Магам можна все

Марина та Сергій Дяченки Магам можна все

Мільйон років тому…

Гаразд, хай не мільйон років, та все-таки дуже, дуже давно стояло містечко на березі моря. Мешканці його були бідні й годувалися з того, що віддавали свої будинки пожильцям. Пожильці — чужинці — з’являлися влітку, коли море було теплим і квітла магнолія; вони хотіли радості, й містечко, що приліпилось на краю найкрасивішого у світі парку, давало їм цю радість.

Мільйон років тому.

Двері крихітної вбиральні були щільно зачинені, тому що в кімнаті спав син; тут, між ванною та унітазом, було дуже тісно, квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя — одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники — закохані, — якщо їм не дивитись в очі.

— …Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може бути далі? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?

— Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це… жалюгідно).

— Що ти сказала?!

— Так, що я сказала? Чому ти…

Нема відповіді. Є двері, що хитнулися назовні й зачинилися знов.

Є вода в цинковому баку і нечисте маленьке дзеркало, що відбиває тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.

Уже світанок, та жовтій лампочці під стелею на це плювати. Як літньому сонцю плювати на жінку, що скулилася на краєчку ванни. Хоч би що сталося — сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо курортне містечко з усіма своїми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років…

Це було мільйон років тому. Тепер це не має жодного значення.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Цікава геральдика: ЧОРНИЙ ТХІР НА ЗОЛОТОМУ ТЛІ

— …Як ся має ваша сова?

— Сова поживає прекрасно, дякую вам…

Моя сова здохла п’ять років тому, але я відповів, як веліла мені ввічливість. Кажуть, сучасний ритуал привітання має коріння в давно забутому наріччі; у давнину вітання приблизно так і звучало: «Ком совва?»

Гість кивнув так задоволено, ніби життя моєї сови його справді щиро цікавило. Відкинувся на спинку напрочуд незручного крісла; зітхнув, роздивляючись мене з-під насуплених рідких брів.

На свої п’ятдесят дев’ять він мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг він не вроджений, а призначений, що магічне звання він дістав, бувши вже сільським комісаром, і що на атестації йому завищили ступінь — дали третій замість четвертого.

І ще я знав, як він до мене ставиться.

— А як мається ваша сова, пане комісаре?

— Дякую вам, — відповів він повільно. — Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комісара призначено магом, усі околишні мисливці дістали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тоді тяжких утрат; з кількох десятків пташенят щойно спечений маг вибрав одного — і тепер моє питання та його відповідь наповнені були правдивим смислом, бо сова, яку дібрав комісар, виявилась хирявою і весь час хворіла.

Чи він неправильно за нею доглядав?..

Мовчання затягувалось. Нарешті комісар зітхнув повторно:

— Пане вроджений магу. Від імені комісаріату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке відбудеться в останній день жнив.

Я ввічливо нахилив голову. Комісар дивився на мене втомлено і якось зболено. Сова нам свідок, він не хотів іти до мене з поклоном; він сам щосили намагався поправити справу — останні три дні на небі знай з’являлись хмарки, безсилі, безплідні, холості. Він стояв посеред двору, він бурмотів завчені замовляння, він навіть плакав, певно, з безсилля… А потім подолав обридження й страх, сів у двоколку й поїхав до мене. У дорозі розвертав голоблі не раз і не два, і вертався, і розвертався знову — і от сидить тепер, дивиться мружачись мені в очі. Чогось чекає, наївний.

— Красно дякую, — сказав я проникливо. — Обов’язково прийду.

Комісар ковтнув слину; він мав сформулювати прохання, і я з утіхою дивився, як він мучиться.

— Пане вроджений магу… — таки вимовив він. — Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.

— Як-як? — перепитав я з ласкавим осміхом.

— На посуху, — насилу повторив комісар. — Ось уже майже місяць не було дощу… тим часом стан проростів… викликає побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю… затьмариться.

Він замовкнув і вп’явся очима мені в перенісся; я усміхнувся ширше:

— Сподіваюсь, мене ніхто ні в чому не підозрює?

Комісар пожував губами:

— Що ви, що ви… Ні в якому разі. Безперечно, це стихійне лихо має природну… немагічную натуру. Однак ще трохи — і можна дожидати неврожаю, рівного хіба що лиху тридцятирічної давнини, ви, певно, не пам’ятаєте…

В останніх словах показались тонкі запобігливі нотки. Ще трохи — і він скаже мені «синку»… або, чого доброго, «внучку»!