одного Бога дві богородиці родили).
Орфики вважали, що кожна людина має в собі частину Бога Деонисія, і не тільки людина, а й тварина: орфикам заборонялося їсти м'ясо.
38. В місяці елафеболионі (березень-кві­тень) греки святкували воскресіння сина Бо­жо­го Деонисія. Їхні свята були буйні і не­стрим­ні, супроводжувалися п'янством, роз­пус­тою.
У дні свят Деонисія нікого не ареш­товували. Ніхто ні від кого не вимагав боргів. Злодії, коли за них хтось ручався,, звільнялися з тюрми. У святкових процесіях переважно брали участь жінки, одягнені в шкіри звірів. Їх звали вакханками, менадами.
Культ Деонисія греки позичили у пелазгів (українців — перших жителів догрецької Гре­ції). У пелазгів (пелазги — плем'я трипільців) Деонисій був Домусом. Археологи вважають, що вже в 11 столітті до "нашої ери" (тобто, тоді, коли ще в Греції не було греків) пелазги мали культ умираючого і воскресаючого Домуса.
Щойно поет Гесіод поширив між греками поняття, що "вино — кров Деонисія". У Греції Деонисій був перетворений у Бога виногра­да­рів просто тому, що у греків виноградництво було головним сільськогосподарським тво­ром.
Слова "домус" і "див" мають один корінь. Їх треба вважати найстародавнішими словами санскриту. Вони ровесники слова "бг" (Бог). Слово "деонисій" створене зі слова "див" (Див, Део, Тео) і зі слова "ниса". Є легенди, що Ниса "гора виноградна", яка була в Індії, дехто вважає, що в Єгипті. Део Нис — Бог виноградної гори.
Українці, ставши греко-православними, почали носити ім'я Денис, воно, бачте, хри­стиянське. Імена — Святослав, Боголюб, Яро­слав були греками в Україні висміяні, як варварські, грекам не зрозумілі.
39. Образом — символом Бога Деонисія була "лоза виноградна". Вона (за грецькою традицією) стала й образом нового сина Божого Ісуса. І тому й українці, які іспові­дують чужовір'я, у церквах на вратах малю­ють виноградну лозу.
Греки і семіти вважали, що "виноградна лоза" втілює в собі прикмети умираючої і воскресаючої природи. Ісус так, як і всі інші вмираючі й воскресаючі боги, пов'язаний з культом природи — великої містерії життя. І тому й християни вважають Ісуса зерном, яке вкинуте в землю, проізросло.
Чому ж тоді відійшли у вічність культи Таммузи, Аттиса, Мардука, Озиріса, Митри — принадні культи умираючих і воскресаючих богів, які скільки радости і зворушень при­носили душі людській і про яких я без тіні образ і погорди тут розповідав, і на їх місце (особливо в Европі) прийшов культ умираю­чого і воскресаючого Ісуса?
40. Римська імперія, яка проковтнула Єги­пет, країни Близького сходу і країни Европи, живилася кров'ю і потом рабів, ставилася прихильно до всіх релігій. Та не могла вона терпіти новоствореної релігії Ісуса, базованої на юдаїзмі. У культ Ісуса (творці христия­нізму) втілили культи Митри, Адониса, Мардука, Будди, Крішни, Озиріса та інших богів і дали йому виразну політичну мету, і виразні тенденції інтернаціональної релігії.
Шириться між рабськими масами блага вість, що римляни убили Бога Ісуса тому, що він хотів дати волю рабам. Римляни постав­лені в релігії християн на суд. Римські солдати — боговбивці.
Римлянин любив Рим, досі жодна релігія в Римі не ганила Риму. Секта юдеїв-християн, до яких приєдналися раби різних рас і наро­дів, проповідує в Римі смерть Римові, не визнає імператора своїм владикою. Голосить, що Рим, то "Вавилон великий, мати блудни­цям і гидотам землі" (Іоан Богослов, гл. 17, 5).
