Маленький друг

Серед нагромадження ящиків — блискучих і різних, усипаних повідомленнями — Гаррієт упало в очі приголомшливе видовисько. Якусь мить їй заледве вірилося в побачене. В одиночній обителі у вертикальному ящику величаво похитувалася королівська кобра. Під петлею, де прозора сітка з’єднувалася з деревом, виднівся напис «ГОСПОДЬ ІСУС». Вона була не біла, як кобра, що її Мауглі зустрів у Холодних печерах, а чорна: чорна як Наг і його дружина Нагайна, яких мангуст Ріккі-Тіккі-Таві на смерть поборов у садах просторого бунгало в поселенні Сеговлі, захистивши хлопчика Тедді.

Тиша. Капюшон вона тримала розправленим. Спокійно, у вертикальній стійці, змія стежила за Гаррієт, а її тіло беззвучно погойдувалося туди-сюди, туди-сюди, легко, як дихання самої дів­чинки. Дивись на мене і тремти. Дрібні червоні очі проймали твердим божественним поглядом: у них виднілися джунглі, жорстокість, заколоти й церемонії, мудрість. Гаррієт знала, що ззаду розпущеного капюшона є видовищна позначка, яку великий бог Брама наклав на весь рід кобр, коли перша піднялася й розправленим капюшоном прикрила його під час сну.

Приглушений звук із будинку — зачиняються двері. Гаррієт підняла погляд і вперше помітила, що вікна другого поверху блискотять порожнечею й металом: висріблені фольгою. Поки вона на них задивилася (бо це було моторошно, по-своєму неприємніше за змій), Кертіс склав докупи пальці й показав Гаррієт перед обличчям «змійку». Дуже й дуже повільно він розтулив долоню, так, наче то розкрита паща.

— Монстир, — шепотнув він і двічі стулив пальці: клац-клац. — Кусь.

Двері нагорі справді зачинилися. Гаррієт відійшла від пікапа й щосили прислухалася. Чийсь голос — приглушений, але сповнений несхвалення — щойно перебив голос іншого співрозмовника: містер Даял досі всередині, за тими висрібленими вікнами, і чи не вперше в житті Гаррієт втішилася від звуку його голосу.

Зненацька Кертіс знову вхопив її за плече й потягнув до сходів. Якусь мить Гаррієт надто перелякалася, щоб опиратися, але тоді, побачивши, куди він іде, заборсалася, стала кóпати його й упиратися п’ятами.

— Ні, Кертісе, — зойкнула вона. — Я не хочу, перестань, будь ласка…

Гаррієт уже намірялася вкусити його за руку, коли намацала поглядом його великий кед.

— Кертісе, чуєш, Кертісе, у тебе шнурок розв’язаний, — гукнула вона.

Кертіс спинився; долонею прикрив рот.

— Йо-йой!

Зовсім занепокоївшись, він схилився до землі, а Гаррієт кинулася щодуху бігти.

 

— Та вони на ярмарку працюють, — сказав Гелі своїм набридливим тоном, так наче в цьому питанні знав усе, що тільки можна. Вони з Гаррієт сиділи замкнувшись у нього в кімнаті на нижньому ярусі ліжка. Майже все в спальні Гелі було чорне або золоте, з пошани до «Новоорлеанських святих», його улюбленої футбольної команди.

— Не думаю, — відповіла Гаррієт, пошкрябуючи нігтем вибитий рубчик чорного покривала. У Пембертоновій кімнаті далі по коридору зі стереопрогравача гупав приглушений бас.

— На «Ранчо гримучих» стіни теж пообписувані картинками й усіляким таким.

— Так, — неохоче погодилася Гаррієт. Їй було важко передати словами, але ящики, які вона бачила ззаду пікапа — з черепами, зірками, місяцями-серпиками й розхлябаними неграмотними стрічками написів — здавалися дуже несхожими на старий витіюватий бігборд «Ранчо гримучих»: лаймово-зелена змія, що підморгувала, обплівшись навколо непутящої жінки в роздільному купальнику.

— І кому б вони мали належати? — загадувався Гелі. Він перебирав стосик карток із жувальної гумки. — Напевно, мормонам. То вони там знімають кімнати.

— Г-м-м. — Мормони, що жили на першому поверсі будинку містера Даяла, були занудною парочкою. Вони здавалися дуже відлюдькуватими, трималися лише удвох; навіть роботи нормальної не мали.

— Бабуся казала, ніби мормони вірять, що коли вмирають, то далі живуть на якійсь своїй окремій планеті, — поділився Гелі. — І ще вони вважають, що нормально мати більше ніж одну жінку.

— Ті, що в містера Даяла живуть, узагалі жінок не мають. — Якось удень вони постукали у двері Еді, коли в неї гостювала Гаррієт. Еді їх впустила, прийняла літературу й навіть запропонувала лимонаду, коли обоє відмовилися від кока-коли; вона їм сказала, що вони наче приємні юнаки, але їхня віра — це просто купа нісенітниць.

— Давай подзвонимо містерові Даялу, — несподівано запропонував Гелі.

— Ага, вже.

— Ну, тобто подзвонимо і прикинемося кимсь, запитаємо, що ж там діється.

— Ким прикинемося?

— Не знаю… Не хочеш? — Він кинув їй наклейку «Вакі Пекс»:102 зелене чудовисько з червоними очима-антенами за кермом піщаного баґі. — У мене дві.

— Ні, дякую. — Через чорно-золоті штори й наклейки, грубим шаром наліплені на вікна, — «Вакі Пекс», «Ес-Ті-Пі», «Гарлі Девідсон», — Гелі спромігся майже зовсім перекрити доступ сонячного світла до своєї кімнати; вона навівала депресію, складалося враження, ніби сидиш у підвалі.

— Він же орендодавець, — сказав він. — Ходімо подзвонимо.

— І що скажемо?

— Ну, то Еді подзвони. Якщо вона так багато про мормонів знає.