Маленький друг

Гаррієт спостерігала за цими загадковими потугами без особ­ливої цікавості. Гелі міг годинами з інтересом лýпати на працівників на вулиці, а якщо вже дуже захоплювався, то підходив і докучав їм запитаннями, але в Гаррієт усі ці вантажі, робітники й спорядження викликали нудоту. Цікавив її Кертіс. Якщо те, що Гаррієт чула все життя, — правда, то його брати обходяться з ним не дуже добре. Іноді Кертіс з’являвся в школі зі зловісними червоними синцями на руках і ногах, такими, що мали лише притаманну Кертісу барву — наче журавлиновий соус. Люди казали, що він просто тендітніший, ніж видається, і травмується частіше за інших дітей, так само як частіше застуджується; проте вчителі деколи все одно садовили його й розпитували про ті синці. Які там були запитання й що саме Кертіс відповідав, Гаррієт не знала, але серед дітей побутувала непевна, хоч і дуже поширена думка, мовляв, життя в Кертіса вдома — далеко не мед. Батьки його померли, залишилися лише брати й стара бабця, що ледь трималася на ногах і скаржилася, мовляв, надто вона квола, щоб за ним наглядати. Він часто приходив до школи взимку без куртки, без грошей на ланч і без ланчу (або ж із якимсь нездоровим, на кшталт слоїка джему, який у нього доводилося відбирати). Хронічні бабусині відмовки з цього приводу викликали в учительок лише скептичні погляди. Урешті-решт Александрійська академія була приватною. Якщо Кертісова сім’я може дозволити собі оплату його навчання — тисячу доларів на рік, — чому вони не витратяться йому на ланч чи зимову куртку?

Гаррієт жаліла Кертіса — але здалеку. Хай який він добросердий, Кертіс бентежив інших своїми недоладними різкими жестами. Малі діти його боялися; дівчата не ризикували сідати поруч з ним у шкільному автобусі, бо він ліз торкатися їхніх облич, одягу, волосся. І хоч він її ще не помітив, Гаррієт лякала думка, що було б, якби забачив. Майже автоматично, втупившись у землю від сорому, дівчина перейшла на інший бік вулиці.

Москітні двері лупнули ще раз, і двійко чоловіків знову загримотіли сходами з черговою коробкою, коли з-за рогу виплив довгий, лискучий «лінкольн-континентал» перлово-сірого кольору. Профіль містера Даяла поважно промайнув мимо. На здивування Гаррієт, авто повернуло на під’їзну доріжку.

Висадивши останню коробку на пікап і затягнувши її брезентом, чоловіки підіймалися сходами уже в більш скрипучому, комфортнішому темпі. Автомобільні дверцята прочинилися: цорк.

— Юджине? — гукнув містер Даял, вибираючись із машини. Він пройшов повз Кертіса й, очевидно, навіть не помітив його. — Юджине. На пів секунди.

Чоловік із сивим «качачим хвостом» застиг на місці. Коли він обернувся, Гаррієт — шарпнувшись від кошмару — побачила в нього на обличчі плямистий знак, ніби хтось червоною фарбою залишив відбиток руки.

— Страшенно радий, що здибав тебе тут! Тебе, Юджине, не так-то й легко перестріти, — мовив містер Даял, безцеремонно подавшись сходами за ними. Молодшому сухорлявому чоловікові — у якого очі так закочувалися, ніби він от-от кудись чкурне, — він подав руку. — Рой Даял, «Шевроле Даяла».

— Це… Це Лоял Різ, — представив старший, якому було відверто незручно, і він погладжував знак у себе на щоці.

— Різ? — Містер Даял лагідно роздивлявся незнайомця. — Нетутешній, так?

Молодик почав затинатися, і хоч Гаррієт слів не розбирала, акцент у нього був досить чіткий: високий голос селянина з пагорбів, жвавий і гугнявий.

— Ага! Радий, що до нас навідалися, Лояле… Лише гостюєте, так? Тому що, — говорив містер Даял, виставивши долоню, щоб випередити будь-які заперечення, — є певні умови оренди. Один орендар. Нічого ж такого, просто краще впевнитися, що ми правильно один одного розуміємо, правда, Джине? — Містер Даял склав руки, майже так само, як робив на заняттях у Недільній школі. — До речі, як тобі нові москітні двері, що я поставив?

Юджин вичавив усмішку й мовив:

— Дуж’ гарні, містере Даяле. Ліпші, ніж ті, шо були. — Через шрам і усмішку він скидався на доброго гуля з фільму жахів.

— А бойлер? — запитав містер Даял, переплітаючи руки. — Тепер страшенно швидкий, і воду до ванни як гріє, скажи? Стільки води гарячої тепер маєш, що не знати, що з нею робити, ні? Ха-ха-ха.

— Ну, містере Даяле…

— Юджине, якщо ти не проти, я одразу перейду до справи, — мовив містер Даял, зручно повертаючи голову набік. — Якщо наші шляхи комунікації будуть відкриті, це не лише в моїх, а й у твоїх інтересах, правда ж?

Юджин трохи знітився.

— Отже, минулі два рази, коли я заїжджав, щоб побачитися, ти мені не давав доступу до цього об’єкта оренди. Тож Юджине, допоможи мені розібратися, — говорив він, піднісши долоню, професійно, щоб Юджин його не перебив. — Що тут коїться? Як ми можемо покращити ситуацію?

— Містере Даяле, прошу пана, я й не тямлю, про шо ви.

— Юджине, не мені тобі нагадувати, що, як твій орендодавець, я маю право заходити на відповідну територію тоді, коли вважаю це доречним. Тож пропоную допомогти один одному, ти не проти? — Він уже підіймався сходами. Шокований до знетями, молодий Лоял Різ тихенько задкував до дверей квартири.