Визнавці Ісуса (у Римі роджені раби, які вже не знають ні рідної віри, ні рідної мови) вперше відважилися не визнати імператора намісником Божим. Вони у молитвах своїх принизили його імперський авторитет.
Віра Ісусова, як віра інтернаціональна, стала політичним мобілізуючим чинником інтернаціональних рабів. Такою великою політичною силою вона була до 325 року. Як обдурити рабів? Що треба зробити, щоб їх їхня віра християнська тримала в рабстві і вважала імператора Риму намісником Божим? Відновити престиж імператора.
В 325 році імператор Константин, сам не бажаючи бути християнином, бо ж на його думку, християнин — це раб, своєю імпера­тор­ською присутністю звеличує в містечку Нікея Перший собор християнських архиєреїв. Імпе­ратор Константин проголосив віру Ісуса імпер­ською релігією Риму. Він щедрими дарами обласкав архиєреїв християнізму і вони закликали рабів-християн до покори, до смиренности в ім'я Господа Бога Христа. Імператор Константин був проголошений святим намісником Божим. Він удостоївся бути "філокрістусом" (товаришем Христа).
Творці релігії Христової — жиди хоч і були огреченими і златинізованими, все ж Христові дали виразні юдейські почування, настрої, звичаї і не забули для християн зазначити у "Євангеліях", що їхнє "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4, 22).
41. Біблійники вважають, що Ісая проро­ку­вав десь сімсот років перед Христом про прихід Христа, і в цьому містерія містерій християнізму. Читаємо: "Він.., як паросток із землі сухої", "немає в ньому ні виду, ні величности, й ми бачили його та не було в ньому вподоби, щоб нахилила нас до неї", "Він маловажний і в погорді в людей", "ми від нього відвертали лице своє, гордили ним та й ми його ні за що мали", "Він же поранений був за гріхи наші і мучений за беззаконня наші", "се кара за весь мир наш упала на нього і ми його ранами оздоровлені", "не вчинив він гріха й неправди не було в устах його", "Господу вгодно було його вбити та й віддав його на муки" (Ісая, гл. 53, вірші 2-10).
Ці речення Ісаї прочитавши, ми бачимо, що він описує культ Адониса, культ Аттиса. Віруючі в Бога Аттиса сім століть перед Хрис­том у своїх святинях чули від своїх жерців ті слова про Аттиса, які так зворушливо зано­товані Ісаєю.
42. Діва Іштарта оплакувала у Вавилоні страсті сина Божого Таммуза, Діва Ізида у Єгипті оплакувала страсті сина Божого Ози­ріса, Діва Нана оплакувала у Фригії страсті сина Божого Аттиса, Діва Марія оплакувала в Юдеї сина Божого Ісуса.
Ми глибоко зворушені стражданням душі материнської. Кожна мати — мати. Ми бачимо, що кожна мати гірко оплакує муки сина свого. Там, де мати оплакує муки чужого сина і не цікавиться муками рідного, хворіє її добра материнська душа, і немає значення, чи ця душа віруюча, чи ні.
43. Воскреснувши з мертвих, на небо во­знеслися Митра, Озиріс, Аттис, Таммуз, Адо­нис, Крішна. Вознеслися на небо Заратустра, Будда, Христос. Могамет вознісся на небо на палаючому коні. В Юкатані (Мехіко) досі жи­ве повір'я, що був непорочною дівою Чири­бирас народжений спаситель світу Бакаб. Бакаб страждав, був три дні розп'ятий на хрес­ті, воскрес і вознісся на небо.
Щиро вірили мехіки в Бакаба ще перед відкриттям Америки. Їхня віра була само­бут­ньою. Їхні святині оглядаючи 27 лютого 62 ро­ку в Юкатані, я відчув, що це був народ буйної уяви і красивої самобутности.
Виникає оправдане питання: чому "три дні?" Чому багато богів були мертвими три дні? Тому, що три місяці в житті матері-землі мають значення часу мертвого (неплідного), тому що три дні в житті жінки мають особ­ливо велике значення.
44. В першій книзі Мойсея (гл. 4, вірш 17) читаю: "взнав Каїн жінку свою", вона "вро­дила Геноха". І цей син Каїна жив "триста шістдесят п'ять років" (1 кн. Мойсея, гл. 5, в. 22-24). І "ходив Генох з Богом".Генох жив перед Ноєм. Генох — казка, тут же йде мова про те, що рік має триста шістдесят п'ять днів.
Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мой­сея", не думали про послідовність мис­лення. В них була мета — створити величну ле­генду про походження племени їхнього. На будуючих легендах можна формувати будую­чий характер народу. Я згадав тут про Геноха тому, що він був першим у писаннях "Біблії", що вознісся на небо. Генох ходив по землі і не стало його: бо взяв його Бог" (1 кн. Мойсея, гл. 5, 24).
45. Слово "Еліягв" (українці кажуть по-грецькому "Ілія") означає "Мій пан Ягве". Життєпис Ілії був використаний для оформ­лення життєпису Ісуса Христа. Ілія проповіду­вав, що він перебуває на службі "Господа Саваота". Він казав: "Сьогодні покажусь йо­му" (1 кн. Царів, 18, 15). Господь Саваот так сподобав Ілію за його велику любов до Із­раеля, що забрав його до себе (на небо) на па­лаючій тачанці і палаючих конях. Вони "по­несли Ілію в бурі на небо" (2 кн. Царів, 2, 11).
Юдейський "Господь Бог Саваот", якого в церквах щонеділі славлять мої брати (спо­відники греко-юдейської релігії), має дякувати величному Родоначальникові Народу Україн­ського Татові Орію. Тато Орь (і особливо Його сини і внуки) перші в світі присвоїли коней і збудували колесницю. Ними винай­де­не колесо звеличило людство і дало поштовх для розвитку культури і цивілізації народів Земної плянети.
Винаходом оріян (українців) покористався юдейський "Господь Бог Саваот", беручи Ілію на небо на возі, в який були запряжені коні. Я, щиро згадуючи в "Мага Вірі" перебування українців (гиксосів-гіттітів) в Єгипті, повто­ряв істину (і її ніхто не може заперечити!), що до приходу українців до Єгипту ні юдеї, ні єгиптяни коня і воза не бачили.
46. Вознісся Ілія на небо біля берегів Йорданю. Свідок Ілієвого вознесіння Єлисей тоді перелякано закричав: "Ой, колеснице Ізраїлова і візниче його" (2 кн. Царів, гл. 2, 2). Ізраел (син Ісаака, внук Авраама і Сари) не бачив ні коня, ні колесниці.
Вперше побачили колесницю і коня семіти Аравії і Єгипту 3600 років тому, тобто, тоді, коли до Палестини і Єгипту прибули з України швидкі, як буря, українські кінні армії. Бібліологи вважають, що Ізраел (Іаков) "жив" чотири тисячі років тому. Ілія, воз­носячись на небо (мабуть по необережності), загубив накидку і її вдало підхопив Єлисей, і зразу ж "вдарив нею по воді... вдруге, вода розступилася сюди й туди" (2 кн. Царів, 2, 14). Вважаю, що вознесіння Ілії було більш комфортабельне, як Ісусове.
47. Ілія не був слабший за Ісуса. Він умів воскрешати мертвих. Наприклад, він попро­сив Бога Саваота, щоб життя вдовиному синові було негайно повернене, і "він ожив" (1 кн. Царів, 17, 22).
В жида Ґіезії занедужав й помер син, і що в такому трагічному випадку робити? Єлисей помолився до Саваота, і після цього "чхнуло хлоп'я сім разів та й розкрило очі" (2 кн. Ца­рів, гл. 4, 35). Ісус, будучи живим, воскресав мертвих. Єлисей мав ще більшу силу — Єлисей, будучи мертвим, воскресав мертвих: "...ки­нули чоловіка в Єлисеїн гріб, а він падаючи, торкнувся об кості Єлисеєні, й ожив та й знявся на ноги" (2 кн. Царів, 13, 21).
Рабін — пророк Езикіел пише, що лежали кості, але Бог Саваот дав їм духа, "щоб вони поробилися знов живими" (Езикіел, гл. 37, 5). Бачимо, що в "Біблії" є багато такого написа­но, що навіть глибоко віруючий християнин, коли починає думати і хоче бути чесний зі своїм сумлінням, стає на роздоріжжі недовір'я.
Всі чуда, які творив Христос, не властиві тільки Христові. Вони були творені багатьма його попередниками — земляками і неземля­ками, і одні в них вірили, інші — ні. Греки вірили, що їхній син Божий Геракл (Геркулес) сам себе спалив і в огні та в хмарах диму вознісся на небо на колесниці, в яку було запряжено "добрячих четверо коней".
48. В Єгипті хрест (єгиптяни казали "анех") вважався символом життя. Богиня Ізида зображена з "анехом" у руці. Будучи в Бритійському музеї я зауважив, що воїни стародавньої Ассирії носили хрестики на шиї. Бог вогню Кветцалкоатл (Мехіко) зображе­ний з хрестом у руці.
На українських вишивках відтворені хрес­тики свастикоподібні (їхнє походження сягає доби первісної культури Української (Мізин­сь­кої).
Взір, який прикрашує браслет, створений з мамонтової кості, я переніс на сорочку. Я особливо гордий цим взором тому, що він, виемігрувавши з Оріяни (України), репрезен­тує культуру Індії, Сумерії, Міноса, Мікенів. Греки присвоїли собі цей взір 2400 років тому, і наші українські "вчені" (з любови до гре­ць­кого православія) вважають, що він грецький.
Хрестики — символи життя; при допомозі хрестика (двох перехрещених паличок) наші предки здобували "агні" (вогонь). Свастика — палаючий хрест — символ Будди (родичі Будди були саками (скитами).
49. Слово "паска" пояснюється як "страж­дан­ня", "терпіння". Паска, тобто Пасовер — свято відокремлення жидів від єгиптян. І вза­галі — від нежидів (ґоїв). Лінгвісти вважають, що слово "паска" створене греками з жидівсь­кого слова "песах", що значить "частина тіла". Інші кажуть, що "паска" походить від "спх" (умилостивлення).
Чесні тлумачі "Біблії" пишуть, що їм неві­доме походження цього слова. Все ж ясно, що з ним пов'язане різання овець, "з'їдання тва­ринного м'яса на святко­вому бенкеті".
50. Паска споріднюється із святом Маззот (спільне з'їдання маци) — врочисте відзначення виходу жидів з Єгипту. Історики сьогодні встійнили (в тому числі й прем'єр-міністер Бен Гуріон), що жиди з Єгипту не виходили. Вони виходили з Синаю, де працювали як раби па­ру століть у копальнях єгипетських фараонів.
Справді "паска" і "маззот" староханаанські свята хліборобські. Їх позичили жиди, як прийшли до Ханаану і вміло пристосували до інтересів свого життя і богорозуміння. Паска -жидівський фестиваль, який вони святкують у місяці нісані (від 14 березня до 21 квітня).
51. Єгова — бог Ізраеля, як пише "Біблія", в Єгипті став боронити чадо своє (жидів). Він "деклярував себе оборонцем Ізраеля" (Вільям Сміт, "Біблійний Словник", 1948 р., стор. 483). Єгова (Саваот) позбавляв на єгипетській землі життя — умертвляв єгипетських дітей. Він рік: "Повбиваю всякого первенця в землі Єгипет­ській, і людину, і скотину", "буде вам кров знаменням по хатах, де будете. Побачивши кров, мину вас, і не буде в вас гибелі, як каратиму єгиптян" (2 кн. Мойсея, 12, 13).
Зі слів Бога Саваота стає ясно, що він сам себе проголошує Богом тільки жидів. Він запровадив пашпортизацію дворів: там, де є бараняча кров на дверях, живе жид (улюб­ленець Саваота) і його діток не буде Господь Бог Саваот умертвляти. Коли б єгиптянин ухитрився і теж намазав свої двері баранячою кров'ю, його б діти не були задушені Богом Саваотом. "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!" співають у церквах мої рідні брати (сповідники віри чужої), біль мені, і стид тяжкий завдають.
52. "Опівночі... Господь побив усі первенці в Єгипетській землі, від первенця фараоно­вого, що сидів на престолі, та й до первенця-невольника в темниці, і всі перваки у скотині" (2 кн. Мойсея, 12, 29). Отож тільки той, хто цю Саваотову акцію шанує, їсть паску "божест­венну".
Сам же бо "Господь Бог Саваот" дав своєму влюбленцю Мойсею і його братові Аронові таку "установу": "Ніякий чужинець, щоб не їв паски. Усякий же раб, куплений за гроші, як обріжеш його, їстиме її" (2 кн. Мойсея, 12, 43-44). Обрізання статевого органу — обрядовий перехід на віру Мойсея.
І "заспівав тоді Мойсей й синові Ізраелеві пісню Господню: "Хто тобі подобен в бозі, Господи, хто рівен, славен святістю твоєю, страшен чудесами" (2 кн. Мойсея, гл. 15, вірші 1-11).
Жидівська родина різала найкращого баранчика обов'язково "самчика однолітка" (2 кн. Мойсея, 12, 5). Спікши такого смачного "самчика", жиди обов'язково мали його їсти "похапки: Паска це Господня" (2 кн. Мойсея, 12, 11).
Господь Бог Ісус Христос і його учні були жидами. Вони дуже добре знали, що Саваот "Господь повбивав єгиптян" (2 кн. Мойсея, гл. 12, 27). Отож, "приступили ученики до Ісуса, кажучи Йому "Де хочеш, щоб приготовити Тобі їсти паску?" (Маттей, 26, 17). І такі ж слова читаємо також у Марка (14, 12).
Стає ясно: коли у жидів є звичай на паску колоти "самчика однолітка", то у християн на паску був заколений не баран, а людина, це "паска наша, Христос, заколена за нас" (1, До Коринтян, 5, 7). Господь Бог Христос "зако­лений за нас".
53. Християнські єреї благовістять, що "Христос воскрес! Воістину Творець неба і землі і всього світу воскрес з мертвих!" Воскресіння — справа, яка хвилює людину. Ми знаємо, що воскресали з мертвих Домовик (Домус-Таммуз), Мардук, Митра, Адонис, Аттис, Деонисій, Будда.
54. "Того дня, як Христос воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великий, і тому й назва "Великдень", — таку "святу" іс­тину втверджує між українцями митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй книзі "Дохристи­ян­ські вірування Українського Народу" (Вінні­пеµ, 65 р., стор.287).
Будьмо правдомовними! Назва свята "Ве­ликдень" (у значенні "Велик день") була в Оріяні (Україні) декілька тисяч років перед Христом. Великий День ознаменовував пере­могу Дня над Ніччю.
55. Людина — мисль. Будьмо людьми Мислення. До 325 року визнавці Ісуса в різні пори року святкували "Воскресіння Ісуса Христа". І щойно в 325 році на Нікейському соборі архиєреї вирішили духовно і органі­заційно об'єднати громади християнські, зни­щити між ними сварки, різні єресі, суперечливі "Євангелії" (їх було більше десятка). Вони постановили, що всі громади фестиваль "Воскресіння Христа" зобов'язані святкувати в першу неділю першого весняного повного місяця, тобто, у час воскресіння богів Там­муза, Митри, Аттиса.
56. На світанку постання хліборобської куль­тури наші предки весною постили. У шкіряній торбині (на почесному місці) збе­рігалося зерно. І хоч всіх виснажував голод, зерно вважалося священною недоторканістю — весною воно буде покладене в землю. Воно проросте, вітрами виколишеться, стане злотоколоссям.
У всіх народів усіх часів був піст. На­приклад, коли умирав король Гаваї, гавайці стримували всі роботи (не зривали овочів, не ловили риби, не шукали корінців). Вони постили.
В Індії постили брагмани, святі мандрів­ники Брагми. Вони постом самі себе духовно вдосконалювали. Кутама Будда постив до тих меж, що вже не мав сили рухатися. Старі германи (солдати) постили перед початком бою: об'їдання спричинює лінивство, кво­лість, угодовство.
Перші християни не постили. Вони глу­зували з єреїв Митри, Адониса, Юпітера, Зевса, які щиро і довго постили. І їхні посту­вання супроводжувалися видіннями, чудами. Щоб збагатити віру Христову чудами, хрис­тиянські єреї вирішили в 450 році також і між християнами запровадити пости. В 500 році папа Анастасій Третій започаткував канон Великого посту. Дев'ятинедільний піст в часи імператора Маврикія (582-600 роки) був на два тижні скорочений. Монахи, які постили, падали у світ видінь, бачили хресну дорогу Христа, вознесіння діви Марії.
57. Ми знаємо, що яйце, весною зігріте сонцем, творить в собі зародок — першу ця­точку червоної, як сонце, крови. Яйце — зерно життя. Санскритське слово "пасана" (писана) означає "чудовість", "квітучість", звідси похо­дить слово — "писанка". Закінчення "ка" поста­ло в той спосіб, як і в інших словах — діва-дівка, мама-мамка, зоря-зірка.
Англійці вважають, що слова "істер еґґ", "іштер" походять від імени англо-саксонської богині Еостре. Справді, "істер" походить від "іштер" (аштар, аштарес). Іштар — сумеріян­ська (трипільська) богиня Іннана (Нана, Неня). Аккади створили з культу Нани культ Іштарти, проголосивши її покровителькою війни і любови. Культ Іштарти був широко поширений на Близькому сході. Римські легіонери принесли культ Іштарти до Риму. Поширили навіть в Англії (тодішній колонії Риму). Англо-сакси ім'я Іштар вимовили, як Еостер (Істер).
58. "Червоне яєчко — ознака радости вза­галі, а великодньої зосібна. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив. На Воскресіння Господнє один одного цілує­мо з червоними яйцями і приказуємо — один "Христос воскрес!", другий — "Воістину тво­рець Неба і Землі і всього світу воскрес!"" — ось так по-чужому, будучи архиєреєм чужовір'я, трактує самобутній український обряд свята воскресіння природи митрополит Іларіон у своїй книжці "Дохристиянські вірування Українського Народу" сторінки — 287-289.
59. О, Земле Рідная, Ти весною воскре­саєш, Ти дариш нам, дітям своїм, дихання своє, життєтворну кров свою, Ти душі наші надіями звеличуєш. Святая Ти! О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, Твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскре­саючих богів! Твоє воскресіння — Свято Любови і Життєвої Вічности!
60. Вільний дух народу мого об'явився у душі моїй. Я силами свідомости і підсвідо­мости проголошую, що Дажбожий внук воск­рес! Воскресіння Дажбожого внука — складний духовний процес у світі Його свідомости.
Духовне воскресіння Дажбожого внука — поняття нове. Воно вимагає від Українця Священної Відваги, Духовного Самовідрод­ження. Духовне воскресіння потрібне укра­їн­цям так, як хліб, вода і повітря. І коли вони цього не зрозуміють, то навіки вічні задих­нуться в чаді Чужовір'я і зникнуть з лона плянети Земної. І на їхніх квітучих полях лунатиме мова чужого народу, родитимуться діти народу зайшлого з півночі, заходу, сходу.
61. Дорогі побратими і посестри, ми, рун­вісти, як вільні і світлі люди, без упереджень, без злоби і без страху, світлими очима глянули на розвиток релігій світу. Жодної релігії ми не принизили, жодних релігійних почувань не висміяли, і не розпинали ми богів на хрестах, і не топили їх у річках, і ми не називали ідолів богами, і ми не називали богів ідолами. Ми, духовні богатирі Людства, підносимо на високий рівень толерантне мислення наше і світле душевне почування наше. Ми люди всесвітньо-благородного українського бого­ро­зуміння і боговідчування.
62. Я вірю: всі боги Чужовір'я своєю силою прагнуть заволодіти душею Українця: той чужинець (злодій він чи добродій він), ікона він чи сатана, що панує над душею твоєю, над свідомістю твоєю, над переконанням твоїм, твій він владика, а ти його послушний, бунтівливий чи смиренний раб.
Воскреснути — значить самоспастися, само­відродитися, самоусвідомитися. Самоспасти­ся — це значить відчинити свою душу для себе — для Рідної Української Національної Віри.
Немає зачинених душ. Хто сам не здібний своєї душі для себе відчинити, той стає рабом того чужинця, який його душу жорстоко чи обережно відчинив і наповнив її духом Чу­жовір'я і розпоряджається нею, як власністю.
63. Коли оновлення (воскресіння) При­роди зустрічає народ оновленням (воскресін­ням) Душі своєї, цвіте життя його здоров'ям мислі і тіла, творить гармонійне єднання Людини з Дажбогом, відбувається гармонійне дихання "Я" людського з диханням "Я" космічного.
Матері і діти, які не хотіли поклонитися чужим зайшлим богам — іконам, що їх привіз з чужини князь Володимир, і бігли над Дніп­ром, і плакали — благали: "Видибай, Боже, ви­ди­бай!", радуйтеся — Дажбожий внук оно­вився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші материнські сльози зве святими!
Волхви (духовні богатирі — непідкупні і священні пророки України (Руси), які йшли на муки, обороняючи рідну батьківську віру в Дажбога, — радуйтеся — Дажбожий внук оно­вився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші муки зве святими!
64. Воїни (священнодіючі ратаї), які віді­йшли у Вічність у рівних і нерівних боях, обо­роняючи Славу, Честь і Волю України, ра­дуй­теся — Дажбожий внук оновився, воск­рес, з дому неволі визволився, і Ваші подвиги зве святими!
Сини і Дочки, які понад все любили Ук­раїну (любили її більше, як Ісуса, Могамета, Маркса) та інших богів і жерців Чужовір'я, і за Славу, Честь і Волю України йшли на муки, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воск­рес, з дому неволі визволився і Вашу любов зве святою!
Блудні сини і дочки України, які чинили вільний і невільний гріх, зраджуючи Україну в ім'я чужих богів і переконань, і тепер каються і вертаються до Рідної Української Націо­наль­ної Віри, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився! Життя живе вічністю воскресіння (оновлення і вдосконалення)!
Дажбог — Свідомість Всесвіту, ми внуки Дажбожі, в нас душа одна і тіло в нас одне, і в однині ми — внуки і в множині — ми внук, і радуємося ми, що Дажбог Великоднем Світла воскресає (оновлює) життя. Обдаровує життя Свідомістю, Красою, Волею, Натхненням. Ставить Людину в центрі Всесвіту.
Усі релігії на плянеті Земля Великоднем Світла Дажбожого воскресають (оновлю­ються), обезсмертнюються, ощасливлюються.
Ми, рідновіри, щасливо віруючі Україн­ські Люди. У святій любові до Матері Укра­їни-Руси ми знайшли правдиву віру в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога. Радуймося! Ми спасенні! Ми у Великодні Світла Даж­божого бачимо Великдень Духовного онов­лення України (Руси)! Слава Дажбогові!